Розділ п'ятий

Проте увагу Ганса Касторпа відволікло щось таке, подібне на мішок, на безформну тварину, воно темніло за ребрами, що розходилися від груднини, було трохи правіше, якщо дивитися з боку спостерігача; мішок рівномірно розтягувався та скорочувався, нагадуючи медузу, що пливе.

— Бачите його серце? — спитав надвірний радник, знову прибравши свою руку з коліна та тицьнувши вказівним пальцем у пульсуючий мішок... Боже мій, Ганс Касторп бачив перед собою серце, щире серце Йоахима!

— Я бачу твоє серце, — промовив він здавленим голосом.

— Прошу, прошу, — промовив Йоахим і, напевне, покірно посміхнувся там, у темряві. Та надвірний радник велів їм не розмовляти та облишити сентименти. Він доскіпливо вивчав плями та лінії, чорні лінії в грудній порожнині, тоді як його співспоглядач не міг відвести погляду від могильної постаті та мертвого кістяка Йоахима, від голого скелета, від цього тонкого як жердина memento[22]. Його перейняв страх та побожність.

— Так, так, я бачу, — повторив він кілька разів. — Боже мій, я бачу! — якось він чув про одну жінку, родичку Тінаппелів, вона давно померла, — яка володіла чи то була обтяжена болісним даром: якщо хто мав незабаром померти, то поставав перед її очима у вигляді кістяка. Ось таким побачив тепер Ганс Касторп і доброго Йоахима, хоча це відбулося лише за допомогою фізико-оптичної науки та через її посередництво, а отже нічого не віщувало і за цим нічого не могло критися, і до того ж від Йоахима він одержав цілком однозначний дозвіл. Та все-таки Ганс Касторп чомусь лише тепер зрозумів, якою невеселою була доля його ясновидящої тітки. Глибоко схвильований від того, що побачив, точніше — тим, що побачив саме оце, Ганс Касторп відчув у душі жало таємних сумнівів: чи справді за цим нічого не криється, чи справді дозволяється так роздивлятися людське тіло серед тремтливої, потріскуючої темряви; рвучке бажання підгледіти за таємницями життя змішалося в його грудях з почуттями зворушености та благоговіння.

Та за кілька хвилин він уже сам стояв серед блискавок біля ганебного стовпа, а Йоахим, тіло якого знову замкнулося, вдягався. Надвірний радник знову вдивлявсь у квадрат молочного кольору; на цей раз перед ним розкрилося тіло Ганса Касторпа, і судячи з окремих, вимовлених півголосом слів, напівлайок та вигуків, побачена ним картина цілком збігалася з його припущеннями. Він був настільки люб'язним, що, погодившись на наполегливі прохання Ганса Касторпа, дозволив йому подивитися через екран на свою власну руку. І Ганс Касторп побачив те, що сподівався побачити, і що, власне, не було призначене для людського ока: він дививсь у власну могилу. Випереджаючи пізніший процес розкладу, завдяки силі світлових променів Ганс Касторп побачив свою плоть, такою, що вже розпалася, знищилась, перетворилася на примарний туман, а в ній був чітко окреслений кістяк правої руки, і на безіменному пальці цієї руки вільно висів чорним кільцем дідівський перстень з печаткою: твердий предмет земного життя; людина прикрашає ним своє тіло, а цьому тілу судилося розтанути під ним, і перстень звільняється, переходячи до іншої плоті, яка також певний час його носитиме. Очима своєї тінаппельської родички він поглянув на таку знайому частину свого тіла очима, що проникали наскрізь, що передбачали майбутнє, так він уперше в житті зрозумів, що помре. Обличчя в нього стало таким, яким воно бувало, коли він слухав музику — досить дурнуватим, сонним та благоговійним, а голова з напіврозтуленим ротом схилилася на плече. Надвірний радник сказав:

— Наче мара, правда? Так, у цьому всьому є щось від привидів.

І потім він зупинив бурхливі сили. Підлога вже не тремтіла, світлові ефекти зникли, магічне віконце знову заволокла темрява. Ввімкнулося верхнє світло. І поки Ганс Касторп похапцем одягався, надвірний радник поділився з хлопцями своїми спостереженнями, враховуючи, що перед ним — нефахівці. Стосовно Ганса Касторпа оптичне дослідження настільки підтвердило дослідження акустичне, що більшого честь медичної науки не могла й вимагати. Було видно старі та нові вражені місця, від бронхів досить глибоко аж у легені протяглися «пасма» — «пасма з вузликами». Ганс Касторп зможе сам перевірити це за діапозитивом, який йому, як було сказано, вручать найближчим часом. Отже, спокій, терпець, дисципліна, міряти температуру, їсти, лежати і запастися терпінням. Потім надвірний радник повернувся до братів спиною. Вони попрямували до виходу. Йдучи за Йоахимом, Ганс Касторп озирнувся. У цю мить технік подав знак, і до лабораторії ввійшла пані Шоша.

Свобода

Як же все це уявлялося молодому Гансові Касторпу? Так, ніби ті сім тижнів, які він безперечно й без жодних сумнівів провів тут, нагорі, серед пацієнтів, були всього сімома днями? Чи, може, навпаки, йому здавалося, ніби він живе тут незрівнянно довше, ніж насправді? Він ставив це запитання й мовчки самому собі, і вголос Йоахимові, але не міг прийти до жодного рішення. Напевне, правильним було те і те: якщо він озирався назад, то проведений тут час видавався йому неприродно коротким та неприродно довгим водночас, лише не таким, яким був насправді, — за умови, що час може бути справжнім і що він поєднується з поняттям дійсности.

У всякому разі, не за горами вже був жовтень, ось-ось мав початися. Ганс Касторп і сам міг легко це вирахувати, але про це нагадували також пацієнти, до розмов яких він дослухався.

— А ви знаєте, за п'ять днів знову перше число, — звернулася Терміна Клеефельд до двох юнаків зі свого кола — один був студент Расмуссен, другий — губатий хлопець на прізвище Ґензер. Того дня пацієнти товклись поміж столами, серед запахів страв, розбазікували й не квапилися до пообіднього лежання.

— Так, перше жовтня, я бачила календар у конторі. Вже вдруге зустрічаю жовтень у цьому розважальному закладі. Тож літо скінчилося, якщо його можна назвати літом, воно оманливе, таким самим оманливим є життя взагалі. — І Терміна зітхнула своєю єдиною легенею та похитала головою, звівши до стелі затуманені дурістю очі. — Веселіше, Расмуссен, — нараз вигукнула вона й ляснула товариша по сутулій спині. — Щось не чути ваших жартів.

— Я знаю їх мало, — відповів Расмуссен, і його руки зависли на рівні грудей ніби плавники. — Але й ті не вдаються, я почуваюся страшенно стомленим.

— Жодна собака не захоче жити далі таким життям, — промовив Ґензер крізь зуби. Всі засміялися та здвигнули плечима.

Проте неподалік, затиснувши між губів зубочистку, стояв Сеттембріні, й на виході він сказав Гансові Касторпу:

— Не вірте їм, інженере, не вірте, коли вони лаються! Так роблять вони всі без винятку, хоча почуваються тут краще, ніж удома. Байдикують і ще вимагають, щоб їх жаліли, заявляють про своє право на гіркоту, іронію, цинізм! «У цьому розважальному закладі!» А хіба це не розважальний заклад, до того ж у найсумнівнішому сенсі слова! В цьому розважальному закладі, її, бачите, обманює життя! Але відпустіть її назад, на рівнину, й вона вестиме такий спосіб життя, щоб якомога швидше потрапити знову сюди, нагору. Так, так, іронія! Остерігайтесь іронії, що тут процвітає, інженере! Остерігайтеся взагалі такого душевного настрою! Якщо іронія не є чітким класичним прийомом ораторського мистецтва, а хоча б на мить постає двозначною для тверезого розуму, тоді вона перетворюється на розпусту, на перепону для цивілізації, стає нечистим заграванням із силами застою, ницими інстинктами, пороками. Оскільки атмосфера, в якій ми живемо, очевидно, сприяє буйному розростанню цього болотного зілля, то сподіваюся чи маю побоювання, що ви мене розумієте.

Так, іще сім тижнів тому, коли Ганс Касторп жив на рівнині, такі слова італійця були б для нього порожнім звуком, але завдяки перебуванню тут він став не лише краще сприймати все, що стосується інтелектуальної сфери, але й став вибагливішим до своїх симпатій, а це, можливо, було навіть важливіше. Адже, хоча в глибині душі він був радий, що Сеттембріні, попри все, й далі веде з ним бесіди, як і раніше, далі повчає його, застерігає та намагається чинити вплив, — Ганс Касторп у своєму сприйманні сказаного дійшов до того, що став критично ставитися до слів італійця й, принаймні, певною мірою, утримуватися від того, щоб зразу з ним у всьому погоджуватись. «Ось як, — думав він сам собі, — Сеттембріні говорить про іронію точнісінько як про музику, не вистачає лише оголосити іронію також політично неблагонадійною, — а саме з того моменту, коли вона перестає бути чітким класичним прийомом навчання. Але іронія, що ні на мить не розходиться з тверезою думкою — яка ж то вже, Господи, іронія, якщо вже про це говорити? Суха матерія, прописна істина, не більше!» — Такою невдячною є молодь, що навчається нового. Вона приймає дари, а потім їх паплюжить.

Проте висловити свою незгоду здалося йому надто зухвалим. Він обмежився запереченнями стосовно Терміни Клеефельд, оскільки вважав слова Сеттембріні несправедливими або, з певних причин, хотів, щоб вони здавалися для нього несправедливими.

— Але ж ця дівчина хвора! — відповів Ганс Касторп. — Вона справді хвора, тяжко хвора, вона має всі підстави впадати в розпач. Чого ви, власне, від неї хочете?