Розділ п'ятий

— Звичайно пам'ятаю, пане Сеттембріні, з того часу я пережив багато нового, але це пам'ятаю зовсім чітко, так, наче то було сьогодні. Ви тоді говорили такі дотепні речі. Назвали надвірного радника Беренса суддею пекла... Радамес... Ні, чекайте, інакше...

— Радамант? Можливо, я його так і назвав. Я не можу втримати в пам'яті все, що мені спаде на думку!

— Звичайно, Радамант! Мінос та Радамант! Тоді ви нам і про Кардуччі розповідали...

— Дозвольте, любий друже, ми не будемо його торкатися. З ваших вуст це ім'я звучить якось вже надто дивно!

— Гаразд, — засміявся Ганс Касторп. — Усе-таки завдяки вам я багато чого про нього дізнався. Так, тоді я ще нічого не підозрював і відповів, що приїхав на три тижні. Я був настільки впевненим. Тоді ще мене привітала пані Клеефельд свистом свого пневмоторакса, а я навіть розізливсь. А лихоманка в мене була з першого ж дня, тутешнє повітря сприяє не лише лікуванню хвороби, але і її розвитку, часом хвороба загострюється, а це, очевидно, є необхідним для процесу одужання.

— Приваблива гіпотеза! Й надвірний радник Беренс, напевне, розповів вам про ту російську німкеню, яка минулого, ні, вже позаминулого року прожила в нас п'ять місяців? Не розповідав? А варто було б. Дуже мила дама російсько-німецького походження, одружена, молода мати. Сюди вона прибула зі сходу, лімфатична, недокрівна жінка, очевидно, там було щось більш серйозне! Так ось, живе вона в нас тут місяць, скаржиться на погане самопочуття. Терпіння! Минає другий місяць, і вона далі стверджує, що їй стає не краще, а гірше. Їй навіюють, що тільки лікар може судити про те, яким є насправді її стан: тоді як вона може лише говорити про свої суб'єктивні відчуття, а вони не беруться до уваги. Її легенею задоволені. Добре, вона мовчить, лікується й щотижня втрачає вагу. Після четвертого місяця непритомніє під час обстежень. Нічого страшного, каже Беренс, її легенею він цілком задоволений. Але коли на п'ятий місяць уже не має сил підвестися, вона пише про це чоловікові на схід, і Беренс одержує від нього лист, причому на конверті напис «особисто», «терміново», я сам бачив. На це Беренс здвигає плечима й каже, мовляв, справді, схоже на те, що тутешній клімат їй не підходить. Жінка просто скипіла. Чому ж він не сказав їй про це раніше, вона ввесь час відчувала, а тепер остаточно себе загубила!.. Сподіваємося, що на сході, в свого чоловіка, вона одужала.

— Чудово! Ви так мило розповідаєте, пане Сеттембріні, кожне ваше слово наділене такою пластикою. І над цією вашою оповіддю про панну — пам'ятаєте, та, що скупалася в озері, і їй надвірний радник потім поставив «німу сестру», — над цією оповіддю я кілька разів сміявся. Так, чого тільки в житті не буває. Вік живи — вік учись. Та моя справа поки ще зовсім не з'ясована. Надвірний радник буцім-то знайшов у мене якусь дрібницю — старі місця, що вже зарубцювалися, про які я нічогісінько не знав, при простукуванні я сам переконався, що вони є, а тепер, виявляється, звідкілясь узялося ще й свіже місце — ха, «свіже» за цих обставин звучить трохи химерно. Та поки що мова йде лише про акустичні дані, цілковиту впевненість про правильний діагноз ми матимемо лише тоді, коли я зможу встати й мене просвітять та зроблять рентгенівський знімок. Тоді ми об'єктивно все знатимемо.

— Ви так уважаєте? А чи відомо вам, що фотографічні платівки часом показують плями, які приймають за каверни, а то лишень тіні, і навпаки, коли в легенях щось справді є — знімки не показують жодних плям? Мадонна, хай їм трясця, тим платівкам! Був тут один молодий нумізмат, у нього була лихоманка, й оскільки він мав лихоманку, лікарі побачили на фотографічних платівках каверни. Стверджували, що ці каверни навіть прослуховуються! Його лікували від туберкульозу легень і він помер. Розтин показав, що його легеням нічого не бракувало, а помер він від якихось коків.

— Послухайте, пане Сеттембріні, ви вже договорилися аж до розтину! У мене ще не такі погані справи!

— Інженере, ну, ви жартун.

— А ви критикан і скептик, без сумніву! Ви навіть не вірите в точні науки. А що, у вас платівка показує плями?

— Так, деякі показує.

— Й у вас справді розвинулася хвороба?

— Так, на жаль, досить серйозна, — відповів Сеттембріні й схилив голову. Запанувала мовчанка, він став підкашлювати. Зі свого ліжка Ганс Касторп розглядав свого притихлого гостя. Йому здалося, що двома такими простими питаннями він спростував і перебив усі міркування Сеттембріні, навіть розмірковування про республіку та високий стиль. Зі свого боку він не робив нічого, аби продовжити розмову.

За якийсь час Сеттембріні, посміхаючись, знову підвів голову.

— Тож, розкажіть мені, інженере, — сказав він, — як ваша родина сприйняла новину?

— Тобто яку новину? Про те, що я затримуюся з приїздом? Моя родина! Знаєте, моя родина складається з трьох дядьків — двоюрідного діда та двох його синів, до яких я ставлюся скорше як до двоюрідних братів. Інших родичів я не маю, дуже рано став круглим сиротою. Як сприйняли вони новину? Ну, вони ж ще надто мало знають про мою хворобу, не більше, ніж я сам. Спочатку, коли мені призначили постільний режим, я написав їм, що сильно застудився і не можу виїхати. А вчора, коли з'ясувалося, що справа затягується, я написав удруге і пояснив, що надвірний радник Беренс у зв'язку з моїм катаром звернув увагу на легені й наполягає на продовженні мого перебування тут, поки все з'ясується. Напевне, вони сприйняли це дуже спокійно.

— А як же ваше місце? Ви ж казали, що маєте намір приступити до практичної діяльности.

— Так, як практикант. Я просив вибачити за мою тимчасову відсутність на верфі. Ви не маєте думати, що там усі у відчаї. Вони можуть скільки завгодно обійтися й без практиканта.

— Чудово! Значить, з цього боку все гаразд. Флегматичність по всій лінії. У вашій країні, здається, всі люди флегматики, хіба не так? Але й енергійні?