Розділ «ІЗ КНИГИ «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»»

Стара пані. А хіба той ваш містер Фолкнер так добре пише про ці заклади?

— Чудово. Містер Фолкнер пише про них просто блискуче. Найкраще з усіх письменників, кого я читав за останніх багаїо років.

Стара пані. То треба придбати собі його книжки.

— З Фолкнером, пані, ви не прогадаєте. До того ж він ще й плодовитий автор. На час, поки ви отримаєте замовлені книжки, вийде ще не один його новий твір.

Стара пані. Якщо всі вони такі, як ви запевняєте, то їх не буде забагато, скільки не видавай.

— Пані, ви висловили мою власну думку.

…Коли письменник пише роман, йому слід створювати живих людей, а не персонажі. Персонаж — це карикатура. Якщо письменникові пощастить оживити цих людей, то нехай навіть у його книжці не буде надзвичайно яскравих образів, твір цей, можливо, залишиться як одне ціле, як реальна дійсність, як роман. Коли герої, яких створює письменник, полюбляють говорити про старих митців, про музику, сучасний живопис, літературу чи про науку, то нехай і в романі вони говорять про це. Якщо ж не полюбляють, а письменник силує їх, то він шахрай; а якщо він сам розводиться про це, щоб показати свою ерудицію, то він просто хвалько. Коли автор вживає хай і точний вислів чи порівняння там, де воно не потрібне і без нього можна обійтися, то він дешевим марнославством псує свою роботу. Художня проза — це архітектура, а не оздоблювання, і часи барокко минули. Якщо спритний автор вкладає в уста своїм штучно створеним персонажам особисті інтелектуальні мудрування (не видавати ж їх як нариси, бо за це платять менше!), — то не література. Люди в творі, а не вправно зроблені персонажі, мусять виникати з життєвого досвіду письменника, з його знання, розуму, серця, з усього, що в ньому є. У серйозного письменника, якщо йому трохи пощастить, ці люди стануть живими, а не одномірними і житимуть довго. Такому письменникові слід знати по можливості все. Звичайно, цього не буває. Справжній письменник ніби народжується з глибокими знаннями. Проте насправді це не так, — природа дає йому лише хист витрачати менше часу на навчання, ніж іншим, та ще особливу здатність засвоювати знання наче несвідомо, без зусиль; його інтелект миттю сприймає або ж відкидає вже віддавна усталене. Є речі, які неможливо вивчити швидко, і час — єдине, чим ми по-справжньому володіємо, — треба відміряти на те щедро. Це найпростіші речі, а що ціле життя треба пізнавати їх, найменше зерня нового, яке людина одержує від життя, дуже цінне й становить єдиний її спадок. Кожен правдивий роман збільшує суму людських знань, що ними користується письменник наступної генерації, але й цей письменник мусить неодмінно додати певну частку свого досвіду, щоб осягнути й засвоїти все те, що він одержав у спадок, а потім і собі рухатися далі. Коли письменник-прозаїк добре знає те, про що' пише, то може випустити багато з того, що він знає, і читач, якщо книга правдива, відчує пропущене так, наче автор сам висловив це. Айсберг рухається велично саме тому, що лише восьма частина його височіє над водою. Письменник, який замовчує багато чого через своє невігластво, просто робить прогалини в творі. А письменник, котрий настільки легковажно ставиться до літератури, що горить бажанням вразити читача своєю позірною ерудицією, культурою і вишуканістю, — звичайнісінький папуга. І ось що слід пам'ятати: серйозного прозаїка аж ніяк не треба плутати з прозаїком урочистим. Серйозний письменник може бути яструбом, шулікою, ба навіть папугою, а урочистий письменник завжди — надутий сич.

Якщо в іспанців є якісь спільні риси характеру, то найперша з них — це гордість, друга — здоровий глузд, а третя — непрактичність. А що в них є гордість, вбивство їх не лякає,— вони відчувають себе гідними того, щоб розпоряджатися життям. Здоровий глузд підказує їм, що варто цікавитись смертю за життя, а не відганяти навіть думку про неї, у марному сподіванні, що смерті не існує, а тоді раптом довідатись про неї в свою останню годину. Цей здоровий глузд, що його мають іспанці,— твердий та сухий, як рівнини та пласкі узгір'я Кастілії, а що далі від Кастілії, то він пом'якшується. Найкращий він тоді, коли поєднується з цілковитою непрактичністю. На півдні Іспанії цей здоровий глузд набуває екзотичних рис, в узбережних районах він стає розв'язно-курортним, середземноморським, в північних провінціях Наварра й Арагон, де споконвіку особиста хоробрість — понад усе, він — романтичний; а вздовж Атлантичного узбережжя (як і в усіх краях, омитих холодним морем) життя настільки практичне, що не лишається місця для здорового глузду. Для людей, які рибалять в холодних водах Атлантики, смерть — це те, що може настати щохвилини, вона приходить Дуже часто, і її треба уникати, як нещасливого випадку на виробництві; тим-то ці люди не надто клопочуться думками про смерть, для них вона втрачає свою магічну силу.

Для того щоб країна захоплювалась коридою, необхідні дві умови. По-перше, треба розводити биків, і, по-друге, народ має цікавитися смертю. Англійці та французи живуть, щоб жити. У французів існує культ небіжчиків, проте найважливіше ДЛЯ нпт — втішатися щоденними житейськими клопотами, родиною, спокоєм, забезпеченим становищем і грошима. І англійці живуть не для потойбічного світу, вони не люблять думати, говорити чи згадувати про смерть, шукати її або наражатися на смертеЛьну небезпеку; хіба що для блага батьківщини, заради спорту чи за певну винагороду. А взагалі — це неприємна тема, її слід уникати і по можливості не заглиблюватися в неї. Не варто згадувати про втрати, кажуть вони, і я чув це на власні вуха. Англієць убиває задля спорту, француз — задля здобичі. Всі ж інші вбивства для них — жорстокість. Все воно, звісно, не так просто, як я намагався тут описати; що ж, кожне узагальнення дещо спрощує, а я і прагнув знайти певний загальний принцип, щоб обійтися без винятків…

…Кастільський селянин зовсім позбавлений тієї простакуватості, що, як правило, добре уживається з хитрістю, притаманною жителям Каталонії та Галлего. І хоч клімат у його рідній Кастілії досить суворий, проте це життєдайний край: чоловік тут має їжу, вино, дружину й дітей або ж мав їх; але вигод ніяких, та й капіталу не густо. Матеріальні блага для кастільця не самоціль, а лише якась часточка життя, а власне життя — це те, що дається нам перед смертю. Поет, у жилах якого текла англійська кров, колись написав: «Життя — реальність, життя — не жарт, і мета його — не могила». А де він сам похований?.. І де ж нині реальність та серйозність його життя? У кастільців напрочуд розвинений здоровий глузд. Ця земля не могла б народити поета, здатного написати такі рядки. Кастільці знають, що смерть — неминуча дійсність, яка неодмінно прийде до кожного, і тільки це певне на землі. Воно настільки вище від усіх найсучасніших вигод, що не зрозуміло, навіщо заводити ванну в кожній американській квартирі або, скажімо, радіо. В Кастілії багато розмірковують про смерть, і якщо люди там набожні, то їхня віра стверджує, що життя незмірно коротше за смерть. Ось чому кастільці виявляють розумний інтерес до смерті, й коли пополудні, за мізерну платню, можна побачити, як погрожують нею, уникають її, відкидають і зрештою приймають, то вони віддають свої сентімо, беруть вхідний квиток і дивляться кориду. Навіть тоді, коли часто-густо, з тих чи інших причин (я намагався їх розкрити в цій книзі), вистава не задовольняє їхнього естетичного чуття і люди почувають себе емоційно обкраденими…

…Що ж іще має бути в книжці про країну, яку дуже любиш? Рафаель твердить, що тепер усе змінилось і він уже ніколи не поїде в Памплону. «Ла Лібертад», на мою думку, стає надто схожою на паризьку «Тан». Це вже не та газета, через яку ви могли звернутися до кишенькового злодія з проханням повернути гаманця, напевне знаючи, що той помітить вашу об'яву; нині республіканці — шановані люди, і Памплона, звісно, змінилася, проте не настільки, як з роками ми самі. Я переконався, що після чарки-другої все стає майже таким, як і було завжди. Я знаю, — тепер усе змінюється — і нехай. Для мене все вже не те. Тож хай настають зміни. Всі ми залишимо цей світ раніше, аніж він зміниться надто сильно; і після нас, якщо не буде ще одного потопу, влітку так само литиме дощ на півночі Іспанії, і так само соколи витимуть гнізда під банями собору в Сантьяго та в Ла-Гранья, де ми тренувалися з плащем у затінку, на довгих стежинах, посипаних жорствою. Але вже ніколи не вертатися нам з Толедо в темряві, промиваючи фундадором горло від куряви, ніколи не повториться той липневий тиждень у Мадріді й усе, що відбулося тієї ночі. Ми бачили, як усе минало, і бачитимемо ще багато втрат. Найважче — просто жити й робити своє, дивитися, чути, вчитися та розуміти; і писати, коли по-справжньому вивчиш щось, — не зарано, але й не надто пізно. Нехай ті, хто бажає, рятують світ, якщо вони ясно й цілісно бачать його. Тоді кожна часточка, якщо вона показана правдиво, відбиватиме цілий світ. Найголовніше — працювати й навчатися цього. Ні, це ще не справжня книжка, але все ж треба було дещо сказати. Розповісти про деякі прості й потрібні речі…