Розділ п'ятий

Тож це відкриття ще більше посилило хвилювання Ганса Касторпа, хоча жалюгідна платонічна закоханість мангаймця не могла непокоїти його такою ж мірою, як непокоїло приватне спілкування Клавдії Шоша з надвірним радником Беренсом, людиною, що перевершувала Ганса Касторпа віком, силою особистости та суспільним становищем. Мангаймець Клавдію зовсім не цікавив — якби то було не так, внутрішня настороженість Ганса Касторпа не пропустила б жодної деталі, тож у даному разі не йшлося про гострі напади ревнощів. Просто він спізнав усі відчуття, які переживає людина, охоплена пристрастю, яка бачить цю пристрасть ззовні, в інших, коли ця пристрасть збурює в ньому дивну суміш відрази й почуття своєрідного змовництва. Та якщо ми хочемо рухатися вперед, то не зможемо все це детально досліджувати й розбирати. У всякому разі, коли надодачу Ганс Касторп мав ще спостерігати за мангаймцем, йому в його теперішньому стані видалося це надмірним.

Так минув тиждень, що відділяв Ганса Касторпа від просвічування. Він не уявляв собі, як довго той тиждень тягтиметься, та раптом одного ранку за першим сніданком старша сестра (у неї знову був ячмінь — не міг же це бути той самий; очевидно причина такої безвинної, але огидної недуги крилася в особливостях її організму), отже, старша сестра передала йому розпорядження після обіду з'явитися до лабораторії, й тут він уторопав, що тиждень справді вже минув. Гансові Касторпу було запропоновано прийти туди за півгодини до чаю разом зі своїм братом, оскільки, користуючись нагодою, лікарі хотіли зробити ще один знімок і з Йоахима — очевидно, його остання світлина вже була занадто давньою.

З цієї причини брати скоротили двогодинну процедуру лежання після обіду до півгодини, рівно о пів на четверту спустилися кам'яними сходами до так званого підвального поверху, й тепер сиділи поряд у маленькій чекальні між кабінетом лікаря та лабораторією для просвічування: Йоахим, який з усім уже був обізнаний, сидів спокійно, а Ганс Касторп трохи хвилювався й чекав з цікавістю, оскільки дотепер ніхто ще не дивився на внутрішнє життя його організму. Вони були не самі. Заходячи в чекальню, побачили, що там уже сидить кілька осіб, тримаючи на колінах зачитані до дірок ілюстровані журнали: молодий швед богатирської статури — в їдальні він сидів за столом Сеттембріні; коли він прибув у квітні, то був у такому жахливому стані, що його навіть не хотіли приймати, а тепер поправився на добрих вісімдесят фунтів і, в зв'язку з цілковитим одужанням, збирався залишити санаторій; потім якась пані з «поганого» російського столу, сама хирлява, вона сиділа зі своїм хирлявішим сином, довгоносим та негарним, якого звали Сашею. Отже, ці люди чекали вже довше, їх викликали на більш ранній час; очевидно, з рентгеном сталася якась затримка і чай доведеться пити холодним.

У лабораторії кипіла робота. Було чути голос надвірного радника Беренса, який давав розпорядження. Десь о пів на четверту двері нарешті рипнули — їх відчинив асистент-технік — і досередини запустили щасливчика, шведського богатиря, а пацієнт, який був там до того, вийшов, напевне, іншими дверима. Справа почала рухатися. За десять хвилин коридором почулися кроки цілком одужалого скандинава, який правив тепер за ходячу рекламу курорту й санаторію «Берґгоф» зокрема; потім запустили російську матір та її сина Сашу.

Коли заходив швед, Ганс Касторп помітив, що в лабораторії панує така сама напівтемрява, точніше — штучне напівсвітло, як і в аналітичному кабінеті доктора Кроковскі в іншому крилі будинку. Вікна були завішані, денне світло в кімнату не проникало, горіло лише кілька електричних лампочок. Але тієї миті, коли до лабораторії заходили Саша та його мати, а Ганс Касторп дивився їм услід, двері, що вели з коридору до чекальні, прочинилися, і зайшов наступний пацієнт, напевне, трохи зарано, оскільки сталася затримка, і цим пацієнтом була мадам Шоша.

Так, у кімнатці-чекальні нараз опинилася саме Клавдія Шоша. Ганс Касторп, впізнавши її, витріщив од здивування очі й відчув, як кров відійшла від його обличчя, нижня щелепа відвисла, так що ледве не розтулився рот. Поява Клавдії була зовсім несподіваною, ніби вона зайшла ненароком — ось її не було, а тепер сидить по сусідству з братами. Йоахим зиркнув на Ганса Касторпа, а потім не лише опустив очі, але навіть взяв зі столу ілюстрований журнал, який уже був переглянув, і сховався за ним. Ганс Касторп не знайшов у собі сил зробити те саме. З блідого він став червоним як рак, і його серце забилося щосили.

Пані Шоша вибрала собі невелике крісло з круглою спинкою та з мовби обрубаними, рудиментарними бильцями, що стояло при вході до лабораторії, злегка відкинувшись, вона заклала ногу за ногу й стала дивитися перед собою, причому погляд її очей, погляд Пшибислава, усвідомлюючи, що за нею спостерігають, нервово ковзнув убік, а очі стали дивитися ледь скоса. Вона була в білій вовняній кофті та синій спідниці, а в руках тримала книжку, яку, очевидно, взяла з бібліотеки. Сидячи, вона легенько постукувала каблучком.

Та вже за хвилину вона змінила позу, роззирнулася, підвелася з таким обличчям, ніби не знала, як їй бути та до кого звернутися. Вона щось поспитала в Йоахима, хоча той був ніби зосереджений на журналі, а Ганс Касторп тупо мовчав; її вуста утворювали слова, голос проходив білою шиєю й виривався з горла — не надто низький, ледь різкуватий та приємно хрипкуватий, цей голос Ганс Касторп знав уже давно, якось чув його зовсім поряд, а саме того дня, коли цей самий голос звертався до нього: «Із задоволенням, але обов'язково поверни після уроку». Тоді слова звучали більш невимушено й рішуче, а зараз, хоча це був той-таки голос, слова здавалися розтягнутими й крихкими, мовби та, що їх промовляла, власне, не мала на них права, і ці слова були позиченими; вже кілька разів Ганс Касторп помічав її манеру говорити, вона робила це з виразом особливої переваги та, водночас, і радісної покірности. Опустивши одну руку в кишеню вовняної кофти, а другу піднявши до потилиці, пані Шоша запитала:

— Перепрошую, а на яку годину вас викликали?

Йоахим зиркнув на брата й відповів, сидячи клацнувши підборами:

— На пів на четверту.

— А мені за чверть четверту. В чому ж річ? Уже четверта година. Щойно, здається, зайшли якісь люди...

— Так, двоє, — відповів Йоахим. — Вони були перед нами. Певно, сталася якась затримка й усе змістилося на півгодини.

— Як прикро, — сказала вона, нервово торкнувшись зачіски.

— Таки прикро, — відповів Йоахим. — Ми також чекаємо вже майже півгодини.

Так вони балакали, а Ганс Касторп слухав ніби вві сні. Те, що Йоахим розмовляє з пані Шоша, майже дорівнювало тому, що він сам говорив з нею, хоча, зрештою, це було зовсім інше. Оце «таки прикро» здалося Гансу Касторпу образливим, братова відповідь за цих обставин здалася йому різкою чи, принаймні, надто холодною. Та, зрештою, Йоахим міг собі дозволити таку відповідь, він узагалі міг з нею розмовляти і, можливо, навіть хотів подражнити брата цим зухвалим «таки прикро», приблизно, так само, як Ганс Касторп костричився перед Йоахимом та Сеттембріні, коли на запитання, чи довго він збирається бути тут, нагорі, він самовпевнено відповів: «Три тижні». Напевне, пані Шоша звернулася до Йоахима, хоча він і відгородився журналом, тому, що Йоахим перебував тут довше й був їй краще знайомим; але, очевидно, існувала й інша причина: вони могли спілкуватись у загальноприйнятих формах, включно зі словесною, між ними не було того шаленого, глибокого, жахного й таємничого, що виникло між нею та Гансом Касторпом. Якби замість неї тут чекала одна кароока особа з рубіновим перстеньком та помаранчевими парфумами, то розмову довелося б вести Гансові Касторпу, і тоді він би сказав «таки прикро» незалежним, невимушеним тоном, який би відповідав його ставленню до співбесідниці. «Так, таки прикро, шановна пані! — відповів би він тоді, можливо, навіть рішуче дістав би з кишені носову хустинку та прочистив носа. — Доведеться і вам потерпіти. Ми не в кращій ситуації». І тоді Йоахим дивувався б з його розкутости, але, напевне, не мав би особливого бажання опинитися на його місці. Ні, цього разу Ганс Касторп також не заздрив Йоахимові, хоча саме він вів розмову з пані Шоша. Ганс Касторп вважав правильним, що та звернулася до Йоахима, адже це означає, що вона враховує обставини, усвідомлює ситуацію й показує це... Серце його закалатало.

Розкутий тон, яким Йоахим, розмовляв з пані Шоша, здався Гансові Касторпу ледь не якоюсь прихованою ворожістю з боку щирого Йоахима, і думка про причини цієї ворожости мимовільно змусила його посміхнутися. Клавдія зробила спробу пройтися чекальнею, проте було замало місця, тому вона також узяла зі столу якийсь журнал та повернулася з ним до свого крісла з обрубаними бильцями. Ганс Касторп сидів і розглядав її, причому, імітуючи діда, він уперся підборіддям у комірець і, як не смішно, таки справді став на нього подібним. Оскільки пані Шоша знову заклала ногу за ногу, під синьою суконною спідницею вимальовувалося її коліно, навіть уся струнка лінія ноги. Вона була не вища від середнього зросту — такий зріст для жінки, на думку Ганса Касторпа, був найбільш природним та вабливим — проте, досить довгонога та з вузькими стегнами. Тепер вона сиділа, не відкинувшись на спинку крісла, а нахилившись уперед та спершись перехрещеними руками об коліно; спина її закруглилась, плечі опустилися, ззаду різко виступили шийні хребці, під вовняною кофтою, яка щільно облягала тіло, проступив навіть обрис хребта, груди, не такі високі та пишні, як у Марусі, а невеликі, майже дівочі, опинилися затисненими з обох боків. Нараз Ганс Касторп згадав, що і вона чекає тут на рентген, що надвірний радник малював її портрет; він відтворював її зовнішній образ на полотні за допомогою олії та барвників, тепер же в напівтемряві скеровуватиме на неї промені, які відкриють її перед ним ізсередини. Від цієї думки Ганс Касторп спохмурнів і відвернувся, його обличчя виражало стриманість та благопристойність, що, на його думку, личило до таких міркувань.

Чекання втрьох тривало не надто довго. Очевидно, там за дверима лабораторії, з Сашею та його матір'ю не довго панькалися й спробували за їхній рахунок заощадити згаяний час. Технік у білому халаті знову прочинив двері, Йоахим, устаючи, кинув на стіл журнал, і Ганс Касторп, хоч і не без вагання, попрямував за ним. Тут у ньому ворухнулися лицарські почуття та спокуса таки заговорити з пані Шоша й поступитися їй чергою, заговорити, можливо, навіть французькою, якщо це в нього вийде; і про себе він став похапцем шукати слова та тулити речення. Проте він не знав, чи прийнята тут такого роду ввічливість і чи не є прийом суворо за чергою благороднішим. Про це мав знати Йоахим, оскільки ж він не виявив жодного наміру пропустити даму наперед, хоча брат запитально та багатозначно поглянув на нього, Гансові Касторпу нічого не залишалося, як попрямувати за ним у лабораторію повз пані Шоша, яка, не розгинаючись, лише бігцем поглянула на нього.

Він був такий приголомшений тією зустріччю, цими хвилюючими пригодами останніх десяти хвилин, що, ввійшовши до лабораторії, не міг зразу відновити внутрішню рівновагу. У штучних сутінках він не бачив анічогісінько, хіба що якісь невиразні тіні. У вухах досі звучав приємно-хрипкуватий голос пані Шоша, яка говорила: «В чому ж річ? Щойно, здається, зайшли якісь люди... Як прикро...» Й від звуків цього голосу в нього по спині пробіг приємний холодок. Він побачив її коліно, огорнене суконною спідницею, хребці, що виступали на схиленій шиї, під короткими пасмами рудуватого волосся, що вибилося з коси, і знову спиною пробіг холодок. Ганс Касторп побачив надвірного радника Беренса, який стояв спиною до дверей перед якоюсь шафою чи то пристроєм з полицями та розглядав чорнувату фотоплатівку, тримаючи її проти тьмяного світла зі стелі. Брати пройшли повз нього у глибину приміщення, причому технік випередив їх і став налаштовувати рентгенівський апарат. Їх уразив дивний запах. Здавалося, повітря кімнати насичене відстояним озоном. Пристрій, що виступав між двома вікнами, ніби ділив лабораторію на дві нерівні частини. В півтемряві все ж таки можна було помітити різноманітні фізичні прилади, ввігнуті скла, розподільчі дошки, вимірювальні прилади, а також ящик на рухомому штативі, що нагадував фотоапарат, скляні діапозитиви, що рядами стояли на полицях; важко було збагнути, де ти перебуваєш — в ательє фотографа, в темній кімнаті для проявлення, чи в майстерні винахідника та кабінеті технічних див.

Йоахим тут-таки став роздягатися й оголив тіло до поясу. Технік, ще не старий, червонощокий та кремезний чоловік з місцевих, запропонував Гансові Касторпу зробити те саме. Так буде швидше, адже він іде зразу наступним... Поки Ганс Касторп знімав камізельку, з меншої половини кімнати вийшов Беренс.