Розділ третій

Благопристойне затемнення

Ганс Касторп боявся, що проспить, оскільки напередодні почувався страшенно стомленим, та був на ногах навіть раніше, ніж було потрібно, й мав безліч часу для звичних ранкових процедур, для своїх високоцивілізаційних звичок, серед яких головну роль відігравали гумова ванночка, дерев'яна мисочка із зеленим лавандовим милом та приналежний до неї солом'яний пензлик — ці заняття догляду за тілом поєднувалися з іншими — випаковуванням та впаковуванням. Проводячи посрібленим станком по щоці, вкритій парфумованою піною, він пригадував свої плутані сни й поблажливо, з посмішкою, з почуттям розумової переваги людини, що голиться при денному світлі, хитав головою на такі дурниці. Все-таки відпочив він не достатньо, але мав почуття ранкової свіжости.

Витираючи руки, з напудреними щоками, у фільдекосових підштаниках та червоних, сап'янових пантофлях, він вийшов на балкон, що тягся на весь поверх і був перегороджений непрозорими скляними стінками, що відділяли кожну окрему кімнату, але не доходили до самих перил. Ранок був прохолодний і хмарний. Видовжені пасма туману нерухомо зависли обабіч пагорбів, а масивні, білі й сірі скупчення хмар здіймалися над віддаленими горами. То там, то там проглядали клапті та смужки блакитного неба, а коли визирало сонце, селище в глибині долини ряхтіло білим світлом на тлі темного смерекового лісу косогору. Десь лунала ранкова музика, напевне, в тому самому готелі, де вчора ввечері був концерт. Навкруги ширилися приглушені акорди хоралу, після паузи зазвучав марш, і Ганс Касторп, який щиро любив музику, оскільки вона діяла на нього цілком як портер до сніданку: глибоко заспокійливо, наркотично, викликаючи напівдрімотний стан, тож він задоволено прислухався, схилив голову набік, розтулив рота й примружив ледь почервонілі очі.

Внизу зміїлася доріжка до санаторію, якою піднімався він учора ввечері. Серед мокрої трави косогору рясніли короткі стебла тирлича із зіркастими квіточками. Частина плато була відгороджена під сад, там були вимощені рінню доріжки, клумби, а біля пишної ялини — штучний кам'яний грот. З південного боку проглядав укритий бляхою павільйон із шезлонгами, поряд — червоно-брунатний флагшток із натягнутим на шворці прапорцем — фантазійною фаною із зеленим та білим полем і зміїною емблемою медицини посередині.

Садом ішла якась жінка, літня дама з похмурим, ба навіть трагічним виразом обличчя. Одягнена повністю в чорне, з чорною стрічкою в скуйовдженому, чорному з сивиною волоссі, вона швидко, безшумно простувала доріжкою, її ноги були напівзігнуті в колінах, руки вона незграбно викидала вперед, незворушно втупившись поперед себе з-під наморщеного чола чорними, як вуглини очима, що знизу були підведені обвислими капшуками. Її старіюче, південного типу бліде обличчя з великими, зажурено скошеними донизу вустами нагадувало Гансові Касторпу портрет відомої трагічної акторки, який він колись бачив; було трохи моторошно бачити, як бліда жінка в чорному, здається, й не відаючи того, підлаштовує свої довгі, смутні кроки до такту долинаючої маршевої музики.

Задумливо й зі співчуттям поглянув Ганс Касторп на неї, і йому здалося, ніби ця сумна з'ява трохи затьмарила ранкове сонце. Водночас він уловив іще щось, ледь відчутне, звуки, які долинали з кімнати ліворуч, кімнати російського подружжя, як сказав Йоахим, ці звуки ніяк не пасували до ясного, свіжого ранку, здавалося, вони якось липко його забруднюють. Ганс Касторп пригадав, що вже вчора щось таке чув, але втома завадила йому звернути на це увагу. То була якась боротьба, підхихикування, сопіння, чиє непристойне походження не могло довго залишатись незбагненним для хлопця, хоча спочатку він простодушно шукав цьому яке-небудь безвинне пояснення. Цій простодушності можна було б дати й інше ім'я, наприклад, таке трохи прив'яле, як душевна чистота, або серйозне й гарне, як соромливість, або ж принизливе, як нелюбов до правди та лицемірство, ба навіть таке як містичний острах та побожність — у ставленні Ганса Касторпа до звуків за стіною було потроху від усього цього, на обличчі це відбилося в благопристойній насупленості, так ніби про те, що чув, він не хотів нічого знати: не надто оригінальний вираз стриманости, до якої він удавався за певних обставин.

Отже, з цією міною він зайшов з балкона до кімнати, аби далі не підслуховувати дії, які здалися йому серйозними, навіть потрясли його, хоч вони й маскувалися під хихикання. Та в кімнаті кудовчення за стіною було ще більш чутним. Йому здалося, ніби то біганина по меблях: грюкнув додолу стілець, хтось когось ухопив, якісь ляпаси, поцілунки, до цього домішувалися звуки вальсу, заяложений мотив, що долинав з вулиці й супроводжував невидиму сцену. З рушником у руці Ганс Касторп дослухався проти власної волі. Й нараз аж почервонів під шаром пудри, адже те, наближення чого він чітко чув, настало й гра вже безо всяких сумнівів перейшла до тваринного. «Господи, ну й ну!» — подумав він, обернувшись та зумисно рухаючись із шумом, завершував свій туалет. Це все ж таки подружня пара, отже все тут гаразд. Але серед білого ранку це вже було занадто. Та здається мені, що вчора ввечері вони також не мали спокою. Врешті, вони ж хворі, чи, принаймні, одне з них, тож було б зовсім не зайве проявити якусь стриманість. Хоча, насправді, скандальним є те, що тут такі тонкі стіни й все ясно чути, це ж просто нестерпно! Звичайно, дешево будували, непристойно дешево будували! Чи ці люди трапляться мені на очі, а, може, навіть нас познайомлять? Це було б страшенно незручно. Тут Ганс Касторп подивувався, помітивши, що рум'янець на його свіжопоголених щоках не збирався зникати, принаймні оте почуття тепла, яке його супроводжувало, вперто залишалося й було нічим іншим, як жаром на обличчі — від якого він страждав учора ввечері аж поки заснув, а тепер — проступило знову. Від цього його ставлення до подружжя за стіною не стало приязнішим, він навіть пробурчав під ніс дуже негативне слово на їхню адресу й здуру ще раз умився, щоб охолодити обличчя, від чого вийшло ще гірше. І так сталося, що, коли його брат у перших бадьоро постукав у двері, то почув у відповідь незадоволений вигук, а коли Йоахим зайшов до кімнати, Ганс Касторп зовсім не мав вигляду свіжої й поранковому бадьорої людини.

Сніданок

— День добрий, — мовив Йоахим. — Як минула перша ніч тут, нагорі, задоволений?

Він був готовим на вихід, по-спортивному вдягненим, у досить поношених чоботах, через руку перекинув демісезонне пальто, з бічної кишені якого виглядала фляга. Сьогодні він також був без капелюха.

— Дякую, — відказав Ганс Касторп, — усе гаразд. Мені ще рано про щось судити. Приснивсь якийсь баламутний сон, до того ж будинок має одну ваду: стіни дуже пропускають звук, це трохи заважає. Хто ота в чорному там у саду?

Йоахим зразу здогадався, про кого йде мова.

— А, та це «Tout-les-deux», — промовив він. — «Обидва» — так її тут усі називають, оскільки це єдине, що можна від неї почути. Мексиканка, ні слова німецькою, та й по-французьки також майже нічого, окремі слова. Вона тут уже п'ять тижнів у свого старшого сина, він зовсім безнадійний, дуже швидко згасає: в нього це вже скрізь, можна сказати, всуціль заражений; Беренс каже, що під кінець це нагадує тиф — принаймні для всіх, хто поряд — жахливо. Два тижні тому приїхав сюди другий син, хотів ще побачитися з братом — дуже гарний на вигляд хлопець, як і той, хворий, — обидва дуже гарні, очі аж горять, дами тут умлівали за ними. Ну от, молодший ще вдома трохи підкашлював, загалом же був дуже справним. Та тільки-но приїхав, уяви собі, в нього підіймається температура — причому зразу 39,5 — найвищий жар, розумієш, тепер — постільний режим, і якщо він одужає, каже Беренс, то в цьому буде більше щастя, ніж логіки. Принаймні, Беренс каже, що якби хлопець приїхав пізніше, могло б бути й запізно... Ну, й відтоді мати, якщо не сидить із ними, то ходить сюди-туди, а як хто заговорить до неї, то вона ввесь час торочить «Tout les deux» — «обидва», бо більше сказати не тямить, а тут зараз немає нікого, хто розумів би по-іспанському.

— Ось воно що, — сказав Ганс Касторп. — Чи вона й мені це казатиме, якщо я з нею познайомлюся? Було б дивно — тобто, я гадаю, було б комічно й моторошно водночас, — мовив Ганс Касторп, і його очі були як учора: вони видавалися йому гарячими й важкими, так ніби він довго плакав, і в них був знову той блиск, як тоді, коли кашляв юнкер. Узагалі йому здавалося, що лише цієї миті він знайшов зв'язок з учорашнім днем, тоді як після пробудження такого почуття не було. — До речі, він уже готовий, — оголосив Ганс Касторп, бризнувши лавандовою водою на свою хустинку й торкнувши нею чоло й під очима. — Якщо не заперечуєш, ми можемо tout les deux піти на сніданок, — безтурботно пожартував він, на що Йоахим відповів м'яким поглядом і дивно всміхнувся, меланхолійно й ніби ледь з насміхом — а чому, то вже була його справа.

Пересвідчившись, що куриво з собою має, Ганс Касторп узяв ціпочок, пальто, захопив і капелюха, переконаний, що знає, який вигляд повинна мати цивілізована людина, й не збирався на якихось три тижні переймати нові та чужі для нього звички; і так вони вийшли, пішли сходами вниз, у коридорах Йоахим кивав то на ті, то на ті двері й називав імена мешканців, німецькі та якого завгодно іноземного звучання, він також щораз робив коротке зауваження щодо їхнього характеру та ступеня тяжкости хвороби.

Вони зустрічали також людей, що вже верталися зі сніданку, й коли Йоахим казав до когось «Доброго ранку», Ганс Касторп чемно піднімав капелюха. Він був напружений і нервовий як хлопець, що має бути відрекомендованим багатьом незнайомим людям, ясно відчуваючи при цьому затуманеність в очах і почервоніння обличчя, що, до речі, лише частково справджувалося, оскільки він був скорше блідим.

— До речі, поки я не забув, — раптом промовив Ганс Касторп із певною поквапливістю,— ти, звичайно, можеш мене відрекомендувати дамі в саду, якщо трапиться нагода, я не заперечую. Хай уже вона каже своє «tout les deux», нічого страшного, ти мене підготував, я розумітиму, в чому суть і приберу відповідного виразу обличчя. Але з російським подружжям я знайомитися не хотів би, чуєш? Я цього категорично не хочу. Це якісь позбавлені добрих манер люди, і якщо вже маю жити з ними поряд три тижні й цього змінити неможливо, то я хотів би з ними не знатися, це моє право, на якому наполягаю...

— Добре, — сказав Йоахим, — вони так тобі заважали? Так, вони по-своєму варвари, одне слово, нецивілізовані, я тебе зразу попереджав. У їдальню він завжди приходить у шкірянці, знаєш, у такій потертій, я все дивуюся, що Беренс нічого не каже. А вона також далеко не чепуруха, незважаючи на капелюшок з пір'ям... До речі, можеш не хвилюватися, вони сидять далеко від нас, за «поганим» російським столом, оскільки ще є «хороший» російський стіл, за яким сидять лише вишукані росіяни, крім того, навряд чи буде нагода з ними зустрітися, навіть якби ти й хотів. Тут зовсім не легко зав'язати знайомство, хоча б і тому, що серед гостей так багато іноземців, особисто я знаю дуже небагатьох, дарма що вже тут давно.

— Хто ж із тих двох хворий? — запитав Ганс Касторп. — Він чи вона?