Розділ п'ятий

— О Боже!

Адже в голові роїлися думки та зародки думок, які, власне, і надавали цим образам та спогадам небезпечної солодкої втіхи — думки про неохайність та безцеремонність мадам Шоша, про її хворобу, про підкреслене й посилене сприйняття її тіла через хворобу, про отілесненість її єства внаслідок хвороби — і відтепер усе це за приписом лікарів мав спізнати й Ганс Касторп. Він також збагнув її зухвалу свободу, завдяки якій пані Шоша могла обертатися до нього та посміхатись, відверто нехтуючи тією обставиною, що вони за світськими правилами були незнайомі, так наче вони були істотами, які не належали до жодного суспільного кола, і що навіть немає жодної необхідности розмовляти одне з одним... І саме це його лякало: в тому самому сенсі, в якому він був злякався в кабінеті Беренса, коли відвів погляд од торсу Йоахима і поквапливо зазирнув йому в вічі, — з тією лише різницею, що причиною тодішнього переляку стали співчуття та тривога, тоді як зараз річ була зовсім в іншому.

Ось так проминало берґгофське життя — це багатообіцяюче та розплановане життя в закритому просторі. Ганс Касторп, очікуючи на рентген, далі поділяв це життя з добрим Йоахимом, причому година за годиною робив те саме, що й той; і це сусідство, очевидно, чинило на нього позитивний вплив. Нехай то було лише сусідство двох хворих, воно було перейняте якоюсь ледве не військовою доблестю. Йоахим, хоча й непомітно для самого себе, вже ладен був знайти задоволення в цій лікарняній повинності, розглядати її як заміну того обов'язку, якого прагнув дотримуватися внизу, на рівнині, й зробити її своєю професією, — Ганс Касторп був не настільки дурним, щоб цього не помітити. Все-таки він відчував стримуючий та пригальмовуючий вплив цього сусідства на його цивільну натуру, можливо, це сусідство, приклад Йоахима та його нагляд якраз і були тим, що стримувало Ганса Касторпа від необдуманих вчинків та поквапних дій. Адже він бачив, як мужньо бореться порядний Йоахим з певною помаранчевою атмосферою, яка щодня насувалася на нього, де, окрім того, були круглі карі очі, маленький рубін та нестримна, не надто вмотивована смішливість і пишні, на вигляд, груди; а та розсудливість та порядність, із якими Йоахим уникав цієї атмосфери та ухилявся від її впливу, справляли на Ганса Касторпа сильне враження, тримали його самого в рамках благопристойности та не дозволяли, образно кажучи, «попросити олівця» у вузькоокої пацієнтки; на що він аж надто вже був готовий, якби не таке дисциплінуюче сусідство.

Йоахим ніколи не говорив про реготунку Марусю, тому й Ганс Касторп не дозволяв собі розмов про Клавдію Шоша. Він тішився тим, що потай обмінювався зауваженнями з учителькою, яка сиділа праворуч від нього, причому своїми кпинами щодо прихильности старої діви до певної хворої з гнучкою фігурою, змушував бідолашну червоніти, а сам, імітуючи поважну манеру діда Касторпа, впирався підборіддям у свій комірець. Окрім того, він наполегливо випитував у вчительки щораз нові достовірні відомості про приватне життя мадам Шоша, про її походження, її чоловіка, про вік, про серйозність її хвороби. Він хотів знати, чи має вона дітей.

— Авжеж, не має. Які там діти. Й що така жінка має робити з дітьми? Напевне, їй суворо заборонили заводити дітей, а з іншого боку — які б то вже були діти? — і Ганс Касторп не міг з цим не погодитися.

— Окрім того, вже, напевне, запізно, — додав він з несподіваною діловитістю. — Часом у профіль риси мадам Шоша видаються вже надто загостреними. Їй же десь-то за тридцять?

Але панна Енгельгарт різко заперечила. Клавдії — за тридцять? Щонайбільше — двадцять вісім. А щодо профілю, то вона просто забороняє сусідові говорити такі речі. Профіль Клавдії Шоша сповнений ніжної солодкої юности, хоча і своєрідний, не те що в якої-небудь пишноликої дурепи. І щоб покарати Ганса Касторпа, панна Енгельгарт тут-таки додала, що їй відомо, ніби мадам Шоша частенько відвідує один пан, її співвітчизник, він живе в Давосі-Пляц, і надвечір вона приймає його в себе в кімнаті.

Цим учителька влучила в ціль. Незважаючи на всі намагання Ганса Касторпа, його обличчя спотворила гримаса, а типові фрази «ось воно що» та «ти ба», якими він відповів на цю новину, також звучали фальшиво. Й оскільки Ганс Касторп був нездатний з легкістю сприйняти новину про того співвітчизника, хоча спершу й намагався вдати, буцімто тією новиною зовсім не переймається, він постійно повертався до того знайомства, розпитуючи про нього з тремтячими губами.

— А він як, ще молодий чоловік?

— Молодий та цікавий з виду, судячи з того, що мені розповідали, — відповіла вчителька; сама вона його не бачила і не може говорити про власне враження.

— Хворий?

— Здається, в дуже легкій формі!

Треба сподіватися, з сарказмом вів далі Ганс Касторп, що той має на собі більше білизни, ніж його співвітчизники, що сидять за «поганим» російським столом, а панна Енґельгарт, знову ж таки, намагаючись якомога відчутніше його покарати, знайшла за необхідне заявити, що стосовно білизни вона не має жодного сумніву. Тоді Ганс Касторп мав визнати, що хотів би довідатись, що це за такий співвітчизник і звідки він. Та замість того, щоб повідомити про це якісь деталі, панна Енгельгарт за кілька днів розповіла щось цілком нове.

Виявляється, з Клавдії Шоша малюють портрет, чи знає про це Ганс Касторп? Якщо не знає, то може не сумніватися, вона дізналася дещо з абсолютно надійних джерел. Уже давно, тут, у санаторії, Клавдія позує одній людині — і хто ж ця людина? Надвірний радник Беренс! Клавдія ледь не щодня ходить до нього на квартиру та позує.

Ця новина схвилювала Ганса Касторпа ще більше, ніж усі попередні. Й він став часто відпускати роблені жарти з цього приводу. Ну, звичайно, відомо, що надвірний радник малює олією, — чого ж учителька від нього хоче, це ж не заборонено, кожен має право, будь ласка. Отже, вона ходить на квартиру до надвірного радника, до вдівця? Сподіваюся, що принаймні пані фон Мілендонк присутня на сеансах?

— Вона, думаю, надто заклопотана.

— Та, певно, й Беренс заклопотаний не менше, ніж старша сестра, — відповів Ганс Касторп. І хоча питання, здавалося, було вичерпано, Ганс Касторп не збирався полишати цієї теми й безперестанку розпитував про різні подробиці: що за портрет, якого формату, лише обличчя чи на повний зріст; запитував і про час сеансів, хоча панна Енґельгарт нічого не могла йому про такі речі повідомити й лише втішала обіцянками принагідно про все розпитати.

Після такої новини температура в Ганса Касторпа піднялася до 37,7. Але ще більше, ніж візити інших до пані Шоша, його боляче зачіпали й тривожили візити, які пані Шоша робила сама. Приватне, особисте життя пані Шоша вже й так викликало в ньому біль та тривогу, — можна собі уявити, настільки ці почуття загострилися, коли до нього дійшли двозначні чутки! Щоправда, цілком можливим уважалося, що взаємини російського гостя зі співвітчизницею були цілком простими та невинними; проте з деякого часу Ганс Касторп став схилятися до того, що простота та невинність — то все ахінея — окозамилювання, й ані він сам, ані будь-хто інший не міг його переконати, що те так зване малювання портрета — у даному випадку єдина форма зносин між удівцем, що любить бадьоро побазікати, та вузькоокою, скрадливою молодою особою. Смак, який виявив надвірний радник при виборі моделі, надто вже збігався зі смаком самого Ганса Касторпа, щоб він повірив у простоту та безвинність, хоча сині щоки надвірного радника та його вирячкуваті очі з червоними жилками все-таки на давали якихось підстав для подібних припущень.

Одне відкриття, яке Ганс Касторп випадково зробив останніми днями, подіяло на нього іншим чином, хоча й тут ішлося про такий самий, як у нього, смак.

Ліворуч від брата та неподалік від скляних дверей стояв упоперек стіл, за яким сиділи пані Саломон та ненаситний підліток в окулярах, а також ще один пацієнт, родом з Мангайма, як дізнався Ганс Касторп, мав десь під тридцять, був лисуватий, з пошкодженими карієсом зубами і говорив затинаючись — той самий, який під час вечірок з пацієнтами грав на роялі і переважно весільний марш зі «Сну літньої ночі». Він, здається, був дуже набожним — що, зрештою, часто траплялося серед хворих тут, нагорі, й видавалося цілком зрозумілим. Про нього казали, ніби він щонеділі ходить на службу Божу в Давос-Село, а під час процедури лежання читає книжки релігійного змісту, на палітурках яких зображені чаші та пальмове гілля. Й ось якось Ганс Касторп помітив, що погляд цього чоловіка спрямований туди само, як і його погляд — він не відривається від гнучкої фігури мадам Шоша, до того ж таки з нав'язливою впертістю і ледь не собачим благоговінням. Помітивши це, Ганс Касторп став постійно перехоплювати його погляди. Ввечері він бачив того чоловіка в залюдненій кімнаті для гри в карти, звідкіля той понуро, аж до самозабуття поглинав поглядом чарівну, хоча й трохи підточену хворобою особу, що сиділа у малому салоні на дивані поряд з кучерявою Тамарою (так звали дівчину-пересмішницю) та балакала з Блюменколем, а також із згорбленим, вузькогрудим паном, її сусідом за столом; Ганс Касторп помічав, як той чоловік з Мангайма насилу відводить погляд, топчеться кімнатою, а потім, скосивши очі та жалісно випнувши верхню губу, повільно обертає голову й через плече знову дивиться в той самий бік. Ганс Касторп бачив також, як той, сидячи в їдальні, червоніє й намагається не зводити очей, а потім, коли грюкають скляні двері й пані Шоша прослизає до свого місця, все-таки зводить очі й упинається в неї поглядом. Не раз бачив він, як той бідолаха, закінчивши столування, навмисне ставав поміж «хорошим» російським столом та скляними дверима, чекаючи, коли пані Шоша, яка не звертала на нього ані найменшої уваги, пройде поряд: і тоді він поглинав її очима, сповненими глибокої печалі.