Розділ п'ятий

Юшка вічности та раптова ясність

Маємо згадати про одне явище, яке цілком справедливо викликає подивування в самого оповідача, отже, читачеві не буде потреби надто з того дивуватися. Тим часом, як наш звіт про перші три тижні перебування Ганса Касторпа в тих, що «тут, нагорі» (двадцять один день у розпал літа, після чого, за людським передбаченням, це перебування взагалі мало й завершитися) поглинув певні маси простору та часу, об'єм яких цілком відповідає нашим власним, напівусвідомленим сподіванням, — опис наступних трьох тижнів його перебування на цьому місці навряд чи займе стільки часу, тобто стільки слів та миттєвостей, як попередні сторінки, аркуші, години та дні роботи: ми побачимо, що ці три тижні проминуть за мить і лишаться позаду.

Отже, це може видатися дивним, але насправді все йде своїм плином і відповідає законам оповіді та її сприймання. Адже цілком закономірно узгоджується з цими законами та обставина, що в нашому сприйнятті час видається нам так само довгим чи коротким, займає стільки ж місця, як у сприйнятті героя нашої оповіді, молодого Ганса Касторпа, планам якого доля перешкодила таким несподіваним чином; може видатися корисним, підготувати читача з урахуванням таємниці часу до ще більших див та феноменів, аніж ті, що вже тут відбулись і які ще трапляться за час перебування в нашому товаристві. Наразі буде достатньо, щоб кожен пригадав, як швидко пробігає вервечка, ба навіть «довга» вервечка днів, які ми, хворіючи, провадимо в ліжку: то завжди один і той самий день, який в одно повторюється; та оскільки все є тим самим, то, зрештою, не зовсім коректно говорити про «повторення»; варто казати про однорідність, про завмерле «тепер» або ж про вічність. Тобі приносять на обід юшку так само, як приносили вчора й принесуть завтра. І в цю саму мить на тебе повіє чимось таким — і ти не знаєш що то й звідки; тобі паморочиться в голові, коли бачиш, як подають юшку, форми часу розпливаються, входять одна в одну, а істинною формою буття, що відкриваєтся перед тобою, постає нерозтяжне теперішнє, в якому тобі вічно приносять юшку. В контексті вічности говорити про нудьгу було б надто парадоксально; а парадоксів ми волієм уникати, особливо коли живемо одним життям з нашим героєм.

Отже, з неділі після обіду Ганс Касторп був на постільному режимі, оскільки надвірний радник Беренс, найвищий авторитет світу, що нас оточує, зробив саме такий припис. Тож Ганс Касторп лежав у нічній сорочці з монограмою на нагрудній кишені, заклавши руки за голову, лежав у своєму чистому, білому ліжку, на смертному одрі американки та, можливо, й не тільки її, й дивився простими, затуманеними нежиттю блакитними очима на стелю кімнати, розмірковуючи про дивний поворот долі. Та навіть якби в нього і не було нежиті, він навряд чи дивився б чітким, ясним та незатуманеним поглядом, ні, при всій нескладності його внутрішнього світу, думки були похмурі, збентежені, нечіткі, не зовсім щирі, ще й сумнівні. Отак він лежав, і раптом ним затрусив глибокий, наростаючий, тріумфальний сміх, що здіймався з глибини грудей, а його серце боляче стискалося й завмирало від ніколи ще не знаної радости й надії; та незабаром він знову зблід від страхів та переживань, і то вже було його власне сумління, яке змушувало серце битись об ребра в швидкому, крилатому такті.

Першого дня Йоахим дав йому цілковитий спокій, уникав будь-яких розмов. Зо два рази обережно входив до кімнати хворого, кивав головою та заради пристойности питав, чи йому що потрібно. До речі, Йоахимові було легко зрозуміти острах Ганса Касторпа перед будь-якою дискусією, оскільки за своїх поглядів на життя він уважав своє становище ще нестерпнішим, ніж у брата.

Та в неділю, повернувшись із самотньої, як то було й раніше, ранкової прогулянки, Йоахим усе ж таки не став довго відкладати обговорення справ зі своїм братом, принаймні, справ термінових. Він підійшов до його ліжка й, зітхаючи, промовив:

— Так, нічим тут не зарадиш, треба вдатися до певних кроків. Адже вдома чекають на тебе.

— Поки що ні, — відповів Ганс Касторп.

— Так, але наступними днями, в середу або четвер...

— Та ні, — сказав Ганс Касторп, — вони зовсім не чекають мене на якийсь певний день. За своїм клопотом їм нема коли чекати на мене та рахувати дні, коли я повернуся. Коли приїду, тоді й приїду, а дядько Тінаппель скаже: «А ось уже й ти», а дядько Джеймс спитає: «Ну, що задоволений?» І якщо я не приїду, то має минути чимало часу, поки вони помітять, будь певен. Але, звичайно, їх треба буде повідомити...

— Можеш лише уявити, — сказав Йоахим, знову зітхнувши, — як це мені все неприємно! Що ж тепер буде? Звичайно, я таки відчуваю тут свою відповідальність. Ти їдеш сюди, щоб провідати мене, я вводжу тебе тут, нагорі, в курс справ, і ось ти застряг, і ніхто не знає, коли повернешся і зможеш приступити до своєї роботи. Маєш розуміти, що я почуваюся надзвичайно прикро.

— Дозволь-но, — сказав Ганс Касторп, і досі тримаючи руки за головою. — Що за проблеми ти вигадуєш? Це ж повна нісенітниця. Я приїхав, щоб тебе відвідати? Для цього також, але в першу чергу, аби самому відпочити згідно з приписом Гайдекінда. Ну, й тут ось виявилося, що мені потрібно більше відпочинку, ніж він та всі ми могли собі уявити. Я ж далеко не перший, хто думав здійснити короткочасний візит, багато людей так приїздили й потім виявлялося, що вони жорстоко помиляються. Згадай-но хоча б другого сина «Tous-les-deux», і як у нього все склалося — я навіть не знаю, чи він ще живий, чи його потихеньку винесли під час обіду. Те, що я трохи хворий, було для мене несподіванкою, я маю трохи звикнутися з думкою, що я такий самий пацієнт, як і ви, а не просто гість, як то гадав раніше. Хоча, з іншого боку, це мене не так-то й дивує, адже я ніколи не мав аж надто міцного здоров'я, і якщо врахувати, що мої батьки померли дуже рано, то чудовому здоров'ю не було звідки братися! В тебе також є невелика вада, яка тепер, здається, майже залікована, та ми не надавали цьому такого значення, а може то в нас, справді, в роду, принаймні Беренс висловив таке припущення. Ось лежу тут з учорашнього дня та й думаю про те, як я загалом ставився до життя — розумієш, до його вимог... Моїй натурі завжди була притаманна певна серйозність та несприйняття всього надто здорового та голосного, — ми ще недавно розмовляли з тобою про те, як я схилявся стати священиком — заради цих скорботних та величних обрядів: розумієш, така чорна сутана зі срібним хрестом та трьома літерами R. І. Р. ...Requiescat in pace...[18] То, напевне, найгарніші слова, й вони мені набагато симпатичніші, аніж «Хай живе», які, по суті, завжди є лише галасом. Усе це, напевне, від того, що я сам маю певну ваду, і з дитинства в мене було особливе ставлення до хвороб — ось воно принагідно й проявилось. І якщо все справді так, то, навпаки, треба вважати щастям, що я потрапив сюди, до вас, та вирішив пройти огляд, і ти не повинен ні про що себе картати. Ти ж чув: якби я й далі жив так, як досі, то в мене, можливо, ні за цапову душу полетіла б ціла легеня!

— Ну, це невідомо! — сказав Йоахим. — У тому то й річ, що нам про це невідомо! В тебе ж і раніше були вражені місця, і ніхто ними не цікавився, вони самі зарубцювалися і в тебе після того залишилося якихось кілька місць із притлумленим звуком. Дуже можливо, що якби ти не потрапив сюди, нагору, те саме трапилося б і з цим новим місцем, яке в тебе зараз виявили! Наперед тут нічого невідомо.

— Атож, наперед нічого невідомо, — відповів Ганс Касторп.

— І тому ми не маємо права припускати найгіршого, зокрема й щодо часу мого лікування тут. Ти кажеш, невідомо коли мене відпустять звідси і я зможу приступити до роботи на верфі, але ти говориш песимістичним тоном, а песимізм я вважаю тут передчасним, і саме тому, що нам нічого невідомо. Адже Беренс не назвав жодного терміну, він людина розумна і не хоче вдавати з себе пророка. Окрім того, ще не робили ані просвічування, ані фотографічних знімків, а саме вони дадуть можливість робити об'єктивні судження про мій стан, і хто зна, може, нічого вартого уваги й не виявиться, температура понизиться, і я спокійно з вами попрощаюсь. Ні, я проти того, щоб передчасно бити тривогу та лякати домашніх усілякими страшними казками. Буде цілком достатньо написати їм найближчим часом — я сам можу написати ось цією авторучкою, — сяду на постелі й напишу, що сильно застудився, що піднялася температура, що лежу і поки що не можу виїхати. А вже там побачимо.

— Ну, гаразд, поки що можна й так, а з іншим зачекаємо.

— Яким це іншим?

— Ти надто вже безтурботний! У твоїй валізі речей лише на три тижні. Тобі потрібна білизна, верхня та спідня, зимовий одяг та більше взуття. Врешті, грошей тобі також мають вислати.

— Якщо, — сказав Ганс Касторп, — якщо все це мені буде потрібне.