Розділ п'ятий

— Ні, мій скелет мене зовсім не цікавить. І який же медичний висновок?

— Він виявив «пасма», «пасма з вузликами».

— От чортів прислужник!

— Колись ви вже так називали надвірного радника Беренса. Що ви маєте на увазі?

— Будьте певні, що це ще дуже м'яко сказано!

— Ні, ви несправедливі, пане Сеттембріні! Я погоджуюся з тим, що він має свої вади. Його манера говорити, зрештою, дратує мене також; часом у ній чується щось таке вимушене, особливо якщо пригадати, що його спіткало велике горе — він поховав тут свою дружину. І все ж він заслужена та шановна людина, можна сказати, благодійник усіх страдників! Недавно я зустрів його, коли він якраз вертався з операції: робив резекцію ребер — ламав їх, чи то згинав. Це справило на мене сильне враження, — було видно, що Беренс іде після тяжкої, потрібної роботи, на якій так добре розуміється. Він був ще зовсім розпашілим і розкурив сигару, ніби як винагороду самому собі. Я аж позаздрив йому.

— Дуже шляхетно з вашого боку. Ну, а який вам призначено строк?

— Жодного конкретного терміну він не приписав.

— Також непогано. Тож ходімо на лежання, інженере. Займемо свої місця.

Вони попрощалися біля 34-ого номера.

— А ви йдете на свій дах, пане Сеттембріні? Напевне, з іншими лежати веселіше, аніж самому? Ви бесідуєте там з кимось? Є там цікаві люди на процедурах?

— Ех, одні парфяни та скіфи!

— Ви маєте на увазі росіян?

— І росіянок, — сказав Сеттембріні, при цьому кутик його рота трохи напружився. — До побачення, інженере.

Це було сказано з підкресленою багатозначністю, що не залишала місця для сумнівів. Приголомшений Ганс Касторп зайшов до своєї кімнати. Чи знає Сеттембріні про його душевний стан? Напевне, італієць з педагогічною метою спостерігав за ним і простежив, куди спрямовує свій погляд Ганс Касторп? Ганс Касторп був злий на Сеттембріні й на себе самого за те, що не зміг стриматися й спровокував його на цей натяк. І поки він збирав своє письмове приладдя, щоб прихопити його з собою на лоджію, адже далі тягти було неможливо й лист додому — вже третій — треба було написати ще сьогодні, він далі злився та бурчав собі під ніс різні лайливі слова про цього хвалька та мудрагеля, що пхнеться в чужі справи, а сам на вулиці заграє з дівчатами й зовсім закинув свої писання, на цього катеринщика, який своїми безтактними натяками буквально відбив у нього будь-яке бажання навіть про все це думати! Хоч хай там як, але йому потрібні гроші, зимові речі, білизна, взуття — одне слово, все, що мав би взяти з собою, якби знав, що їде не на три літні тижні, а... а на поки що невизначений термін, який, у кожному разі, захопить і частину зими, а враховуючи уявлення та поняття про час тут, нагорі, можливо, він перебуватиме і всю зиму. Саме це, принаймні як можливий варіант, він мусить повідомити додому. Тепер Ганс Касторп мав розповісти для тих на рівнині всю правду і вже не задурювати ні себе, ні їх.

У такому дусі він їм і написав, за допомогою тієї самої техніки, якою при ньому не раз користувався Йоахим, тобто лежачи в шезлонзі, вічним пером та на дорожньому бюварі, який він поклав на високо підняті коліна. Він писав на бланку санаторію — у шухляді стола лежав цілий стос цих бланків — тож написав Джеймсові Тінаппелю, оскільки з трьох дядьків він був Гансу Касторпу найближчим, попрохав повідомити про все консула. Писав про прикрий інцидент, про підозри, які підтвердилися, про необхідність з медичної точки зору провести тут частину зими, а, можливо, й цілу зиму, оскільки такі випадки, як з ним, часто складніше лікувати, ніж ті, що проявляються в яскравіших формах, тому необхідно рішуче взятися за лікування та раз і назавжди з цим покінчити. З цієї перспективи він уважає щасливим збігом обставин той факт, що випадково потрапив сюди, нагору, й мав пройти медичне обстеження; а то б ще довго нічого не знав про свій стан, який, можливо, міг би призвести згодом до значно серйозніших наслідків. Що ж до ймовірної тривалости лікування, то не варто дивуватися, що йому, непевне, доведеться перебути тут цілу зиму і він повернеться на рівнину не раніше від Йоахима. Поняття про час тут інакші, ніж на курортах та на водах: місяць є, так би мовити, найменшою одиницею часу, й сам не грає жодної ролі...

Було прохолодно, він писав у пальті, закутавшись ковдрою, його руки почервоніли. Часом він відривавсь од паперу, який мережив вервечками розсудливих та переконливих речень, і позирав на знайомий пейзаж, що заледве проступав крізь імлу: на цю видовжену долину із нагромадженням крижано-блідих верхів при вході, на вогні поселень унизу, що часом зблискували в сонячному промінні, на схили, то вкриті густим лісом, а то альпійськими лугами, де паслися корови й звідки долинав відгомін їхніх дзвіночків. Він писав з почуттям наростаючої легкости, не розуміючи, чому боявся написати цього листа. Тепер йому самому стало зрозумілим, наскільки переконливими є його аргументи, з якими його рідні мають повністю погодитися. Молода людина його кола за даних обставин просто трохи займається собою, вдається до цілком розумних заходів та користується вигодами, що призначені для таких, як він. Саме так і треба чинити. Якби він повернувся додому та розповів про свій стан, його, безперечно, відправили б сюди, нагору. Потім він перерахував усе, що йому було потрібно, а наостанок попрохав регулярно переказувати йому необхідну суму — 800 марок на місяц, які покривали всі витрати.

Ганс Касторп поставив свій підпис. Справу зроблено. Цей третій лист додому був детальнішим, у ньому він дотримувався тутешнього, ширшого поняття про час, інакшого, ніж на рівнині, цей лист закріплював за Гансом Касторпом свободу. Саме це слово він ужив, не буквально, ні, про себе він не вимовив навіть першого складу, але відчув увесь обшир його змісту, як уже не раз відчував його під час свого перебування тут, нагорі, причому зміст цього поняття мав мало спільного з поняттям «свободи» в розумінні Сеттембріні; на нього накотилася вже знайома хвиля страху та збудження, і коли він зітхнув, груди здригнулися.

Від писання кров ударила йому в голову, щоки пашіли. Ганс Касторп узяв «Меркурія» з нічного столика та заміряв собі температуру, так ніби він мав неодмінно використати цю нагоду. «Меркурій» піднявся до 37,8.

«Ось бачите!» — подумав Ганс Касторп. І додав до листа постскриптум: «Лист мене таки притомив. Температура піднялася до 37,8. Бачу, що ближчим часом повинен жити якомога спокійніше. Маю перепросити, що писатиму не дуже часто». Потім лежачи він підняв руку вгору, долонею досередини, як тримав її перед екраном. Але небесне світло не заторкнуло її життєвої форми, від його яскравости тіло стало лише темнішим та непрозорішим, і лише зовнішні контури стали просвічуватися червоним. Це була жива рука, яку він звик бачити, доглядати, користуватися саме нею, а не якимось чужим кістяком, побаченим на екрані; аналітична могила, що розверзлася була тоді перед ним, знову закрилась.