Розділ «11»

І він справді скінчив. Я ще потримав трубку в руці, послухав тутукання, почекав і неохоче поклав її. Він обдурював мене вже не раз, але ніколи не брехав мені. Тоді, коли я міг мати не менше двохсот п’ятдесяти марок за вечір, він забезпечував мені договори на сто сімдесят марок і, певно, гарненько заробляв на мені. Тільки поклавши трубку, я збагнув, що він був перший за весь вечір, з ким я охоче поговорив би по телефону довше. Він повинен би знайти для мене якийсь інший вихід, а не змушувати ждати півроку. Є ж, напевно, якась акторська трупа, де б я згодився. Я не важкий, голова в мене не наморочиться — трохи потренувавшись, я міг би виступати в парі з якимсь акробатом або розучити з іншим клоуном які-небудь скетчі. Марі завжди говорила, що мені потрібен партнер, тоді мої номери не здаватимуться мені такими нудними. Цонерер таки не обдумав усіх можливостей. Я вирішив подзвонити йому пізніше, повернувся до ванної кімнати, скинув купальний халат, кинув його на купу одягу в кутку і заліз у ванну. Тепла ванна мені майже так само приємна, як сон. На гастролях я завжди брав номер з ванною, навіть коли ще заробляв мало грошей. Марі часто говорила, що причиною такого марнотратства є моє походження, але це не вірно. Вдома у нас на теплу воду для ванни скупилися так само, як і на все інше. Купатись під холодним душем ми мали право скільки хочеш, а тепла ванна вважалась і вдома марнотратством; навіть Анну, яка на щось інше могла дивитися крізь пальці, не вдавалось переконати в цьому ділі. Очевидно, в її ПП-9 тепла ванна теж була своєрідним смертним гріхом.

Навіть у ванні мені бракувало Марі. Часом, бувало, я лежу у ванні, а Марі — в кімнаті на ліжку, і читає мені що-небудь, раз — всю історію про царя Соломона та царицю Савську з Ветхого завіту, іншим разом — про битву маккавеїв, а іноді уривки з книги Томаса Вольфа «Ангел, не забувай про небеса». А тепер я лежав усіма покинутий у тій безглуздій ванні іржавого кольору — вся кімната облицьована чорним кахлем, а сама ванна, мильниця, ручка душу і сидіння на унітазі — іржаво-червоного кольору. Мені бракувало голосу Марі. Як подумаю, то виходить, що вона й біблії не може читати з Цюпфнером, щоб не здаватися собі розпусницею чи зрадницею. Вона мимоволі мусить згадати готель в Дюссельдорфі, де читала мені про Соломона й царицю Савську, поки я від утоми заснув у ванні. Зелені килими в кімнаті готелю, темне волосся

Марі, її голос... потім вона принесла мені запалену сигарету, а я поцілував її.

Я лежав по шию в мильній піні і думав про неї. Не могла вона нічого робити з ним чи при ньому, не згадуючи про мене. Навіть закручувати кришечку тюбика з зубною пастою не могла. Як часто ми снідали з нею — і бідно й досхочу, і поспіхом і поволі, і рано-вранці і пізно, майже опівдні, з повною вазою мармеладу і без нього. Від самої думки про те, що вона з Цюпфнером кожного ранку снідатиме точно в один і той же час, перш ніж він сяде в машину й поїде в своє католицьке бюро, я ладен стати віруючим і молитись, щоб цього — снідання з Цюпфнером — не сталось ніколи. Я спробував уявити собі Цюпфнера: каштанове волосся, біла шкіра, високий, ставний чоловік — можна сказати, Алківіад німецького католицизму, тільки не такий легковажний. Зі слів Кінкеля, він «хоч стоїть і в центрі, та, проте, ближче до правих, ніж до лівих». Ті балачки про стояння правіше й лівіше були однією з основних розмов у їхньому «колі». Щиро кажучи, я мусив би й Цюпфнера додати до чотирьох католиків, яких я вважаю справжніми: це папа Іоанн, Алек Гіннес, Марі, Грегорі — і Цюпфнер. Звичайно, і для нього — як би він не був закоханий — певну роль відігравало те, що він вирятував Марі з гріховного життя і перевів у праведне. В тому колишньому триманні за ручки, очевидно, нічого серйозного не було. Пізніше я говорив про це з Марі, вона зашарілась, але так невинно та мило, й сказала, що їхній дружбі «багато чого сприяло»: і те, що обох їхніх батьків переслідували націсти, і католицтво, і «його манера триматися, ти сам знаєш... я і тепер поважаю його».

Вода вже охолола, я випустив частину її, долив гаряуої і всипав ще купального екстракту. При цьому згадав і свого батька, який мав долю в тій фабриці, що випускала екстракт. Що б я не купував — сигарети, мило, письмовий папір, морозиво на паличці чи сосиски, — з усього мій батько має частку прибутку. Я гадаю, навіть і з тих двох з половиною сантиметрів зубної пасти, що я час від часу витрачаю на зуби, він має прибуток. Але згадувати про гроші в нашому домі вважалося непристойним. Коли Анна пробувала підрахувати витрати й показати моїй матері господарчу книгу, та завжди говорила: «Знову про гроші? Мені це огидно!» При цьому вона так копилила губи, що «о» звучало в неї, як «е». Грошей нам, дітям, на різні наші потреби якщо і давали, то дуже мало. На щастя, ми мали багато родичів, і коли їх усіх збирали, приїздило десятків п’ять чи шість дядьків і тіток; деякі з них були досить добрі — іноді підсовували нам трохи грошенят, бо скаредність нашої матері стала своєрідним прислів’ям. До того ж моя бабуся по матері була дворянкою, з роду Гогенброде, і батькові й досі здається, що його прийняли зятем з ласки, хоча тесть його був Тулер, тільки теща походила з роду фон Гогенброде. А тепер же німці схибнулися на дворянстві і моляться на нього більше, ніж у 1910 році. Навіть люди, які вважаються розумними, наввипередки поспішають зав’язати знайомства з дворянами. Треба було б звернути увагу материного «Об’єднаного комітету» і на цей факт. Це справжній расизм. Навіть такий розумний чоловік, як мій дід, ніяк не може забути, що Шнірам ще в 1918 році мали дати дворянство, що це, «так би мовити», було вже записано в актах, але в найвирішальніший момент кайзер, який мав підписати відповідний декрет, чкурнув з Німеччини (певно, у нього в той час були інші турботи, якщо він їх коли взагалі мав). Цю історію про «майже-дворянство» Шнірів ще й досі, через півстоліття, розповідають при всякій нагоді: «Той декрет знайшли у папці його величності — завжди додає мій батько. Дивно, як це ніхто не поїхав у Доорн і не змусив кайзера підписати той документ. Я послав би туди верхового гінця, тоді справа принаймні була б вирішена в відповідному до неї стилі.

Я згадав, як Марі, коли я вже, бувало, лежав у ванні, розбирала чемодани; як вона стояла перед дзеркалом, скидала рукавички, пригладжувала волосся; як виймала з шафи плічка, вішала на них одяг і знову ховала в шафу — вони стиха скрипіли, ковзаючи по латунній жердині; потім черевики — тихе постукування підборів, шурхіт підошов; і звуки на скляній кришці нічного столика, де вона розставляла свої флакончики, тюбики й баночки: велику банку з кремом, вузенький флакончик з лаком для нігтів, пудреницю і, з чітким металевим стуком, патрончики з губною помадою.

Раптом я помітив, що, лежачи у ванні, почав плакати, і тут несподівано зробив відкриття у фізиці: мої сльози здалися мені холодними. Звичайно вони завжди здавалися мені гарячі, за останні місяці я не раз плакав гарячими сльозами, коли бував напідпитку. Я став думати про Генрієтту, про батька, згадав про навернутого в католицьку віру Лео і здивувався, що він так довго не дзвонить.