Розділ п'ятий

І ось вони рушили в дорогу, обидва з ціпочками, але без капелюхів, адже Ганс Касторп, склавши обітницю, з Божою поміччю підкорився тутешнім правилам і став ходити простоволосим, хоча спершу так різко заперечував цю манеру, впевнений у своєму знанні загальноприйнятих норм та звичаїв. Та не встигли вони трохи піднятися вгору червонуватою дорогою та дійти приблизно до того місця, де колись новачком Ганс Касторп зустрівся із загоном пневматиків, як побачили, що далеко попереду йде пані Шоша, одягнена в біле: біла кофта, біла фланельна спідниця, навіть білі черевички. На її рудуватому волоссі грало проміння ранкового сонця. Точніше, її зразу впізнав Ганс Касторп, Йоахим же помітив, лише коли відчув, як хтось збоку штовхає та тягне його; це відчуття виникло через те, що Ганс Касторп, який спочатку ледве переставляв ноги і ніби хотів уже зовсім зупинитися, раптом прискорив крок, майже побіг. Така поквапність видалася Йоахимові зовсім недоречною та неприємною, його дихання прискорилося, й він став покашлювати. Але цілеспрямованого Ганса Касторпа це не займало, його організм, очевидно, працював бездоганно, і коли Йоахим нарешті второпав, у чому тут річ, то лише насупився та пішов з ним поруч, адже не міг допустити, щоб брат біг поперед нього.

Чудовий ранок окрилив юного Ганса Касторпа. За час депресії його душевні сили потроху врівноважились, і перед ним постала осяйна впевненість, що невдовзі настане та мить, коли неласку, в яку він потрапив, буде скасовано. Тож він рвався вперед і тяг за собою захеканого, подратованого Йоахима, і на повороті, там, де закінчувався підйом і дорога пролягла попід порослим деревами косогором, вони майже наздогнали пані Шоша. Тоді Ганс Касторп знову сповільнив темп: здійснюючи свій намір, він не хотів мати захеканий та очманілий вигляд. І ось, за поворотом дороги, між косогором та схилом, посеред рудуватих смерек, крізь гілля яких пробивалися сонячні зайчики, це було, наче диво: Ганс Касторп, який ішов ліворуч від Йоахима, нарешті наздогнав миловидну пацієнтку, мужнім кроком пройшов повз неї і в ту мить, коли порівнявшись з нею, обходив її справа, вклонився, хоча й без капелюха, та тихо проказав «Доброго ранку», шанобливо (чому, власне, шанобливо?) привітав її та одержав від неї відповідь: дружньо, без жодного здивування кивком вона подякувала, також сказала «Доброго ранку» його рідною мовою, а її очі при цьому всміхались, — і це було зовсім інше, ніж той погляд на його черевики, це було щасливим випадком і поворотом до кращого та найкращого, було чимось нечуваним, було порятунком.

Окрилений, осліплений нерозсудливою радістю від її вітання, її слів, усмішки, Ганс Касторп поспішив уперед разом з ображеним Йоахимом, який ішов мовчки, відвернувшись, та дивився вниз, на схил. З погляду Йоахима це було недоречною витівкою, навіть ледь не зрадою, підступністю, що Ганс Касторп чудово розумів. Так, то було не зовсім те саме, що попросити в цілком незнайомої людини олівця, навпаки, було б просто непристойно незворушно проминути даму, з якою живеш місяцями під одним дахом, та не висловити їй своє пошанування, до того ж Клавдія нещодавно перша заговорила з ним у почекальні. Отже, нехай собі Йоахим помовчить. Та Ганс Касторп таки добре знав, з якої причини Йоахим уперто мовчить та йде відвернувшись, тоді як він так нестримно, так бурхливо радів, що його витівка вдалася. Ні, той, хто на рівнині законним, вигідним та, зрештою, приємним чином подарував би своє серце якій-небудь квітучій дурепочці й мав би успіх, не міг почуватися щасливішим, ніж він, радіючи дрібниці, яку йому вдалося вихопити в щасливу хвилину та заховати для себе... Тож згодом він з розмаху плеснув брата по плечі й сказав:

— Слухай-но, що це з тобою? Така чудова погода! Давай спустимося потім до курзали, там у них, напевне, оркестр грає арію «Я кинув тобі квітку...» з опери «Кармен». Який ґедзь тебе вкусив?

— Та, нічого, — відповів Йоахим. — Але в тебе пашить обличчя, боюся, що зниження температури на цьому скінчилось.

І справді скінчилося. Ганебне охолодження організму Ганса Касторпа було подолано вітанням, яким він обмінявся з Клавдією Шоша, і, щиро кажучи, він цьому навіть зрадів. Так, Йоахим мав рацію: «Меркурій» знову піднявся! Ганс Касторп після прогулянки звернувся до термометра, і з'ясувалося, що в нього рівно 38.

Енциклопедія

Якщо деякі натяки Сеттембріні дратували Ганса Касторпа, — дивуватися цьому не доводилось, адже Ганс Касторп і права не мав протестувати проти схильности гуманіста до виховної роботи. Навіть сліпому було ясно, в чому річ, і Ганс Касторп не робив жодних зусиль, щоб приховати свій секрет: певна щирість та своєрідне благородство не дозволяли йому втаємничувати свої почуття. А якщо говорити відверто, то цим він відрізнявся — й навіть, коли хочете, вигідно — від закоханого мангаймця з його скрадливими манерами. Ми нагадуємо й ще раз наголошуємо, що для того стану, в якому перебував Ганс Касторп, притаманне нетерпляче прагнення виявити свої почуття, настирне бажання висповідатись та освідчитися, сліпа самозакоханість і жадоба заполонити ввесь світ самим собою — то більш незрозуміла для нас, тверезомислячих, що менше в усьому цьому сенсу, розуму та надії. Як, власне, такі люди виказують себе, важко сказати; вони, здається, не можуть нічого ані зробити, ані висловити, щоб не виказати себе, особливо на людях, де, як зауважив один розумний чоловік, цікавляться лише двома речами, а саме, по-перше, температурою, й, по-друге, температурою, або іншими словами, з ким пані генерального консула Вурмбрандт із Відня усуває наслідки непостійности капітана Міклошича: з велетнем шведом, що повністю одужав, чи з прокурором Паравантом із Дортмунда, а, може, з обома. Адже всім було достеменно відомо, що зв'язок між прокурором та пані Саломон з Амстердама полюбовно розірвано й пані Саломон, дотримуючись смаку, притаманного її віку, повернулася до представників молодшого покоління і взяла під своє крильце губатого Ґензера, що сидів за столом Терміни Клеефельд, або як досить образно висловилася своїм бюрократичним жаргоном пані Штер — «підшила його до справи» — то справа була ясною та всім відомою; тому прокурор мав вибір, або битися за пані генеральну консульшу зі шведом або ж змиритися з ним.

Отже, всі оці явища, такі поширені серед берґгофського товариства, особливо серед хворої молоді, явища, в яких, очевидно, важливу роль відігравали переходи з балкона на балкон (попри скляні перестінки вздовж перил), — ці дії цікавили всіх, вони були наче головним елементом тутешньої атмосфери, але ми навіть цими словами не висловили цілковито те, що малось на увазі. В Ганса Касторпа склалося враження, що одне головне питання, якому в усьому світі надається таке важливе значення і яке висловлюється то жартома, то всерйоз, тут набуває особливого тону, характеру та значення, такого великого й через величину такого нового, так що саме це питання постає в цілком новому, і якщо не страшному, то, принаймні, в лякаючому світлі. Висловивши цю думку, ми також змінюємо вираз обличчя й підкреслюємо, що коли дотепер про відомі взаємини говорили легко та жартома, то лише з тих самих таємних причин, через які так про них говорять скрізь, але це зовсім не доводить, що ці взаємини самі по собі є такими вже жартівливими та легковажними, а в сфері, яку зображуємо, все це ще серйозніше, ніж деінде. Ганс Касторп уважав, ніби достатньо розбирається в цих основних взаєминах, щодо яких так люблять жартувати, й раніше, можливо, так вважав справедливо. Тепер він мав визнати, що, живучи на рівнині, мав про ці взаємини досить обмежене уявлення, точніше, перебував у стані наївного незнання, — тоді як тут його досвід, особливості якого ми не раз намагалися розкрити і який змушував його в певні моменти вигукувати «Боже мій!», — усе-таки допоміг йому зрозуміти та відчути особливий акцент нечуваного, фантастичного та безіменного, який для кожного тут, нагорі, здавався невід'ємною рисою таких стосунків. Звичайно, й тут жартували з відповідних приводів. Але, ще більше, ніж унизу, ця іронічна манера мала на собі відбиток певної поверховости, в ній чувся скрегіт зубів та задихання, ця манера була надто прозорою завісою для того, хто за нею ховався, чи, точніше, для горя, яке годі було приховати. Ганс Касторп згадував, як зблідло та вкрилося плямами обличчя Йоахима, коли брат уперше і востаннє дозволив собі, за звичаями рівнини, невинно пожартувати щодо Марусиної зовнішности. Він згадував і холодну блідість власного обличчя, коли він врятував пані Шоша від вечірнього сонця, що било їй в очі, згадував також про те, що й до, й після того випадку часто помічав таку блідість на обличчях інших пацієнтів: як правило, на двох одночасно, наприклад, на обличчях пані Саломон та молодого Ґензера в ті дні, коли між ними зав'язалися взаємини, так влучно схарактеризовані пані Штер. Тож він згадував про все це й розумів, що за даних обставин було б надто складно не «виказати» себе, але що й намагатися тут не варто. Одне слово, Ганс Касторп не мав жодного бажання стримувати та приховувати почуття й свій стан не лише внаслідок власного благородства та щирости, а через усю ту атмосферу, в якій він жив і яка чинила на нього свій вплив.

Коли б Йоахим не став зразу підкреслювати, що тут дуже складно заводити знайомства, тоді як цю складність можна було пояснити, переважно, тим, що обидва брати в оточенні пацієнтів утворили ніби окрему партію, мініатюрну групу, що Йоахим думав лише про те, як скоріш одужати й принципово був проти зближення та тіснішого спілкування з товаришами по нещастю, — якби не це, Ганс Касторп значно ширше користувався б можливостями з шляхетною щедрістю та нестримністю відкривати перед людьми свої почуття. Принаймні, одного разу Йоахим застав його в салоні разом з Герміною Клеефельд і її двома сусідами за столом — Гейзером та Расмуссеном; четвертим був хлопець, що носив монокль і мав довгого нігтя; перед ними Ганс Касторп зі збудженим блиском в очах та схвильованим голосом щось там імпровізував про Клавдію Шоша та її своєрідні і незвичайні риси обличчя, в цей час його слухачі перезиралися, штрикали одне одного й посмішкувалися.

Йоахим почувався незручно, проте винуватця цих веселощів аніскільки не хвилювало, що його почуття розкрито, можливо, він уважав, що коли буде приховувати все та втаємничувати, то не доможеться жодних прав. Він, напевне, розумів, що люди здогадуються про його закоханість. А злорадство, яке примішувалося до цих здогадок, сприймав як належне. Не лише його сусіди за столом, але й інші поглядали на нього, аби повтішатися з того, як він то блідне, то шаріється, коли вже після початку столування відчинялися засклені двері й потім із силою грюкали; а він, навпаки, був навіть задоволеним, йому здавалося, раз його хвилювання викликає загальну увагу, значить він таким чином має підтвердження та визнання своїх почуттів, і це може бути підтримкою для його неясних та нерозважливих сподівань, він навіть почувався від цього щасливим. Дійшло до того, що люди буквально збиралися групами, щоб поспостерігати за засліпленим любов'ю хлопцем. Як правило, це відбувалося по обіді, на терасі, або в час недільного післяобіддя біля консьєрж-ложі, де мешканці санаторію одержували пошту, оскільки у вихідні її не розносили по кімнатах. Уже було загальновідомо, що є тут один божевільний, на обличчі якого все можна прочитати; тож вони збиралися групами, щоб повитріщатися на нього: пані Штер, панна Енґельгарт, Клеефельд, її подруга з обличчям тапіра, невиліковний пан Альбін, хлопець із нігтем та ще дехто з цього товариства, і всі стояли та, скрививши роти й шмигаючи носами, дивилися на Ганса Касторпа, який розгублено та пристрасно посміхався, його щоки пашіли, як першого вечора тут, нагорі, в очах був той самий блиск, що спалахнув тоді, коли він почув кашель юнкера, а погляд був спрямований у відомому напрямку...

Власне, Сеттембріні вчинив гідно, коли за таких обставин підійшов до Ганса Касторпа, намагаючись зав'язати з ним розмову й спитати про самопочуття; та невідомо, чи той був здатним оцінити дружню неупередженість Сеттембріні. То було у вестибюлі, в неділю по обіді. Біля консьєржа юрмилися люди, простягаючи руки за листами. Там був і Йоахим. Ганс Касторп не підійшов; з тим самим виразом обличчя стояв він позаду, намагаючись перехопити хоча б один погляд Клавдії Шоша, яка разом із сусідами чекала, коли натовп розсмокчеться. В цей час всі гості санаторію збиралися разом, і перед Гансом Касторпом відкривалися великі можливості, тому він особливо любив годину роздачі листів та чекав на неї з нетерпінням. Тиждень тому біля віконця консьєржа він опинився так близько біля мадам Шоша, що вона навіть випадково підштовхнула його і, напівобернувшись, сказала «pardon», а він, завдяки своєму збудженому стану, виявивши винахідливість, яку потім благословляв, знайшовся сказати:

— Pas de quoi, madame![25]

Яке щастя, думав він, що в неділю по обіді завжди у вестибюлі роздають пошту! Після цього випадку він, так би мовити, проковтнув тиждень, чекаючи сім днів на ту саму годину, а чекати означає поспішати вперед, що, в свою чергу, означає відчувати час у теперішньому не як дарунок, а лише як перепону, заперечувати його цінність, нищити та духовно через нього перескакувати. Кажуть, чекання — тривала і нудна штука. Але разом з тим — і це здається ближчим до істини — час збігає навіть швидше, адже той, що чекає, заковтує великі маси часу, не використовуючи їх та не живучи заради них самих. Можна сказати, що людина, котра лише чекає, нагадує ненажеру, травний апарат якого переганяє через себе масу їжі, не переробляючи її та не засвоюючи поживних речовин. Можна піти далі й сказати таке: як неперетравлена їжа не зміцнює сили людини, так само не робить її більш зрілою і час, проведений лише в чеканні. Щоправда, чистого, однорідного чекання практично не буває.

Отже, тиждень було проковтнуто, знову настала неділя та час роздачі листів, причому здавалося, що досі триває та година, яка була тиждень тому. Збудження наростало, адже кожна мить ховала та несла в собі можливість увійти в світське спілкування з пані Шоша, — можливість, від якої серце то завмирало, то починало бурхливо калатати, хоча Ганс Касторп нічого не робив, щоб реалізувати цю можливість. На шляху стояли перепони частково військового, частково цивільного характеру: з одного боку, впливала присутність щирого Йоахима, а також властиві самому Гансу Касторпу почуття чести та обов'язку, з іншого — в Гансові Касторпі була якась підсвідома впевненість, що світські стосунки з Клавдією Шоша — благопристойні стосунки, за яких називають одне одного на «ви», кланяються та по можливості розмовляють французькою, такі стосунки непотрібні, небажані, вони були б якимись неправильними... Він стояв та дивився, як вона говорить і сміється, зовсім як колись Пшибислав Гіппе, який розмовляв та сміявся на шкільному подвір'ї; при цьому вона розтуляла рота, а її скошені зелено-сірі очі над широкими вилицями звужувалися до щілинок. Це зовсім не було «красиво», але яка вже є, а для закоханого естетична оцінка грає таку незначну роль, як і оцінка моральна.

— Ви також чекаєте на пошту, інженере?

Так говорити могла лише одна людина — людина, яка заважає. Ганс Касторп здригнувсь і різко обернувся до пана Сеттембріні, що стояв, посміхаючись, поряд. Це була та сама тонка посмішка гуманіста, якою він був привітав новоприбульця на лавці біля жолоба, і як тоді, Ганс Касторп відчув себе присоромленим. Але хоч би як часто він намагався вві сні відтіснити «катеринщика», оскільки той «тут заважає», все-таки людина наяву краща, ніж та, що спить, і ця посмішка викликала в Ганса Касторпа не лише сором та протверезіння, але й почуття вдячности за можливу підтримку. Він сказав:

— Господи, яка вже там пошта, пане Сеттембріні! Я ж не амбасадор! Можливо, яка-небудь листівка для когось із нас. Мій брат саме підійшов поцікавитися.

— А мені цей кульгавий чорт уже видав мою скромну кореспонденцію, — відповів Сеттембріні й підніс руку до бокової кишені свого незмінного піджака з м'якої тканини. — Пишуть цікаві речі, не буду приховувати — речі великого літературного та соціального значення. Йдеться про певне енциклопедичне видання, й один гуманітарний заклад удостоїв мене чести взяти участь у цій роботі... Словом, чудова справа, — Сеттембріні замовк. — А як у вас? — поспитав він за якусь мить. — Як ваші справи? Як, наприклад, просувається процес акліматизації. Загалом ви ще не надто довго перебуваєте в нашому товаристві, щоб зняти це питання з порядку денного.

— Дякую, пане Сеттембріні, ще досі є деякі труднощі. Не виключаю, що це може тривати до останнього дня мого тут перебування. Деякі так ніколи й не звикають, як казав мені брат одразу по приїзді. Але до того, що ти ніколи не звикнеш, також можна звикнути.