Розділ п'ятий

— Вітаю! — промовив він. — А ось і наші діоскури! Касторп та Поллукс... Будь ласка, не стогнати й не кричати! Зачекайте, зараз ми вас обох наскрізь побачимо! Ви, Касторп, нібито побоюєтесь відкривати перед нами себе зсередини? Не хвилюйтесь, усе це робиться досить естетично. Ви ще не бачили моєї приватної галереї? — і, схопивши Ганса Касторпа за руку, надвірний радник потяг його до рядів темних платівок, за якими ввімкнув світло. Вони зразу освітилися, і на них проступили зображення. Ганс Касторп побачив найрізноманітніші частини людського тіла: долоні, ступні, колінні чашечки, плечі, верхні та нижні частини стегон, руки та фрагменти тазу. Але живі, округлі форми цих частин людського тіла лише вгадувалися у вигляді неясних, розмитих контурів, мов туман та бліде сяйво огортали вони основу, що проступала чітко, точно й окреслено, це був кістяк.

— Дуже цікаво, — сказав Ганс Касторп.

— Це справді цікаво! — відповів надвірний радник. — Дуже корисний наочний засіб для молодих людей. Анатомія світла, розумієте, тріумф нової доби. Це жіноче передпліччя, можна зразу здогадатися через його миловидність. Ось такою рукою обіймають вони нас у години любовних побачень, розумієте? — він розреготався, й при цьому підскакував догори куточок його верхньої губи з підстриженими вусиками. Зображення згасли. Ганс Касторп обернувся й поглянув туди, де Йоахим готувався до просвічування.

Це відбувалося якраз біля того пристрою з поличками, з іншого боку якого стояв надвірний радник. Йоахим сидів на такому собі ослінчику, ніби як у кравців, перед якоюсь дошкою, притиснувшись до неї грудьми та обхопивши її руками, а технік такими рухами, ніби місить тісто, став підправляти його позу: щільніше притиснув його плечі до дошки та помасував йому спину. Потім зайшов за камеру, де, нахилившись та розчепіривши ноги, ніби фотограф, перевірив фокус, висловив своє задоволення та, відходячи вбік, нагадав Йоахимові, що він має глибоко вдихнути й затамувати подих, поки все закінчиться. Зігнута спина Йоахима випросталася й завмерла. В той же момент технік зробив усе, що потрібно, на розподільній дошці. І ось протягом двох секунд діяли пекельні сили, яких треба було докласти, аби пройти крізь матерію, струми в тисячі й сотні тисяч вольт, здається так, — намагався пригадати Ганс Касторп. Тільки-но їх приборкали заради певної мети, вони зразу кинулися шукати собі вихід обхідними шляхами. Розряди нагадували постріли. На вимірювальних приладах спалахували сині вогні. Вздовж стіни з тріском прослизали довгі блискавки. Десь спалахнуло червоне світло, подібне на око, яке мовчки й загрозливо вп'ялося поглядом у простір, а скляна колба за Йоахимовою спиною засвітилася зеленим. Потім усе затихло: світлові явища припинились, і Йоахим зробив голосний видих.

— Наступний підсудний! — сказав Беренс і підштовхнув ліктем Ганса Касторпа. — Тільки не прикидатися втомленим! Ви одержите безкоштовний примірник, Касторп. І своїм дітям та внукам показуватимете на екрані таємниці, заховані у ваших грудях!

Йоахим відійшов, технік замінив платівку. Надвірний радник Беренс особисто дав новачкові вказівки, як треба сісти та яку позу прибрати.

— Обійняти! — сказав він. — Дошку треба обійняти! Будь ласка, можете собі уявляти, що це не дошка, а щось інше! Та добре притисніться грудьми, так ніби відчуваєте насолоду! Ось так! Удихнути! Не рухатись! — командував він. — І, будь ласка, веселіше!

З повними легенями повітря Ганс Касторп, моргаючи, завмер у чеканні. А за його спиною знялася гроза, все заіскрилося, затріщало, загримотіло й стихло. Об'єктив зазирнув йому досередини.

Ганс Касторп одійшов, розгублений і приголомшений від того, що з ним відбулося, хоча жодною мірою не відчув на собі дію струму.

— Молодець, — сказав надвірний радник. — Тепер ми самі подивимося. — Йоахим, уже досвічений у цьому ділі, відійшов до дверей та став біля якогось штатива, спиною до апарата химерної конструкції, за яким видніла велика скляна куля з трубками для випаровування, до половини наповнена водою; перед ним, на висоті грудей, висів на блоках екран. Ліворуч на розподільчій дошці серед маси інструментарію була пригвинчена червона лампочка. Надвірний радник, що сидів перед висячим екраном на табуреті, увімкнув її. Світло зі стелі погасло, і тепер усю сцену осявало рубінове світло. Потім майстер коротким рухом вимкнув і його; глибока темрява огорнула приміщення.

— Спершу мають призвичаїтись очі, — почувся в темряві голос надвірного радника. — Потрібні широко розплющені зіниці, як у котів, щоб побачити те, що ми хочемо. Ви ж, звичайно, розумієте, що ось так, зразу, нашим денним зором нічого не розгледіти. Спочатку для нашої мети треба забути про денне світло з його веселими картинами.

— Ясна річ, — сказав Ганс Касторп, що стояв за надвірним радником, і заплющив очі: навколо нього була така глибока темрява, що стало байдуже, заплющені його очі чи розплющені. — Спочатку нам треба промити очі темрявою, щоб побачити такі речі, атож. Мені здається, це навіть добре й правильно, що ми спочатку трохи зосереджуємося в, так би мовити, німій молитві. Я стою із заплющеними очима й мене охоплює якась приємна сонливість. Але чим це тут так пахне?

— Киснем, — відповів надвірний радник. — Те, що ви відчуваєте в повітрі, це кисень. Атмосферний продукт кімнатної грози, розумієте?.. Очі розплющити! — наказав він. — Заклинання починається.

Ганс Касторп поквапно підкорився. Він почув, як повернули важіль. Заревів, кинувшись кудись угору, мотор, та наступний порух руки приборкав його, змусивши монотонно густи. Підлога під ногами вібрувала. Червоне світло лампочки спадало донизу довгим променем як погляд, сповнений німої загрози. Десь затріщала блискавка. Й повільно, ніби молочно-біле вікно на світанку, з темряви виринув блідий чотирикутник екрана, перед яким, розставивши ноги, спершись кулаками об коліна, присунувши задертий ніс аж до самого екрана, що відкривав перед глядачем картину внутрішнього світу людського організму, сидів верхи на кравецькому ослінчику надвірний радник Беренс.

— Бачите, юначе? — сказав він. Ганс Касторп зиркнув йому через плече, потім знову підвів голову і, звертаючись у темряву, туди, де, на його думку, мали бути очі Йоахима, напевне, з м'яким та печальним поглядом, як тоді, під час огляду, запитав:

— Ти ж дозволиш?

— Авжеж, авжеж, — відповів той з темряви. І, стоячи на підлозі, що постійно здригалася, під тріск та гуркіт грізних сил, що вигравали навкруг, Ганс Касторп нахилився та зазирнув у бліде віконечко, вдивляючись у порожній скелет Йоахима Цімсена. Груднина, зливаючись з хребтом, утворила темний, ніби вузлуватий стовб. Обриси ребер, відходячи від груднини, перетинались менш чіткими лініями тих самих ребер, що приєднувалися до хребта. Зверху плавно розходились обабіч ключиці, й крізь розпливчасту світлову оболонку тілесних форм різко та гостро проступав кістяк плечей та ліктів. У грудній клітині було світло, проте можна було вирізнити мережу кровоносних судин, темні плями та чорнуваті, сплутані нитки.

— Ясна картина, — сказав надвірний радник. — Пристойна худорлявість типова для молодих військовиків. У мене тут були такі черевані, крізь них ніяк не проникнеш, нічогісінько впізнати не можна. Це ще треба відкрити такі промені, які могли б крізь таку товщу сала пробитись... А ось з таким — то чиста робота. Бачите — он там діафрагма, — вів він далі й показував на темну дугу в нижній частині віконечка, ця дуга рівномірно підіймалася та опускалась. — Бачите горбики тут зліва, такі вивищення? Це наслідок плевриту, який він переніс у п'ятнадцять років. Дихайте глибше! — наказав він. — Глибше! Кажу ж вам — глибше!

І діафрагма Йоахима, здригаючись, піднялася вище, він намагався щосили; верхня частина легень стала світлішою, та надвірний радник все ще був незадоволеним.

— Не достатньо! Бачите залози? Бачите спайки? А тут бачите каверни? Ось звідси й ідуть отрути, що його задурманюють.