Розділ «ВАЙОМИНЗЬКЕ ВИНО»

Зазирнувши ще раз у вікно, я побачив, де він зберігав свій

запас вина. Біля самого вікна відчувався дух, що стояв у домі. Він був солодкавий і нудотний, як ото в індіанській хатині.

Раптом Фонтен схопив якусь дошку і заходився копати нею землю під задніми дверима.

— Я таки добудуся туди, бісова жінко, — сказав він. — Таки добудуся.

На задвірку сусіднього будинку якийсь чоловік морочився з переднім колесом старого «форда».

— Не треба цього робити, — сказав я. — Отой чоловік побачить. Він уже дивиться сюди. '

Фонтен випростався.

— Ану спробуймо ще раз ключем, — мовив він.

Ми пробували і так, і так, але нічого не виходило. Ключ подавався лише на пів-оберта в кожний бік.

— Ми туди не нападемо, — сказав я. — їдьмо краще назад.

— Я підкопаюся під задні двері,— запропонував Фонтен.

— Ні, не треба ризикувати.

— І все-таки спробую.

— Ні,— сказав я. — Побачить той чоловік. Тоді у вас заберуть вино.

Ми вийшли до машини й поїхали назад до Фонтенів, спинившись по дорозі віддати ключ. Фонтен не озивався до мене, тільки лаявся по-англійському. Він був розгублений і прибитий. Ми зайшли в дім.

— От бісова жінка! — сказав він. — Ми не змогли доступитися до вина. До мого власного вина, яке я сам зробив!

З обличчя мадам Фонтен миттю збігла радісна усмішка. Фонтен сів у кутку й підпер голову руками.

— Нам треба їхати, — мовив я. — Ну, нема вина, то й нема. Вип'єте за нас, коли ми поїдемо.

— А де ж поділася та навіжена? — спитала мадам Фонтен.

— Не знаю, — відповів Фонтен. — Не знаю я, де її понесло. А ви поїдете без вина.