Розділ «ВАЙОМИНЗЬКЕ ВИНО»

— У готелі.

— Харчуйтесь у нас. Недобре їсти по готелях та ресторанах. Харчуйтесь тут.

— Я не хочу завдавати вам клопоту. Та й годують у готелі непогано.

' — Не знаю, в цьому готелі я ніколи не їла. Може, там і непогано годують. За все своє життя в Америці я тільки раз була у ресторані. І знаєте, що мені подали? Сиру свинину!

— Невже?

— Правду вам кажу. Та свинина була зовсім не просмажена! А мій син одружений з американкою, то він тепер не їсть нічого іншого, крім консервованих бобів.

— Давно він одружений?

— Та боже мій, я й не знаю. Його дружина важить двісті двадцять п'ять фунтів. Вона не працює і куховарити теж не хоче. Годує його консервованими бобами.

— А що ж вона робить?

— Весь час читає. Нічого знати не хоче, крім тих книжок. Цілий день не вилазить з ліжка і читає книжки. Уже й дітей більше мати не може, така гладенна стала. Місця не лишилося.

— Щось із нею негаразд?

— Та от весь час читає книжки. А він добрий хлопець, працьовитий. Раніше робив у копальні, а тепер на ранчо. Він ніколи не мав діла з худобою, але власник того ранчо сказав Фонтенові, що такого справного робітника в нього ще не було. А коли він повертається з роботи, вона його не годує.

— То чого він не розлучиться з нею?

— У нього нема грошей на розлучення. І потім, il est аж сам не свій з любові pour elle [25].

— Вона дуже гарна?

— Йому так здається. Коли він привів її, я думала, що помру з горя. Він такий добрий хлопець, і так тяжко працює, і ніколи ніде не вештається, не бешкетує. Аж раптом подався ото на нафторозробки й привіз додому цю індіанку. Вона вже тоді важила сто вісімдесят п'ять фунтів.

— Вона індіанка?

— Та індіанка ж, індіанка. Боже мій, тільки й чуєш від неї: «сучий син» та «бісова душа». І нічого не робить.

— А де вона зараз?

— Дивиться картину.