Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— От і гаразд. Тоді їдьте.

— Спершу треба кудись завітати.

Стоячи біля нашої похідної вбиральні, я дивився, як і щоранку, на яскраве сузір'я, що його романтики-астрономи назвали Південним Хрестом. Кожного ранку в той самий час я споглядав його, і це стало для мене якимсь урочистим ритуалом.

Старий уже стояв біля машини. М'Кола подав мені спрінг-філда, і я сів на переднє сидіння. Трагік і його слідопит сіли позаду. М'Кола примостився біля них.

— Ну, щасти вам! — сказав Старий.

Хтось ішов до нас від наметів. То була Мама в голубому халаті й протимоскітних чоботях.

— Щасти вам, — сказала й вона. — Щиро бажаю вам успіху.

Я помахав рукою, й машина з засвіченими фарами рушила до дороги.

Залишивши машину милі за три від солонцю, ми обережно підкралися До нього, але там було порожньо. Минав ранок, а дичина не з'являлась. Ми сиділи, позгинавшись, в засідці, кожен стежив крізь гілки за своєю дільницею, і я чекав, що от-от з'явиться казковий самець куду, вийде, величний і прекрасний, з кущів на сіру курну галявину й підступить до солонцю, зритого, потоптаного копитами. Сюди поміж деревами збігалося баго-то стежок, і будь-якою з них міг нечутно надійти куду. Проте ВІН не з'являвся. Коли зійшло сонце і ми зігрілися після холодного й туманного ранку, я пересунувся нижче в брудну яму й прихилився спиною до стіни — так я і далі міг дивитися в просвіт між гілками. Поклавши спрінгфілд на коліна, я раптом помітив на цівці іржу. Я підняв рушницю й уважно оглянув дуло. Воно було вкрите свіжою іржею.

«Цей поганець і не збирався чистити її вчора після дощу», — подумав я і розлючено висмикнув затвор. М'Кола спідлоба стежив за мною. Двоє інших тубільців дивилися на солонець. Однією рукою я підняв рушницю так, щоб М'Кола міг заглянути досередини, потім знову вставив затвор, обережно подав його вперед, притискуючи спуск вказівним пальцем. Так він був готовий до дії і не на запобіжнику.

М'Кола бачив іржавий ствол. Вираз його обличчя не змінився, а я промовчав, хоч і вкрай обурений; отож було виголошено звинувачення, показано речовий доказ і зачитано вирок — і то без жодного слова. Так ми й сиділи, він — похиливши голову, тільки видніла лиса маківка, я — відхилившись назад і дивлячись на солонець. Ми більше не були товариші й добрі друзі, а дичина все не йшла.

О десятій годині вітер, який досі віяв зі сходу, почав мінятися, і ми побачили, що сидіти далі — марна справа. Наш запах рознісся на всі боки, і безперечно розполохав усіх тварин, — все одно, що ми посвітили б у пітьмі довкола себе потужним прожектором. Ми повилазили з засідки й пішли на солонець шукати слідів. Дощ намочив, але не порозмивав землю, і ми побачили Кілька дрібних слідів куду, залишених, видно, ще звечора, й один вузький, серцевидний слід великого самця, чіткий і глибокий.

Цим слідом на вологій червонуватій землі ми й ішли години дві через густі чагарі, що нагадали мені наш американський підлісок. Врешті-решт ми мусили кинути його, бо зайшли в непрохідні хащі. Я лютився на М'Колу за непочищену рушницю і водночас з радісним хвилюванням сподівався, що от-от виженемо з заростів куду й підстрелимо його. Але його не було видно, день стояв жаркий, і ми, тричі обійшовши якісь пагорби, вийшли врешті на луку, де паслася велика череда низькорослої масай-ської худоби; залишивши позаду тінисті зарості, ми під палючим полуденним сонцем попрямували назад до машини.

Камау, який сидів у кабіні, сказав нам, що бачив самця куду ярдів за сто від себе. Той ішов до солонцю десь близько дев'ятої години — саме коли вітер почав мінятися; зачувши, певно, наш запах, він подався назад у пагорби. Стомлений, спітнілий і, скоріше, пригнічений, аніж злий, я сів поряд з Камау, і ми поїхали до табору. Залишився тільки один вечір, і не було надії, що пощастить більше, ніж досі. Коли ми дісталися до табору й поринули, ніби в озеро, в прохолодну тінь дерев, я вийняв затвор із спрінгфілда і простяг рушницю М'Колі, без жодного слова, навіть не глянувши на нього. Затвор я кинув через двері намету на свою розкладачку.

Старий і Мама сиділи під тентом.

— Не пощастило? — лагідно спитав Старий.

— Анітрохи, нехай йому біс. Самець пройшов повз машину, прямуючи до солонцю. Мабуть, його злякали. Ми обходили бо-зна-скільки.

— І справді нічого не бачили? — спитала Мама. — А нам раз вчувся ніби постріл.

— Та то Геррік торохтів язиком. А спостерігачі помітили що-небудь?

— Нічогісінько. А ми ж спостерігаємо за обома пагорбами.