Розділ другий

Про хрестильну чашу та діда в двох іпостасях

Про батьківський дім Ганс Касторп мав лише туманний спогад; батька й матір він майже не знав. Вони померли один за одним між п'ятим та сьомим роками його життя, спершу мати, цілком несподівано, напередодні пологів, унаслідок закупорення судин через запалення нервів — емболія, за словами доктора Гайдекінда, що миттєво спричинила параліч серця, — мати саме сміялася, сидячи в ліжку, здавалося, що вона впала від сміху, а насправді тому, що була вже мертва. Батькові, Гансу Герману Касторпові, зрозуміти таке було не легко, й бувши тісно прив'язаним до своєї жінки й, зі свого боку, не відзначаючись силою, він не зміг цього передолати. Його душа зазнала непоправного удару, перебуваючи в приголомшеному стані, він припускався комерційних прорахунків, тож фірма «Касторп та Син» зазнавала відчутних збитків; за рік, навесні, під час перевірки складів на портових протягах він заробив собі запалення легень, й, оскільки його підірване серце не могло витримати високої температури, то за п'ять днів батько помер, незважаючи на всі зусилля доктора Гайдекінда, і в супроводі багатьох міщан вирушив слідом за своєю дружиною до Касторпського сімейного склепу, що на цвинтарі церкви Святої Катерини, в мальовничому місці з видом на ботанічний сад.

Батьків батько, сенатор, не надовго пережив сина й, до речі, також помер внаслідок запалення легень, причому в жахливих конвульсіях та муках, оскільки на відміну від свого сина, старий Ганс Лоренц Касторп був міцно вкоріненої в житті натури і довго боровся за життя. Отож якийсь час, тобто всього півтора року по смерті свого батька, Ганс Касторп мешкав у домі діда, побудованому на початку минулого сторіччя на вузькому земельному наділі в стилі північного класицизму. Цей дім стояв на еспланаді, був пофарбований темною фарбою, з напівколонами обабіч вхідних дверей, до яких вели п'ять сходинок, крім першого було ще два поверхи, не рахуючи бельетажу, де вікна із залізними ґратами опускалися до самої землі.

Тут були виключно представницькі приміщення, до яких входила й світла, з ліпленням на стелі, їдальня, три вікна якої з рамами вишневого кольору виходили на садок, тут протягом вісімнадцяти місяців дід і онук удвох обідали, а подавав їм старий Фріц з кульчиками у вухах та срібними ґудзиками на лівреї, він носив таку саму батистову хустинку як і господар, вона огортала так само поголене підборіддя, а господар звертався до нього на ти, розмовляючи з ним нижньонімецьким діалектом; зовсім не заради жарту — він не мав схильности до гумору — а, просто, по-діловому, а ще тому, що так спілкувався з простим людом, з писарями, поштарями, кучерами та посильними. Гансові Касторпу подобалася ця манера, а особливо подобалося, як відповідав Фріц — також по-нижньонімецькому, при цьому, обслуговуючи господаря за столом, він стояв ззаду, ліворуч від нього, але схилявся й нашіптував йому в праве вухо, на яке сенатор чув значно краще, ніж на ліве. Старий чув усе, що казав йому слуга, кивав та їв далі, сидячи випростано поміж високих билець свого стільця червоного дерева, й майже не нахиляючись до тарілки, а внук тихо сидів навпроти, з глибокою, підсвідомою увагою спостерігаючи за виваженими рухами, з якими гарні, білі, худі руки діда із округло загостреними на краях нігтями та зеленим гербовим перетнем на правому вказівному пальці настромляли шматочок м'яса, овочів чи картоплі спичаком виделки й з легким зустрічним нахилом голови підносили його до рота. Ганс Касторп дивився на власні, не досить зграбні руки й уявляв собі, що згодом зможе так само, як дід, орудувати ножем та виделкою.

Проте залишалося питанням, чи він взагалі досягне того стану, коли і його підборіддя буде обрамленим такою хустинкою, що затуляла широкий виріз чудернацької форми, з гострими краями коміра, які торкалися дідових щік. Адже для цього треба досягти дідового віку, а вже сьогодні, окрім нього та його старого Фріца, ніхто таких комірів та хустинок, зав'язаних бантом, уже не носив. Було шкода, бо Гансові Касторпу особливо подобалося, як дід схиляв підборіддя на пишний бант білосніжної хустинки; навіть уже дорослим, Ганс Касторп з приємністю повертався до цього спогаду: ця картина з минулого мала в собі щось таке, що доторкало приємним почуттям глибини його єства.

По закінченні обіду треба було згорнути свою серветку трубочкою та встромити її у срібне кільце — завдання, з яким Ганс Касторп не так легко міг упоратися, бо серветки були великі, майже як столові рушники; потому сенатор підводився зі стільця, якого Фріц зразу відставляв убік, і човгав до «кабінету» навпроти, аби викурити там сигару; іноді внук ішов за ним.

«Кабінет» містився саме навпроти, оскільки їдальню було сплановано з трьома вікнами й на всю довжину будинку, через те залишалося місце лише для двох, а не для трьох салонів, як то було зазвичай у будинках такого типу. Один із них розташовувався перпендикулярно до їдальні, мав єдине вікно й видавався непропорційно видовженим. Через це приблизно чверть його було відділено й облаштовано під «кабінет» — вузьке тьмяне приміщення з оберліхтом та небагатьма меблями: етажерка, на якій стояла сигарна скринька сенатора, гральний столик, шухляда якого містила багато привабливих речей: візитівки, фішки, гральні дошки з відкидними зубчиками, аспідна дошка для письма та крейдяні стрижні до неї, паперові кінчики сигар та багато іншого; врешті була там в кутку й засклена шафа в стилі рококо з палісандрового дерева, а її шибки були затягнуті жовтими шовковими фіранками.

— Дідусю, — казав часом Ганс Касторп у кабінеті, при цьому підводячись навшпиньки й тягнучись до вуха старого, — покажи ж мені, будь ласка, хрестильну чашу!

І дід, відкинувши з коліна довгу полу м'якого сюртука, діставав з кишені зв'язку ключів та відчиняв засклену шафку, з середини якої на хлопця ширилися дивовижні й особливо приємні запахи. Там зберігалися різноманітні предмети, що вже вийшли з ужитку й через це набули особливо притягальної сили: пара гнутих, срібних свічників, розбитий барометр у дерев'яному обрамленні з фігурним різьбленням, альбом з дагеротипами, скринька для лікерів з кедрового дерева, маленький турок, твердий на дотик, одягнений у строкатий шовковий халат, він мав усередині годинниковий механізм, що колись дозволяв йому крокувати столом, той механізм одначе вже давно вийшов з ладу, далі якась допотопна модель корабля, а на самому споді — пастка на пацюків. Старий діставав з середньої полиці сильно затерту, круглу, срібну чашу, що стояла на такому самому срібному тарелі, й по черзі передавав обидва предмети хлопцеві, той брав, слухаючи пояснення, які він чув уже не раз, по одному розглядав їх з усіх боків.

Чаша й таріль первинно не належали одне до одного, воно й видно, казав дід, черговий раз повчаючи малого; проте, вів далі дід, уже протягом ста років, тобто з того часу, як було придбано чашу, вони вживаються разом. Чаша була гарна, строгої, благородної форми відповідно до смаків початку минулого століття. Гладенька й солідна, вона стояла на круглій ніжці й зсередини була позолочена, та з часом від золота залишився лише ряхтливий жовтавий відтінок. Єдиною прикрасою залишався пишний віночок троянд та гострого листя на вінцях. Що ж до тареля, то про його поважніший вік свідчив напис зсередини. Вигадливими цифрами там було написано «1650», а навколо числа — різноманітні кучеряві ґравіруванння, виконані в манері, що тоді здавалася сучасною, пишно-вихилясті герби й арабески у вигляді напівзірок чи напівквіток. Зі споду були вигравірувані різними шрифтами імена глав родин, що протягом тривалого часу були її власниками: їх значилося вже семеро, біля кожного імени стояв рік одержання тарелі у спадок, і старий Касторп з хустинкою до кожної дати звертав увагу внука вказівним пальцем, прикрашеним перетнем. Там було й ім'я Гансового батька, й самого дідуся, а потім префікс «пра» подвоювався, потроювався, почетверявсь, і хлопчик дослухався, схиливши набік голову, із задумливими або й бездумно-замріяними, незворушними очима й благоговійно-сонливим виразом обличчя до тих «пра-пра-пра-пра» — до самого звучання складу «пра», від якого тхнуло склепом та спорохнявілим часом, але який створював побожний зв'язок із сьогоденням, його власним життям та отим часом, що давно поринув у безвість і впливав на нього особливим чином: а саме так, як то можна було прочитати з його обличчя. Чуючи цей префікс, хлопчик немовби вдихав затхле, прохолодне повітря, таке, як у церкві Святої Катерини чи в крипті Святого Михаїла, відчував подих місць, у яких із шапкою в руках треба вдаватися до особливої манери ходи, ступаючи навшпиньки та скеровуючи шанобливу увагу наперед; йому навіть здавалося, ніби чує особливу відсторонену та умиротворяючу тишу таких місць; у звучанні цього складу відчуття духовного змішувалися з відчуттями смерти та історії, усе це справляло на хлопчика благотворне враження, можливо, саме через звучання складу, задля того, щоб почути й самому повторити його, він просив дозволу знову подивитися на хрестильну чашу.

Потім дід ставив чашу назад на таріль і давав малому зазирнути досередини гладенької, золотавої посудини, що виблискувала від променів світла з горішнього вікна.

— Ось уже вісім років минуло, — казав він, — одтоді, як ми тримали тебе над цією чашею, і вода, що тебе хрестила, лилася досередини... Кустодій Лассен з церкви Святого Якобі наливав її нашому доброму пасторові Бугенгаґену на долоню, з долоні ця вода текла на твій лобик, а звідти до чаші. Але воду ми підігріли, щоб ти не налякався й не заплакав, і ти справді не плакав. Якраз навпаки: перед цим ти верещав, так що Бугенгаґену було непереливки під час казання, але коли потекла тепла вода, ти нараз угамувався, виявляючи пошану до священного таїнства, ми, принаймні, так сподіваємось. А за кілька днів минає сорок чотири роки, як твій благословенний батько був похресником, і вода текла з його голови до цієї чаші. То діялося тут, у цьому домі, в його батьківському домі, у залі навпроти, перед середнім вікном, його хрестив ще старий пастор Гезекіль, той самий, якого французи ще молодим мало були не розстріляли, оскільки він проповідував проти їхніх грабежів та підпалів — його також уже давним-давно покликав Господь до себе. А сімдесят п'ять років тому хрестили мене самого, також там, у тій залі, й мою голову також тримали над цією чашею, що стоїть зараз на тарелі, і священик промовляв ті самі слова, що й для тебе та для твого батька, й так само текла тепла, чиста вода на моє волосся (тоді його в мене було не набагато більше, ніж я маю тепер), а потім на золочений таріль.

Хлопчик дивився, задерши голову, на вузьку голову діда, що якраз саме схилилася над чашею, як і тої давно проминулої години, про яку він розповідав, і добре відомий стан охопив малого, дивне відчуття напівсну чи то напівостраху, відчуття, ніби щось притягає та водночас змушує залишатися на місці, то була змінність буття, повернення й запаморочлива одноманітність, — це відчуття було відоме йому з попередніх разів, і щоразу він сподівався й бажав, що воно знову заторкне його: частково саме заради цього відчуття він так просив показати йому ту родинну реліквію, що мандрувала, залишаючись на тому самому місці.

Пізніше, вже бувши юнаком, він часто думав про це, і йому здавалося, ніби образ діда закарбувався йому глибше, чіткіше й виразніше, ніж образ власних батьків: що, можливо, було пов'язане з симпатією та духовною спорідненістю, оскільки внук був подібний на діда, як то може бути подібним рожеве хлоп'я до сивочолого, закостенілого, сімдесятип'ятилітнього старця.

Якщо дивитися з суспільної перспективи, то вольова особистість Ганса Лоренца Касторпа опинилася в минулому ще задовго до його відходу в потойбіччя. Він був глибоковіруючим християнином і членом реформаторської громади, послідовно й традиційно настроєний на ущільнення аристократичного суспільного кола, здатного керувати, він важко погоджувався з новим і вперто дотримував своїх поглядів, так ніби жив у чотирнадцятому столітті, коли ремісництво всупереч неослабному опору старої аристократії почало завойовувати своє місце й право голосу в міській управі. Його діяльні роки припадали на десятиліття значного піднесення та різнобічних перемін, десятиліття поступу в форсованому марші, що вимагало від суспільства прояву жертовности й відваги. Але Касторпа не особливо тішило, що дух нового часу святкував гучні та блискучі перемоги. Набагато більше він цінував дідівські звичаї та давні інституції, ніж усі ті карколомні розширення порту та безбожні вигадки великого міста, гальмував та перешкоджав тому новому, де лише міг, і була б його воля, то в управі й посьогодень все лишалося б так ідилічно по-старофранкському, як у його часи його власна контора.

Ось таким чином поставав старий Касторп перед міщанським зором за життя й потому, і хоча юний Ганс Касторп зовсім не розумівся на державних справах, його спокійний, спостережливий дитячий погляд сприймав усе в такому самому світлі — безсловесне, а отже некритичне, здебільшого безпосередньо життєве сприйняття, яке, до речі, й пізніше, у вигляді свідомого спогаду, зберігало свій безсловесний і нерозчленований, безперечно ствердний характер. Що казати, тут діяла симпатія, та прив'язаність до ближнього, та душевна спорідненість, що перескакує через одне покоління й не є аж такою рідкістю. Діти й онуки дивляться на батьків та дідів, аби зачудуватися, й зачудовуються, аби вчитися й розвивати в собі те, що в них уже закладене наперед.

Сенатор Касторп був худорлявий і високий. Роки схилили його спину, але свою сутулість він силкувався долати м'язами, при цьому його губи вже не підтримувалися зубами, а перебували на оголених яснах (оскільки штучну щелепу він уставляв лише до обіднього столу), тож його рот з гідністю й напруженням вигинався донизу, таким чином сенатор намагався приховати, що в нього вже почала тремтіти голова, і така його чітко підтягнута постава й підняте підборіддя, що спиралося на комірець, дуже імпонувало малому Гансові Касторпу.

Йому подобалася також табакерка — то була довгаста позолочена коробочка, виготовлена з черепашого панцира, — саме тому він використовував червоні носові хустинки, кутик яких зазвичай визирав із задньої кишені його сурдута. Ця звичка видавалась явною слабиною, та вона була цілком виправдана через вік, ніби як недогляд, як прояв старечости, який сенатор свідомо й жартома собі дозволяв або ж статечно не усвідомлював, у кожному разі то була єдина така деталь, яку гострий дитячий погляд Ганса Касторпа міг вихопити із зовнішности свого діда. Проте для семи-восьмилітнього, так само як і пізніше для підлітка, щоденна поява діда видавалася взагалі якоюсь несправжньою та недійсною. Насправді він мав зовсім інший вигляд, значно гарніший і рівніший, ніж зазвичай, а саме так, як він здавався на портреті в натуральну величину, що раніше висів у батьківській вітальні, а потім разом з маленьким Гансом Касторпом переїхав у почекальню на еспланаді, де зайняв місце над великою софою, оббитою червоним шовком.

На портреті Ганс Лоренц Касторп поставав у офіційному вбранні члена магістрату — в цьому строгому, ба навіть ритуальному вбранні міщанина з давно проминулого століття, яке шанована й безстрашна громада пронесла крізь віки й зберегла в своїй помпезній ужитковості, аби завдяки церемонійним дійствам перетворювати минуле на сьогодення, а сьогодення — на минуле, проголошуючи таким чином незмінний зв'язок речей та виступаючи почесним гарантом дій, скріплених його підписом. Сенатор Касторп був зображений на повен зріст, стоячи на дорозі, вимощеній червонястою бруківкою на тлі стрільчастого склепіння. Його підборіддя було нахилене, рот — кутиками донизу, голубі розумні очі з темними капшуками вдивляються в далеч, на ньому чорний, нижче колін, сурдут, подібний до мантії, розчахнутий спереду, облямівка оздоблена хутром. З широко скроєних та обшитих по краях верхніх рукавів з пишними буфами визирали нижні рукави з простої матерії, а мереживні манжети закривали його руки до середини пальців. Стрункі старечі ноги були в чорних, шовкових панчохах, у черевиках зі срібними пряжками. На шиї в нього була широка, накрохмалена, тарелеподібна оборка з безліччю складок, спереду нахилена донизу, а з боків підносилася догори, під нею надодачу ще було батистове жабо в складку поверх камізельки. В руці він тримав капелюх старовинного крою з широкими крисами й завуженим вершком.