Розділ «СВІТЛО ЖИТТЯ»

— Дякую, — сказав він.

Чолов'яга, що сидів поряд, пирхнув.

— Ти мав коли справи з кухарем? — звернувся він до мене.

— Ні.

— То можеш побалакати ось із ним. — І повів очима на першого. — Він це полюбляє.

Кухар міцно стулив губи й відвернувся.

— Він мастить руки лимонним соком, — сказав той самий чоловік. — А щоб помив посуд, нічого й думати. Бачиш, які вони в нього білі?

Одна повія голосно засміялась. Уперше в житті я бачив таку гладку повію, та й просто таку гладку жінку. А сукня на ній була з того шовку, що міниться барвами. Були там ще дві дуже гладкі повії, майже такі, як вона, але ця, гладенна, важила Щонайменше дев'ять пудів. Хоча б хто її побачив, то не повірив би власним очам. І на всіх трьох були сукні з отого мінливого Шовку. Вони сиділи поряд на лаві, мов три гори. Інші дві були звичайнісінькі на вигляд повії — фарбовані перекисом блондинки.

— Ви тільки погляньте на його руки, — сказав той самий чолов’яга й кивнув головою на кухаря.

Гладенна повія знову засміялася, аж сколихнувшись усім тілом.

Кухар обернувся і різко мовив до неї:

— Замовкни ти, бісове одоробло.

А вона й далі сміялася, вся колихаючись.

— Ой боже, — проказала вона. Голос у неї був приємний. — Ой боженьку ж ти мій…

Дві інші гладухи сиділи мовчки, незворушно, і здавалося, що вони несповна розуму, але вони теж були гладенні — хіба що трохи не такі, як та найгладша. Кожна з них напевне заважила б далеко за шість пудів. Дві фарбовані трималися статечно.

Крім кухаря й того чолов'яги, що розказував про нього, там були ще два лісоруби — один з цікавістю прислухався до розмови, але сам заговорити не наважувався, а другий, здавалося, чекав нагоди й собі докинути слівце, — та ще два шведи. На краю лави сиділо двоє індіанців, а один стояв, прихилившись до стіни.

Той, що чекав нагоди пристати до розмови, пошепки сказав мені:

— Мабуть, ото так, наче залазиш на копицю сіна.

Я засміявся і переказав його слова Томмі.

— Побий мене сила божа, коли я ще десь бачив таке, — мовив він. — Ти поглянь на цю трійцю.