Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

— Ой, любий, тобі, видно, зовсім кепсько, — сказала Марія.

— Та ні,— сказав Гаррі.— Просто я думаю.

— То думай, думай. В тебе добра голова на в'язах.

— Це хіба єдине, що я маю.

— Ти не хочеш розповісти мені, про що йдеться?

— Ні. Але хоч би ти що почула — не тривожся, гаразд?

— Я не буду тривожитися.

— А тепер ось що, Маріє. Піднімися на горище й принеси зі схованки мого «томпсона». Відчини дерев'яну скриньку з патронами й заряди всі магазини.

— Не бери автомата.

— Треба.

— І коробки з патронами принести?

— Ні. Я не можу набивати магазини. В мене їх там чотири.

— Любий, невже ти йдеш у таку ходку?

— Я йду в препаскудну ходку.

— О господи! — сказала вона. — О господи, як би я хотіла, щоб ми не залежали від таких заробітків.

— Іди принеси автомат. І дай мені чашку кави.

— Зараз, — сказала Марія. Вона перехилилася через стіл і поцілувала його в уста.

— Не чіпай мене, — сказав Гаррі.— Мені треба думати.

Він сидів за столом і дивився на піаніно, буфет і радіоприймач, на картину «Вересневий ранок» і літографії з купідонами, що ціляться з луків, на лакований дубовий стіл і лаковані дубові стільці, на занавіски на вікнах і думав: «Чи зможу я коли-небудь тішитися домашнім затишком і не тривожитися за завтрашній день? Чому мені тепер гірше, ніж було, коли я починав? І навіть це все піде прахом, якщо я не впораюсь із цим ділом, як належить. Але я впораюсь. Окрім будинка, в мене за душею хіба півсотні доларів, але я поставлю на карту все. Дідько б узяв тих дівчат. Як це ми із старою не спромоглися на щось краще. Може, всі хлопці, які в ній сиділиг вийшли до того, як я з нею спізнався?»

— Ось, принесла, — сказала Марія, кладучи на стіл зачохлений автомат. — Всі магазини повні.