Розділ п'ятий

— О, так, дуже енергійні, — сказав Ганс Касторп. Він уявив собі звідси, здалека характер своїх земляків і вирішив, що співбесідник дав їм точну характеристику. — Флегматичні й енергійні, саме такими вони й є.

— Отже, — вів далі Сеттембріні, — якщо вам доведеться затриматися на більш тривалий термін, у нас, тобто в тих, хто живе тут, нагорі, буде нагода познайомитися з вашим дядьком — я маю на увазі двоюрідного діда. Він, напевне, таки приїде вас навідати.

— Виключається! — вигукнув Ганс Касторп. — За жодних обставин! Сюди нагору його ніякою силою не затягнеш. Знаєте, мій дядько має виразну апоплексичну статуру, він майже не має шиї. Йому потрібний пристойний атмосферний тиск, і якби він сюди приїхав, то почувався б гірше, ніж ваша пані зі сходу... Тут з ним могло б статися все що завгодно!

— Це мене засмучує! Отже, апоплексична статура, яка ж тоді користь від флегматичности та енергійности? Ваш дядько, напевне, заможний? І ви також заможна людина? У вашій країні люди загалом заможні.

Ганс Касторп посміхнувся на це письменницьке узагальнення Сеттембріні й потім знову, зі свого ліжка звернув свій погляд у далечину, до рідних місць, од яких був одірваний. Він став пригадувати тамтешніх людей, спробував оцінити їх збоку — відстань підштовхувала й дозволяла це робити.

— Є заможні, а є й не дуже. І якщо не дуже — то тим гірше. А щодо мене, я, звичайно, не мільйонер, але що моє, то моє, я незалежний, маю на що жити. Візьмім інших, не будемо говорити про мене. Якби ви сказали: у вас людина мусить бути заможною, — я б з вами погодився. Адже, коли людина незаможна або перестає такою бути — тоді біда. «А той? — питають вони. — А хіба він ще має гроші?» Буквально так і саме з таким виразом обличчя; я часто чув ці слова, й бачите, як запам'яталися! Напевне, вони здавались мені таки досить дивними, інакше я б їх не запам'ятав. Як ви гадаєте? Ні, на мою думку, вам, як homo humanus, у нас би не сподобалося; навіть у мене — а я там народився, — все це часом викликає огиду, я потім помічав... хоча мене особисто це не стосувалося. Якщо в когось у домі не подають до столу найкращих та дорогих вин, то до такої людини не ходять, а її доньки залишаються сидіти в дівках. Такі в нас люди. Ось я тут лежу, дивлюся збоку, і все це видається мені огидним. Як ви назвали їх? Флегматики? Й водночас — енергійні? Гаразд, але що це означає? Жорсткі, холодні. А що таке жорсткість та холодність? Це жорстокість. Саме повітря там, унизу, жорстоке, невблаганне. Коли ось так лежиш та дивишся здаля, то просто мороз по шкірі...

Сеттембріні слухав та кивав головою. Він ще далі кивав, хоча Ганс Касторп наразі вже закінчив свою промову й замовк. Потім італієць полегшено зітхнув і промовив:

— Я не хочу прикрашати особливі форми, які природна жорстокість життя набуває у нашому суспільстві. Проте закид щодо жорстокости звучить надто сентиментально. В себе вдома ви навряд чи наважилися б його висловити — через страх опинитися смішним у власних же очах. І ви правильно зробили, що облишили цю справу неробам. Та обставина, що ви зараз цей закид висуваєте, свідчить про певне відчуження від життя, і я не хотів би, щоб ця відчуженість у вас закріпилась, адже той, хто звик посилатися на неї, легко може зовсім пропасти для життя, втратити зв'язок з тією формою дійсности, для якої ця людина є народженою! Ви, інженере, розумієте, що це означає: «пропасти для життя»? Я от знаю, я змушений спостерігати тут таке ледь не щодня. Якнайдовше через півроку будь-який молодик, що приїхав сюди, нагору (а сюди приїжджають, як правило, лише молоді люди), вже ні про що не думає окрім флірту та термометра. А найдовше через рік він уже не може сприймати жодних інших думок, вони видаються йому «жорстокими» чи, точніше, помилковими й такими, що виникли від незнання. Ось ви любите слухати різні історії — я міг би навести масу прикладів. Міг би розповісти про одного чоловіка, що прожив тут одинадцять місяців, ми з ним познайомилися. Він, здається, був трохи старший за вас, так, я гадаю, старший. Його відпустили як такого, що одужав, для проби, і він повернувся додому, в обійми своїх рідних, там були не просто рідні дядьки, там були мати й дружина, й ось він лежав цілими днями з термометром у роті й ні про що інше знати не хотів. «Ви цього не розумієте, — казав він. — Треба пожити там, нагорі, тоді знатимеш, що саме потрібно. А вам тут, внизу, бракує основних понять». Кінчилося тим, що мати заявила: «Повертайся нагору. Тут тобі нічого більше робити». І він сюди повернувся. Повернувся на «батьківщину», — ви ж знаєте, що всі, хто тут пожив, називають ці місця «батьківщиною». З молодою дружиною вони стали зовсім чужими, в неї, бачите, не було «основних понять», і їй довелося від нього відмовитись. Вона погодилася з тим, що на «батьківщині» він знайде собі нову подругу з однаковими «основними поняттями» і залишиться там назавжди.

Ганс Касторп, здавалося, слухав його неуважно. Він і досі дивився на яскраве світло, що заливало білу кімнату, ніби на якусь далечину. Із запізненням він розсміявся й сказав:

— Ваш хворий назвав ці місця батьківщиною? Ну, звичайно, в цьому є певна сентиментальність, як ви казали. Так, історій ви знаєте безліч. А я зараз згадую нашу розмову про холодність та жорстокість: за ці дні я багато думав над цим. Розумієте, тут, напевне, треба мати дуже товсту шкіру, щоб ось так, беззаперечно миритися з поглядами людей там, на рівнині, з їхніми запитаннями: «А хіба в нього ще є гроші?» — та з виразом їхніх облич, коли вони говорять такі слова. Мені й раніше це здавалося чимось неприродним, хоча я навіть не homo humanus, а тепер мені стало ясно, що це мене завжди вражало. Можливо, моя несвідома відраза пов'язана з прихованою схильністю до хвороби, — адже я сам відчував ті старі вражені місця, а тепер Беренс виявив у мене нове місце. І хоча я цього не чекав, але, по суті, не надто здивувався: здоровим як ведмідь я ніколи не чувся, та й мої батьки померли надто рано... Знаєте, я з дитинства, круглий сирота...

Сеттембріні зробив головою, плечами та руками цілісний ввічливо-підбадьорювальний жест, мовби запитуючи: «Ну і що? Що ж далі?»

— Ви ж письменник, — вів далі Ганс Касторп, — літератор; ви маєте розбиратися в цих речах, і погодьтеся, що за подібних умов навряд чи можливе таке вже надто грубе й прямолінійне ставлення до життя, за якого жорстокість людей видається цілком природною, — знаєте, звичайнісіньких людей, які вас оточують, які сміються, заробляють гроші, напихають собі черево... Не знаю, чи я правильно...

Сеттембріні кивнув головою:

— Хочете сказати, що раннє та неодноразове зіткнення зі смертю створює певний тривалий душевний стан, за якого в людини розвивається особлива чуттєвість, особливе ставлення до брутальности та нещадности маячного земного життя, зокрема, до його цинізму?

— Саме так! — вигукнув Ганс Касторп зі щирим захопленням. — Ви абсолютно точно зрозуміли мою думку й розставили всі крапки над «і», пане Сеттембріні! Так, зі смертю! Я ж знав, що ви як літератор...

Сеттембріні простяг руку, схиливши голову набік та заплющивши очі — красива та м'яка поза, що закликала співбесідника замовчати та вислухати його до кінця. У цій позі він мовби завмер на кілька секунд, хоча Ганс Касторп уже мовчав і трохи збентежено чекав подальших слів. Нарешті італієць знову розплющив оксамитно-чорні очі, очі катеринщика, і вів далі:

— Дозвольте! Дозвольте, пане інженере, підкреслити, що єдиною здоровою та шляхетною, а також — я особливо привертаю вашу увагу — єдиною релігійною формою ставлення до смерти є здатність бачити та відчувати в ній невід'ємну частку та певну священну умову життя, а не щось протилежне до нього, до здоров'я, шляхетности, розуму, релігії, щось таке, що є духовно відмінним від життя, є протиставленням йому, є ворожим до нього. Древні прикрашали свої саркофаги символами життя та зачаття, навіть сороміцькими зображеннями — адже для давньої релігійної свідомости священне досить часто поєднувалося з сороміцьким. Ці люди вміли шанувати смерть. І смерть гідна шани як колиска життя, як материнське лоно оновлення. Та смерть, відділена від життя, стає привидом, страшною подобою — і навіть чимось іще гіршим. Адже смерть як самостійна духовна сила — це найвищою мірою сила розпусти, чия порочна привабливість, безперечно, дуже велика, але потяг до цієї сили, безперечно, є найбільш жорстокою помилкою людського духа.

Тут Сеттембріні замовк. Висловивши таку загальну думку, він на цьому рішуче зупинився. Його тон був серйозний, говорив він не заради розваги: він не дав співбесідникові перервати себе й заперечити, а, завершуючи свою тираду, понизив голос та ніби поставив крапку. Й тепер сидів, стуливши вуста, схрестивши руки на грудях, закинувши ногу на ногу й, ледь погойдуючи носаком черевика, строго дивився на хлопця.

Ганс Касторп також замовк. Сидячи, спершись на подушку, він обернувся до стіни та легенько барабанив пучками пальців по стьобаній ковдрі. Він почувався так, ніби йому прочитали мораль, осмикнули, навіть посварили, і в його мовчанні читалася вперта, суто хлоп'яча образа. Пауза тяглася досить довго.

Нарешті Сеттембріні знову підвів голову й посміхнувся: