Розділ п'ятий

— А пам'ятаєте, інженере, ми вже мали з вами подібну дискусію — і, можна сказати, на ту саму тему! Тоді, під час прогулянки, ми балакали, якщо не помиляюся, про хворобу та глупоту, поєднання, яке ви, спираючись на свою велику повагу до хвороби, оголосили парадоксом. Тоді я назвав цю повагу похмурим дивацтвом, яке лише ганьбить людську думку, й ви, на мою велику втіху, все-таки погодилися взяти до уваги мої аргументи. Ми також говорили про нейтральність та розумову нерішучість молоді, про її можливості вільного вибору, про схильність експериментувати з найрізноманітнішими поглядами й про те, що такі спроби ще не можна — ба, зрештою, й не потрібно — розглядати як остаточну, серйозно виважену систему поглядів, за яку несеш відповідальність перед життям. Дозвольте мені, — Сеттембріні нахилився вперед, стуливши ступні та затиснувши руки між колін, випнув шию та злегка повернув голову набік, — дозвольте мені й надалі, — вів він, посміхаючись, і в його голосі чулося навіть якесь хвилювання, — дозвольте мені при ваших пошуках та експериментах надавати вам певну допомогу та впливати на вас у потрібному напрямку, якщо вам загрожуватимуть порочні висновки?

— Певна річ, пане Сетгембріні! — Ганс Касторп, що досі сидів, одвернувшись, поквапно змінив свою вперту та зніяковілу позу, припинив барабанити по ковдрі й з деякою розгубленістю та поквапною люб'язністю обернув обличчя до італійця:

— Це надто люб'язно з вашого боку... Я запитую себе, чи зможу я... Тобто, чи матиму я...

— До того ж зовсім sine pecunia, — встаючи, процитував Беренса Сеттембріні. — Та й хто в таких випадках буде собі ворогом! — обидва розсміялися. Вони почули, як відчинилися перші двері, тут-таки хтось натис і на ручку других дверей. Виявилося, що то Йоахим, він повернувся після вечірніх посиденьок. Побачивши італійця, він зашарівся, так само, як перед тим і Ганс Касторп, а його смагляве від сонця обличчя стало ще темнішим.

— О, в тебе гості, — сказав він, — як приємно. А мене затримали. Вмовили зіграти партію в бридж — вони називають це бриджем, — він говорив, хитаючи головою, — а виявилося, що то зовсім інше. Я виграв п'ять марок...

— Дивися, щоб це не переросло в приємну залежність, — сказав Ганс Касторп. — Гм, гм, а ми так гарно згаяли час із паном Сеттембріні, щоправда, цей вислів сюди не дуже пасує, він більше пасує для вашого так званого бриджу, що, насправді, не є жодним бриджем. Пан Сеттембріні присвятив час важливій розмові... Як порядна людина, я мав би докласти всіх сил, щоб поїхати звідси, якщо у вас уже дійшло до такого бриджу. Але заради того, щоб частіше чути пана Сеттембріні та користуватися, так би мовити, його допомогою, я майже готовий побажати, щоб моя температура трималася вічно і я б тут у вас застряг... Нарешті мені ще дадуть «німу сестру», щоб я не шахрував...

— Повторюю, інженере, ви таки жартівник, — сказав італієць і особливо люб'язно розпрощався. Залишившись наодинці зі своїм братом, Ганс Касторп зітхнув.

— Ну й педагог! — промовив він. — Педагог-гуманіст, цього в нього не відбереш. Постійно намагається чинити на тебе вплив з метою корекції то різними історіями, то абстрактними роздумами. І, зрештою, починаєш говорити з ним про такі речі, — ніколи й не подумав би, що про таке можна говорити чи, принаймні, таке збагнути, і якби я зустрівся з ним на рівнині, я б справді того не зрозумів, — докинув він.

О цій порі Йоахим зазвичай лишався посидіти з Гансом Касторпом, він жертвував півгодини чи навіть три чверті години в рахунок своєї вечірньої процедури лежання. Часом вони грали за обіднім столиком у шахи, — Йоахим приніс їх знизу. Потім, зібравши свої речі та встромивши в рот термометр, Йоахим ішов на свій балкон, заміряв собі востаннє температуру, те саме робив і Ганс Касторп, а з долини, огорненої нічним мороком, то здалеку, то зблизька долинала аж сюди, на гору, танцювальна музика. О десятій вечірня процедура лежання закінчувалася; було чути, як Йоахим повертається в кімнату; стало чути й подружню пару з «поганого» російського столу... Й Ганс Касторп перевернувся на бік, чекаючи на сон.

Ніч була найскладнішою частиною доби, Ганс Касторп часто прокидався й нерідко пролежував годинами без сну — чи не зовсім нормальна температура підтримувала в ньому збудження, чи то надто горизонтальний спосіб життя впливав на його здатність та бажання сну. Зате години дрімоти були заповнені строкатими та досить жвавими сновидіннями, які він потім знову згадував, коли починалося безсоння. І якщо ретельний розподіл дня та його роздробленість надавали йому швидкоплинности, то і нічні години з їх неподільною одноманітністю діяли так само. А коли надходив ранок, цікаво було спостерігати, як потроху рідшає та світлішає морок і з нічної темряви проступає кімната, як виділяються та скидають із себе нічний покрив предмети, а за вікнами набрякає каламутний світанок чи то радісно розгоряється зоря; не встигнеш опам'ятатись, а масажист уже рішучим стуком у двері нагадує, що знову вступив у силу звичний денний розпорядок.

Ганс Касторп при від'їзді не взяв із собою жодного календаря, тому не завжди уявляв, яке ж то сьогодні число. Час від часу він запитував про це в брата, хоча і той не завжди міг дати чітку відповідь. Та все-таки недільні дні, особливо, коли був концерт, — а вони відбувалися двічі на місяць і Ганс Касторп прослухав тут уже не один такий концерт, — недільні дні правили ніби за орієнтир; принаймні, було ясно, що вже настав вересень і, навіть, більше того, що він уже наполовину проминув. Відколи Гансові Касторпу приписали постільний режим, похмура та холодна погода в долині змінилася на чудові літні дні — ціла довготривала серія днів; Йоахим щоранку знову з'являвся в білих штанях, і Ганс Касторп не міг притлумити в собі почуття гіркого жалю, душевного та фізичного жалю своїх молодих м'язів, бачачи, які чудові проминають дні. Одного разу він навіть притишеним голосом заявив, що це «ганьба» так тринькати час, але потім, намагаючись себе втішити, додав: навіть якби міг вільно розпоряджатися часом, то навряд чи зміг би використати ці дні більше, ніж тепер, адже він переконався на досвіді, як шкідливо йому ходити пішки. Окрім того, можливість насолоджуватися теплом та світлом давали розчинені навстіж балконні двері.

Та під кінець приписаного йому постільного режиму погода знову різко змінилася. Вночі стало холодно, мрячило, в долині здійнялася заметіль мокрого снігу, а в кімнаті повіяло теплом парового опалення. Так само було й того дня, коли Ганс Касторп, під час ранкового обходу лікарів нагадав надвірному раднику, що сьогодні минають три тижні, як йому приписали постільний режим, і попросив дозволу встати.

— Що за біс, хіба ви вже відлежали свій термін? — подивувався Беренс. — Ану-мо, подивимось: справді, ви маєте рацію. Боже, як летить час. Ну, у вас нічого особливо не змінилося. Що? Вчора була нормальна? Так, до шостої години вечора. Що ж, Касторп, тоді і я не буду до вас чіплятися і повертаю вас людському суспільству. Вставайте, чоловіче, й ходіть! Звичайно, в приписаних та дозволених межах. Днями ми зробимо вам рентген. Запишіть! — виходячи, кинув він докторові Кроковскі, тицьнув через плече своїм велетенським пальцем у бік Ганса Касторпа й поглянув на свого блідого асистента набряклими кров'ю, сльозавими синіми очима. І Ганс Касторп покинув «стійло».

І ось він, у пальті з піднятим коміром та в калошах, знову супроводжував свого брата до лавки біля струмка та назад, не забувши дорогою обговорити питання про те, скільки би ще надвірний радник змушував його лежати у ліжку, якби він не оголосив йому, що свій термін уже вилежав. А Йоахим, розтуливши рота, ніби хотів вигукнути «ох», зробив жест гіркого подивування.

«Боже мій, я бачу!»

Минув цілий тиждень, поки старша сестра фон Мілендонк записала Ганса Касторпа в лабораторію на просвічування. А він її й не квапив. У санаторії «Берґгоф» усі були зайняті, лікарі та персонал мали роботи під саму зав'язку. Останніми днями прибули нові пацієнти: два російські студенти з цупким, як дріт, волоссям, у чорних косоворотках і без жодних ознак спідньої білизни; подружня пара з Голландії, яку посадили за стіл Сеттембріні, горбатий мексиканець, який лякав сусідів за столом жахливими нападами астми, — під час цих нападів його довгі руки клешнями вчіплялися в сусідів, байдуже чи то чоловік, чи жінка, ті волали про допомогу, а він тримав їх ніби в лещатах, заражаючи своїм жахом. Одне слово, їдальня була майже заповнена, хоча зимовий сезон починався лише з жовтня. Здоров'я Ганса Касторпа не викликало особливої тривоги й навряд чи давало йому право вимагати до себе особливої уваги. Пані Штер, наприклад, незважаючи на свою дурість та неосвіченість, все-таки, безперечно, була хвора значно серйозніше, ніж він, не кажучи вже про доктора Блюменколя. Й треба було не мати жодного поняття про ранги та дистанції, які створює хвороба, щоб поводитись інакше. Тому Ганс Касторп тримався з непоказною скромністю, тим більше, що це відповідало духові цього закладу. На легкохворих тут не надто звертали увагу, про це Ганс Касторп чув не раз у розмовах. Про них відгукувалися з презирством, на них дивилися зверхньо, оскільки тут були прийняті інші масштаби, — і зверхньо дивилися не лише ті, що мали звання важко та дуже важкохворих, але й ті, кого хвороба заторкнула лише злегка; щоправда, цим вони ніби висловлювали презирство до самих себе, зате, підкоряючись тутешнім масштабам, ставали на захист більш високих форм самоповаги. Цілком людська риса.

— А, той! — казали вони один про одного. — Та в нього, власне кажучи, нічого нема, він, напевне-таки не повинен тут бути: навіть жодної каверни в нього... — Таким був дух санаторію — своєрідна аристократичність, яку Ганс Касторп вітав через природжену повагу до будь-якого закону та порядку. Такими були місцеві звичаї. До того ж, мандрівцям не личить висміювати погляди та звичаї народів, що приймають їх за гостей, а гідними поваги можуть уважатися дуже різні риси характеру. Навіть щодо Йоахима Ганс Касторп тримався з певною поважливістю та уважністю — і не тому, що той прожив тут довше та був для нього в цьому новому світі мовби провідником та чічероне — ні, саме тому, що його брат у перших був, безперечно, «тяжчим» хворим, ніж він сам. За таких обставин цілком зрозуміло, що хворі намагалися використати своє становище, аби досягти певних переваг і навіть часом перебирали через край, тільки б потрапити до числа аристократів, або, принаймні, наблизитися до них. Якщо за столом сусіди цікавилися його температурою, Ганс Касторп також мимовільно набавляв кілька десятих до показника свого термометра, і не міг не відчувати себе потішеним, коли йому грозили пальцем, ніби він утнув якусь шкоду. Але навіть коли він прибріхував, то все-таки залишався особою невисокого рангу і йому належало бути перш за все терплячим та стриманим.

Ганс Касторп повернувся до того способу життя, який вів упродовж перших трьох тижнів — уже знайомого, правильно й точно розподіленого, — і справи пішли на лад з першого ж дня, наче й не було жодної перерви. Насправді ця перерва не мала жодного наслідку; він ясно це відчув під час своєї першої появи за столом. Щоправда, Йоахим, який завжди надавав значення певним знакам уваги, подбав про те, щоб на місці Ганса Касторпа, що повернувся до суспільного життя, стояв букетик квітів. Проте у привітаннях сусідів за столом не відчувалося жодної врочистости. Ці вітання не були інакшими, ніж тоді, коли їм передувала розлука не на три тижні, а на три години, й не стільки через байдужість до цього скромного й симпатичного юнака чи через те, що його сусіди були надто зосереджені на власних проблемах, тобто цікавилися лише власним тілом, скільки через те, що його тривала відсутність не була ними усвідомлена. Та й сам Ганс Касторп без проблем наслідував їхній приклад, адже почувався на звичному місці поміж вчителькою та міс Робінсон, ніби востаннє тут сидів лише вчора.

І коли навіть сусіди за столом не звернули особливої уваги на те, що він після певної відсутности повернувся знову, то чи можна було очікувати іншої реакції від людей, які сиділи за іншими столами? Там цього буквально ніхто не помітив — окрім Сеттембріні; після сніданку він підійшов до Ганса Касторпа і з дружньою жартівливістю привітався з ним. Щоправда, Ганс Касторп помітив ще один виняток, але ми не знаємо, чи це відповідало дійсності. Він переконував себе, буцімто Клавдія Шоша помітила його появу: тільки-но вона увійшла, як завжди, із запізненням та грюкнувши скляними дверима, вона спрямувала на нього погляд своїх вузьких очей, з яким зустрівся його погляд, і тільки-но зайняла своє місце, знов обернулася й поглянула на нього з такою самою посмішкою, як і три тижні тому, коли він ішов на медичний огляд. І цей її порух був таким безцеремонним як щодо нього, так і щодо інших, що хлопець не знав, чи має він тріумфувати, чи розглядати це як зневагу та розсердитись. У кожному разі його серце судомно стискалося від цих її поглядів, які, на його думку, найкарколомнішим чином заперечували факт його світського незнайомства з нею і мовби карали за брехню, — серце стискалось аж до болю, тільки-но грюкали скляні двері, адже Ганс Касторп чекав цієї миті, затамувавши подих.

Варто, хоч і з певним запізненням, зауважити, що внутрішній зв'язок Ганса Касторпа з пацієнткою з «хорошого» російського столу зазнав значних змін: потяг його почутів та скромного духу до цієї особи середнього зросту, з м'якою, вкрадливою ходою та киргизькими очима, одне слово, його закоханість (це слово тут доречне, хоча й прийшло «знизу», з рівнини, що могло створити враження, буцімто сюди пасує пісенька «Як чудово...») — його закоханість за час усамітнення значно зросла. Образ цієї особи ввижався йому й раннього ранку, серед напівтемряви, крізь яку повільно проступала його кімната, або ввечері, в сутінках, що дедалі густішали (у той момент, коли до нього зайшов осяяний раптовим світлом Сетгембріні, цей образ увижався йому особливо чітко, це й було причиною того, що Ганс Касторп, побачивши гуманіста, зашарівся); в окремі хвилини розсіченого на частини суворим розпорядком укороченого дня він згадував її вуста, вилиці, очі, їхній колір, форма та розріз яких гостро заторкували його душу, її похилі плечі, манеру тримати голову, шийні хребці над вирізом блузки, обрис плечей, які були ніби просвітлені щонайтоншим газом; і якщо ми змовчали про те, що саме завдяки цьому заняттю так безболісно пролітали години його лежання, — то ми зробили це зі співчуття до тривог, що ятрили його сумління, незважаючи на те застрашливе щастя, яке викликали такі образи та спогади. Так, з ним були пов'язані жах, потрясіння й надія на щось неясне, безмежне, захоплююче, на радість і страх, що не мали назви, але від яких серце хлопця — серце в буквальному, фізичному сенсі слова — часом так нестерпно стискалося, що він мимоволі підносив одну руку до грудей, а другу — до чола (затуляючи нею очі) та шепотів: