Розділ п'ятий

Витівки «Меркурія»

Жовтень настав так само, як зазвичай настають нові місяці — зовсім скромно й нечутно, без жодних особливих ознак чи прикмет, власне, тихенько підкрався, так що, хто не був напоготові, то й уваги не звернув. Насправді час не ділиться на відтинки; коли настає новий місяць або рік, не гримить грім, не гудуть сурми, і навіть настання нового сторіччя стріляниною з гармат та дзвонами відзначають лише люди.

Для Ганса Касторпа перший день жовтня ні на йоту не відрізнявсь од останнього дня вересня; було так само холодно й непривітно, однаковими виявилися й наступні дні. Під час процедури лежання знадобилося й пальто та обидві верблюжі ковдри, і не лише ввечері, але й удень; пальці, які тримали книжку, були вологими й закоцюблими, тоді як щоки пашіли від сухого жару; Йоахима підмивало задіяти свій хутряний мішок, але він відмовився від нього, щоб передчасно не розніжитися.

Проте за кілька днів, коли перша половина місяця добігала кінця, нараз усе змінилося, й настало запізніле літо, до того ж таке розкішне, що всі лише дивувалися. Не даремно Ганс Касторп часом чув, як розхвалювали жовтень у цих місцях; майже два з половиною тижні над горами та долинами сяяло безхмарне небо, один день перевершував інший за ясністю небесної блакиті, а сонце пекло так немилосердно, що кожен був змушений дістати свій найлегший літній одяг — уже закинуті муслінові сукні та лляні штани, навіть велику парусинову парасолю без ручки — вона кріпилася до бильця шезлонга за допомогою хитромудрого пристрою у вигляді рейки з кількома отворами, але по обіді навіть парасоля не надто захищала від пекучого сонця.

— Добре, що я ще застав тут таку погоду, — сказав братові Ганс Касторп. — Адже ми часом так мерзли, а тепер здається, буцімто зима вже минула, а попереду тепла пора.

Він мав рацію. Небагато ознак свідчило про справжній стан речей, та й ці ознаки годі було примітити. Окрім кількох кленів, посаджених унизу на «Пляці», які жили власним життям і вже давно малодушно скинули своє листя, тут не росли листяні дерева, які могли б надати ландшафтові рис, відповідних до пори року, й лише модрина, яка змінювала свої м'які голки, мов листя, була по-осінньому оголена. Загалом же місцевість прикрашали самі лише вічнозелені глицеві ліси, високі або низькорослі, але все одно витривалі до зими, яка, не маючи чітко означених часових меж, могла цілий рік завівати тут своїми віхолами; й лише завдяки широкій палітрі рудуватих та червонуватих відтінків лісу можна було, незважаючи на пекуче літнє сонце, здогадатися, що рік хилиться до кінця. Правда, якщо придивитися до лугових квітів, то й вони ледь чутно говорили про те саме. Серед них уже не траплялося ані подібного на орхідею ятришника, ані кущистих орликів, які цвіли на схилах, коли Ганс Касторп приїхав сюди; зникла й дика гвоздика; залишився хіба тирлич та низькорослі безсмертники, вказуючи, що під розпеченим повітрям ховалася внутрішня свіжість, прохолода, яка могла нараз пройняти лежачого на балконі пацієнта, як мороз пробирає людину, охоплену жаром.

Оскільки Ганс Касторп не мав внутрішнього розкладу, за яким людина сама розпоряджається своїм часом, стежить за його перебігом, відраховує його одиниці, врешті називає та підсумовує їх, то він і не помітив, як нечутно розпочався жовтень; він сприймав лише фізичні відчуття: сонячну спеку та затаєну в ньому й під ним крижану прохолоду, — за своєю силою нове для нього враження, яке навіть підштовхнуло до кулінарного порівняння: це нагадує йому, сказав Йоахимові, «omlette en surprise»[24], де під збитою яєшною піною було морозиво. Він часто став говорити цілком несподівані речі, причім уривчасто та скоромовкою, мов людина, яку морозить, хоча ввесь аж пашів. А, окрім того, він був мовчазним, наче заглибленим у себе; адже хоча його увага й скеровувалася на зовнішній світ, то лише на одну точку, все інше, люди чи предмети, він бачив мовби крізь туман, породжений його ж таки мозком; надвірний радник та доктор Кроковскі назвали б цей туман продуктом отрут, що розчиняються в організмі, як говорив до себе й сам затуманений, хоча таке зізнання не збуджувало в ньому ні сили, ані бажання розвіяти те сп'яніння.

Адже це сп'яніння приваблює саме по собі, а захмелілому тверезість видається найбільш небажаною та огидною. Він відкидає від себе враження, які ослаблюють його силу, не допускає їх до себе, тільки б зберегти свій стан. Ганс Касторп знав та й сам не раз зауважував, що пані Шоша в профіль має не такий виграшний вигляд, надто різкі риси, здається не зовсім юною. І який наслідок? Тепер він уникав дивитися на неї в профіль, буквально заплющував очі, і якщо вона випадково здалеку чи зблизька оберталася до нього боком, йому аж боліло. Й чому? Адже його здоровий глузд мав би скористатися нагодою й сказати своє слово! Але що можна тут вимагати... Й він навіть був зблід від захоплення, коли Клавдія в ці чудесні дні знову з'явилася на другий сніданок у білому мереживному матіне, яке вдягала за теплої погоди, — в ньому вона була особливо чарівною, — з'явилася, як завжди запізнившись та гримнувши дверима, посміхаючись, підняла руки, одну вище, а другу нижче, і обернулася лицем до людей у їдальні, ніби рекомендуючись їм. А він був захоплений не стільки тим, що вона мала такий чудовий вигляд, як самою цією чудовістю, адже це згущувало солодкавий туман у його голові, посилювало сп'яніння, яке було насолодою саме по собі й штовхало на те, щоб знайти для нього виправдання та нову поживу.

Якби його поведінку аналізувала людина з ходом думок на кшталт Лодовіко Сеттембріні, то назвала би таку безвільність не інакше як розпустою, «особливою формою розпусти». Ганс Касторп не раз згадував його літературні міркування щодо розпачу, пов'язаного з хворобою, Сеттембріні ніяк не міг цього збагнути чи, принаймні, вдавав, ніби не може. Ганс Касторп дивився на Клавдію Шоша, на її розслаблену спину, схилену голову; бачив, що вона постійно з'являється до столу з великим запізненням, до того ж без жодного приводу чи причини, просто через власне нехлюйство та брак вихованости, бачив, як вона внаслідок того самого недоліку гримає кожними дверима, крізь які входить чи виходить, катає хлібні кульки чи гризе нігті, — і в нього виріс німий здогад, що, оскільки вона хвора, а Клавдія, звичайно, була хворою, майже безнадійно хворою, адже їй так довго й так часто доводилося жити тут, нагорі, — то її хвороба, якщо не цілком, то, принаймні, значною мірою має моральну природу, а саме в тому сенсі, як сказав Сеттембріні, що вона не наслідок чи причина «нехлюйства», а сама є нехлюйством. Ганс Касторп пригадав зневажливий жест гуманіста, коли той говорив про «парфян та скіфів», у товаристві з якими провадив процедури лежання, — жест, що вказував на природну та безпосередню відразу й зневагу, які не потребували додаткових доказів. А це було так добре знайоме самому Гансові Касторпу раніше, коли він, рівно сидячи за столом, до глибини душі ненавидів це грюкання дверима, не почував жодного потягу гризти нігті (принаймні, тому, що навзамін мав «Марію Манчіні»), бурхливо обурювався з приводу невихованости пані Шоша і не міг не відчути своєї вищости, коли почув, як ця вузькоока іноземка намагається говорити його рідною мовою.

Та цих відчуттів, унаслідок цілком іншого душевного стану, Ганс Касторп більше не мав; його радше дратував італієць, який так зверхньо говорив про «парфян та скіфів», — і це стосувалося навіть не тих, що сиділи за «поганим» російським столом, і не надто патлатих студентів, що не мали білизни і які невтомно дискутували своєю чужою та незрозумілою мовою, окрім якої вони, здається, не знали жодної іншої, — це була мова без кісток, яка нагадувала йому грудну клітину, позбавлену ребер, як її нещодавно описував надвірний радник Беренс. Нічого дивного, що звичаї цих людей могли викликати в гуманіста почуття вищости. Вони їли з ножа та неймовірно гадили в туалетах. Сеттембріні стверджував, що один з них, студент останнього семестру медичного факультету, виявив повне незнання латини, наприклад, не знав, що таке vacuum, а за власними щоденними спостереженнями Ганса Касторпа, пані Штер, очевидно, казала правду, коли розповідала за столом, буцімто подружжя з 32-ої кімнати приймає вранці масажиста, лежачи разом у постелі.

Нехай так, але ж не дарма існує поділ на «хороший» та «поганий» російський стіл, можна лише здвигнути плечима, коли пропагандист республіканського устрою та стилю прекрасного зарозуміло й тверезо — особливо, тверезо, хоча в самого жар і голова в тумані — називає хороших та поганих укупі «парфянами та скіфами». Юний Ганс Касторп чудово розумів, що мав на увазі Сеттембріні, так само, як уже починав розуміти зв'язок між хворобою пані Шоша та її «нехлюйством». І тут ось яка річ, заявив він принагідно Йоахимові: починається все з обурення та бажання тримати дистанцію, а потім нараз сюди «втручається щось зовсім інше», що «не має жодного стосунку до критичної настроєности», тоді вже майже не діє жоден педагогічний уплив, жодне красномовство та жодні республіканські настанови. Проте постає питання, майже в ключі Лодовіко Сеттембріні, про те, що саме втручається, що паралізує та усуває критику, що відбирає в людини право на неї, ба, навіть спонукає її саму з безглуздим захопленням зректися цього права? Ми питаємо не про те, як це явище називається — воно відоме всім; нас цікавить, якими є моральні особливості цього явища, хоча, щиро кажучи, не сподіваємось одержати достатньо відвертої відповіді. Щодо Ганса Касторпа, то ці особливості виявилися в тому, що він не лише зрікся будь-якої критики, але й сам удався до відповідних дослідів, імітуючи манери певної особи, яка була тут першопричиною. Він хотів дізнатися, як то воно є, коли сидиш за столом не прямо, а опустивши плечі та згорбивши спину, і помітив, що така поза дає велике полегшення для тазових м'язів. Потім спробував, відчиняючи двері, не притримувати їх акуратно за собою, а давати їм зачинитися самим, причому й це виявилося дуже зручним та навіть ніби цілком природним. Тут була якась відповідність до здвигання плечима, що ним Йоахим зустрів його тоді на вокзалі; потім Ганс Касторп часто стикався з такими речами тут, нагорі.

Одне слово, виявилося, що наш гість по вуха, закохався у Клавдію Шоша, — ми ще раз удаємося до вживання цього слова, оскільки, як нам здається, достатньою мірою внеможливили хибне його тлумачення. Отже, сутність його закоханости зовсім не вичерпувалася приємно-меланхолійним душевним настроєм, як у вищезгаданій пісеньці. Це був, радше, особливий, ризикований та розпачливий різновид такого роду зачарування, коли людину то морозить, то кидає в жар, як при лихоманці, або як у жовтневий день на високогір'ї поєднується мороз та спека. Саме цьому різновидові якраз і бракує певного душевного пориву, який би міг поєднати ці протилежні складники. З одного боку, Гансова закоханість була позначена певною безпосередністю, від якої хлопець ставав блідим як стіна, а його обличчя судомно скошувалося поглядом на коліно пані Шоша та лінію ноги, на її спину, вигин шиї та передпліччя, що стискали маленькі груди, — одне слово, на її тіло, таке розслаблене тіло, чию тілесність особливо підсилювала та підкреслювала хвороба, на це тіло, що завдяки хворобі стало мовби подвійно тілом; з іншого боку, його закоханість була чимось таким, що вислизає та надзвичайно шириться, вона була думкою чи навіть мрією, неймовірно звабливою та жахною мрією молодого чоловіка, який на своє чітко поставлене, хоча й несвідоме запитання відповідав лише глухою мовчанкою. В ході нашої оповіді ми, як і будь-яка людина, вважаємо своїм правом висловити власні міркування, тож робимо припущення, що Ганс Касторп навряд чи продовжив би своє перебування тут, нагорі, бодай на один день, якби його простій душі відкрилася в глибинах часу, принаймні, хоч якась задовільна відповідь щодо сенсу та мети його служіння життю.

Що ж до всього іншого, то закоханість обдаровувала його всіма стражданнями та радощами, які такий душевний стан дає людині скрізь і за будь-яких обставин. Біль проникає досередини. В ньому, як і в будь-якому болю, міститься певна частка ганьби, а супроводжується він таким потрясінням нервової системи, що аж перехоплює дух, а в дорослого чоловіка на очі навертаються гіркі сльози. Але треба справедливо зауважити, що й радощів було чимало, і хоча вони виникали з дрібних приводів, уражали не менше, ніж страждання. Їх могла принести ледь не будь-яка мить берґгофського дня. Наприклад, наближаючись до їдальні, Ганс Касторп помічає позад себе предмет своїх мріянь. Подія цілком ясна й надзвичайно проста, та для внутрішнього світу настільки чудова, що аж сльози на очі навертає. Вона зовсім близько, їхні очі зустрічаються поглядами, його очі та її, сіро-зелені, по-азіатському вузькі, чарівність яких пронизує його до глибини душі. Він ледь не непритомніє, але й несвідомо ледь відступає вбік, щоб пропустити її вперед. Ледь посміхнувшись, вона тихо каже «Merci», й, скориставшись його не більш ніж звичайним увічливим жестом, проходить першою. А він стоїть, овіяний вітерцем її ходи, ошалілий від щастя цієї зустрічі і від того, що одне слово «Merci», вимовлене її вустами, було сказане безпосередньо й особисто йому. Потім він прямує за нею, ледь не хитаючись, звертає праворуч, до свого столу, й сівши, помічає, що й Клавдія, сідаючи, озирається на нього і, як йому здається, також розмірковує про зустріч перед дверима. О, неймовірна пригода! О, торжество, тріумф та безмежна радість! Ні, ніколи не скуштував би Ганс Касторп такої п'янкої, неймовірної радости, якби це була зустріч із якоюсь квітучою дурепою, якій би він там, унизу, на рівнині, законно, мирно та вигідно, як співається в тій пісеньці, подарував своє серце. Ще перебуваючи в збудженому стані, він привітався з учителькою, вона все бачила, і її вкриті пушком щоки залилися рум'янцем, а він затіяв бесіду по-англійському з міс Робінсон і наплів таких дурниць, що ця особа, не надто обізнана з екстазами, аж сахнулася від нього й почала розглядати зі щирою стурбованістю.

Іншого разу під час вечері «хороший» російський стіл був осяяний яскравим призахідним сонцем. На дверях до веранди й на вікнах були опущені фіранки, та все-таки десь була щілина, і крізь неї пробивався прохолодний, але сліпучий червоний промінь, падаючи якраз на обличчя пані Шоша, що була заглиблена в бесіду з сутулим співвітчизником по праву від неї руку, тож вона прикриває обличчя рукою. Сонце заважає їй, але не дуже сильно; ніхто не звертає на це увагу, та й сама пані Шоша навряд чи усвідомлює, що сонце сліпить їй очі. Але Ганс Касторп усе це бачить через залу і певний час також лише спостерігає. Потім усвідомлює, у чому річ, простежує шлях променя, визначає місце, де він проникає досередини. Виявляється, крізь віконце під склепінням праворуч у кутку, між дверима на веранду та «поганим» російським столом, дуже далеко від місця пані Шоша й майже так само далеко від Ганса Касторпа. І тоді він приймає рішення. Не сказавши ні слова, він встає, тримаючи в руці серветку та обминаючи столи, він проходить через залу, щільно зсуває кремові фіранки, так що вони заходять одна за одну, кидає погляд через плече та, переконавшись, що шлях вечірнього променя перекрито і пані Шоша має від нього спокій, повертається з байдужим виглядом на своє місце. Просто уважний хлопець, який зробив те, що було потрібно, оскільки жоден інший про це не подумав. Мало хто звернув на нього увагу, але пані Шоша зразу відчула полегшення й озирнулася. Причому так і сиділа, поки Ганс Касторп дійшов до свого столу і, сідаючи, поглянув на неї; тоді вона подякувала йому привітною, здивованою посмішкою, тобто скорше витягнула вперед голову, ніж кивнула. Він відповів поклоном. Його серце завмерло й ніби вже зовсім перестало битися. Й лише згодом, коли все вже закінчилося, воно знову закалатало. Аж тоді Ганс Касторп помітив, що Йоахим сидить, уп'явши погляд у свою тарілку; і тільки пізніше згадав, що пані Штер підштовхнула в бік доктора Блюменколя і, посмішкуючись, спробувала обмінятися багатозначними поглядами з тими, хто сидів за її столом та з іншими...

Ми описуємо буденні події, але й буденне стає незвичайним, якщо виникає на основі незвичайного. Між ними виникали моменти напруги, яка згодом благотворно розряджалася, — і навіть якщо не між ними (адже краще нам не судити, наскільки все це заторкувало мадам Шоша), то принаймні для почуттів та уяви Ганса Касторпа. Цими днями багато пацієнтів по обіді виходили на веранду перед їдальнею, і, розділившись на групи, перебували там на сонечку якісь чверть години. Тоді бувало дуже гамірно, і все видавалося так, як на концертах духової музики, які відбувалися щодругої неділі. Абсолютно нічим не обтяжені молоді люди, що переситилися м'ясними й солодкими стравами та були збуджені через ледь підвищену температуру, базікали, жартували та пускали очима бісики. Пані Саломон з Амстердама сідала біля балюстради, де її тіснив колінами з одного боку губатий Ґензер, а з другого — велетень швед; він хоча й остаточно одужав, але все-таки ще на певний час продовжив своє перебування задля профілактики. Пані Ілтіс, напевне, вдовувала, оскільки останнім часом стала з'являтися на людях разом з «женихом», особою, зрештою, меланхолійною та непримітною, присутність якої зовсім не заважала їй приймати компліменти від капітана Міклошича, чоловіка з горбатим носом, фарбованими вусами, гордо випнутими грудьми та грізним поглядом. Тут були дами різних національностей з павільйону для лежання, серед них траплялись і нові обличчя, що з'явилися тільки з першого жовтня і яких Ганс Касторп не знав навіть на прізвище, були й кавалери типу пана Альбіна; сімнадцятирічний хлопець з моноклем, рожеволиций молодий голландець в окулярах, який з маніакальною пристрастю переймався обміном поштовими марками, кілька напомаджених греків з очима, подібними на мигдаль, — ці під час оптування були схильні до надмірностей; двоє нерозлучних денді, яких прозвали «Макс і Моріц» — ходили чутки, що вони були дуже підприємливими людьми... Горбатий мексиканець, — він не знав жодної з представлених тут мов, і його обличчя мало вираз як у глухого; він безперестанку фотографував присутніх, при цьому зі спритністю коміка перетягав по всій терасі свій штатив. Часом з'являвся надвірний радник і демонстрував свій фокус із зав'язуванням шнурків на черевиках. І самотньо блукав серед натовпу представник чернечого ордену з Мангайма, з неодмінно сумними очима, що, як з відразою помітив Ганс Касторп, потай шукали добре відому особу.

Повертаючись до прикладів «напруги та розслаблення», наведемо ще один епізод. Ганс Касторп якось сидів на лакованому садовому стільці та досить жваво бесідував з Йоахимом, якого, незважаючи на спротив, таки затяг на терасу, а перед ними біля балюстради в оточенні сусідів за столом курила цигарку пані Шоша. Ганс Касторп говорив саме для неї, щоб вона чула. Вона стояла до нього спиною... Всім зрозуміло, що ми описуємо конкретний випадок. Проте для збудженої балакучости Ганса Касторпа розмови з Йоахимом йому не вистачало і він тут-таки навмисне познайомився з однією пацієнткою, — з якою? З Герміною Клеефельд. Він ніби ненароком звернувся до юної дами, назвався сам та представив Йоахима, підсунув їй лакований стілець, і все це лише тому, що, розмовляючи втрьох, легше було похизуватися. Чи пам'ятає Терміна, запитав він, як вона його була достобіса налякала під час їхньої першої зустрічі на ранковій прогулянці? Так, саме його вона тоді привітала таким бадьорим свистом! І вона досягла своєї мети, він має зізнатися, що його тоді наче довбнею по голові огріли, спитайте брата. Ха-ха! Це ж треба, так свистіти пневмотораксом та лякати безневинних приїжджих! У своєму справедливому гніві він має заявити, що це просто злочинна гра та гріховне використовування ситуації... І поки Йоахим, усвідомлюючи свою підсобну роль, сидів опустивши очі, й навіть Терміна Клеефельд, за невидячими та порожніми очима Ганса Касторпа, поступово зрозуміла, що служить лише знаряддям для досягнення якоїсь певної мети, і образилася, Тане Касторп то фраєрився, то манірився, хизувався пишними фразами, намагався говорити красивим голосом і зрештою досяг того, чого хотів. Пані Шоша обернулася на задерикуватого балакуна та глянула йому в обличчя, але всього лише на одну мить. Її пшибиславські очі чомусь ковзнули вниз по його постаті — він сидів, закинувши ногу на ногу — й вона з виразом глибокої байдужости, ледь не презирства, так, саме презирства, зупинилася на його жовтих черевиках; потім знову холодно відвела погляд, здається, з глибоко прихованою посмішкою.

Тяжкий, тяжкий удар! Тане Касторп ще певний час збуджено плів дурниці; та коли цілком усвідомив, що означав той погляд на черевики, то нараз замовк на півслові й поринув у похмурий розпач. Занудьгувавши та образившись, Клеефельд пішла. Йоахим не без подратування зауважив, що тепер можна було б нарешті піти на процедуру лежання. Приголомшений брат відповів йому зблідлими вустами, що так, можна.

Після цього випадку Ганс Касторп два дні жорстоко страждав, оскільки за ці дні не сталося нічого, що могло би подіяти як бальзам на його пекучу рану. Чому такий погляд? Чому, заради Пресвятої Трійці, така зневага? Може, вона дивиться на нього, як на бевзя, що приїхав з рівнини й помічає лише дрібниці? Як на простака з рівнини, так би мовити, простого хлопа, що живе там, унизу, як усі, сміється, набиває свого кендюха та лупить грошики — такий собі зразковий учень життя, що прагне лише до занудних переваг чести? Та й хто він такий? Хіба не вітрогон, який заїхав на три тижні в гості та є чужим для її кола? Але хіба ж він не прийняв обітницю, хіба через оту «плямку» на легені він не допущений, не прийнятий в товариство «наших» тут, нагорі, та хіба він не має за плечима стажу двох місяців, і хіба ще вчора ввечері не піднявся в нього «Меркурій» до 37,8? Але саме в цьому й крилася головна причина його страждань! Річ у тому, що вище «Меркурій» не підіймався! Жахлива пригніченість останніх днів спричинила в фізичній природі Ганса Касторпа охолодження, протверезіння та спад напруги; це проявилося, на його превеликий сором, у дуже низькій, ледь підвищеній температурі, і він мучився від усвідомлення того, що горе та печаль могли ще більше віддалити його від Клавдії та від її життя.

Третій день приніс йому благословенне полегшення, приніс одразу, з самого ранку. То був чудовий осінній ранок, сонячний, свіжий, над луками висіла сірувато-сріберна імла, сонце та щербатий місяць стояли майже на однаковій висоті. Брати встали раніше, ніж зазвичай, щоб з нагоди чудесного дня подовжити приписану вранці прогулянку та пройтися далі тією лісовою дорогою, що вела до лавки поряд з жолобом. Йоахим, у якого крива температури, йому на радість, також опустилась, висловився за здоровий відхід од правил, і Ганс Касторп був не проти.

— Ми ж одужали, — сказав він, — відтемпературили, очистилися й тепер майже готові до повернення на рівнину. Чому б не повеселитися як жеребці.