Розділ п'ятий

— Здається, ви здивовані моєю появою тут, пане Касторп, — промовив він оксамитним баритоном, розтягуючи слова та трохи манірячись, причому літера «р» хоча й звучала в нього трохи екзотично, з притиском на піднебіння, та була зовсім не розкотистою, оскільки він лише злегка торкався язиком до внутрішньої поверхні зубів. — Коли я цікавлюся станом вашого здоров'я, то лише виконую приємний обов'язок. Ваші взаємини з нами вступили в нову фазу, за ніч з гостя ви перетворилися на товариша... (Слово «товариш» Ганса Касторпа навіть трохи налякало). І хто б міг подумати, — з жартівливою товариськістю вів далі доктор Кроковскі, — хто б міг подумати того вечора, коли я познайомився з вами, й ви у відповідь на мої хибні припущення — тоді вони були ще хибними — пояснили мені, що ви цілком здоровий. Здається, я тоді висловив наче якийсь сумнів, але, запевняю вас, це не було сумнівом! Зовсім не хочу вдавати з себе передбачливішого, ніж я є насправді, тоді я й гадки не мав про якусь там «плямку» на легені, я мав на увазі інше, в більш загальному, філософському сенсі, й висловив сумнів, що «людина» та «досконале здоров'я» є поняттями несумісними. І навіть зараз, коли вас уже обстежили, я, спираючись на свої погляди й на відміну від мого вельмиповажного шефа, не можу вважати ось цю «плямку», — і він ледь торкнувся плеча Ганса Касторпа, — не можу вважати її головним предметом нашої уваги. Для мене це явище вторинне... Органічні явища завжди мають вторинний характер...

Ганс Касторп здригнувся.

— ... Тож ваш катар є для мене явищем третього порядку, — додав доктор Кроковскі ніби мимохідь. — Як у вас із цим справи? Постільний режим, звичайно, швидко зробить свою справу. А яка сьогодні температура?

З цієї миті відвідини асистента набули характеру звичайнісінького контрольного обходу, якими й залишилися у найближчі дні та тижні. Без чверті чотири чи навіть раніше доктор Кроковскі входив балконними дверима, весело по-чоловічому вітав хворого, ставив йому найпростіші лікарські запитання, часом заводив і більш особисту розмову, по-товариськи жартував, і навіть якщо в усьому цьому відчувалася ніби пересторога, то звикають же люди й до пересторог, особливо якщо ті лишаються в певних рамках, і незабаром Ганс Касторп уже не бачив жодних заперечень проти візитів доктора Кроковскі, вони стали частиною твердо визначеного нормального дня та скорочували час післяобіднього лежання.

Тож, коли асистент знову виходив через лоджію, минала вже четверта година, — тобто вже було глибоке пообіддя! Так несподівано вже було глибоке післяобідня, що, до речі, незмінно переходило в надвечір'я: адже поки пили чай — і внизу, в їдальні, і в кімнаті номер 34, — час нестримно біг до п'ятої години; а коли Йоахим повертався з третьої обов'язкової прогулянки та знову заходив до брата, була вже майже шоста, ось чому й процедура лежання перед вечерею, загалом, зводилася до однієї години, то подолати такого противника, як одна година, якщо в тебе у голові є думки, а на нічному столику цілий Orbis gictus[21], було суто дрібницею.

Потім Йоахим ішов на вечерю. Гансові Касторпу їжу заносили до кімнати. Долина вже давно була заповнена тінями, і поки Ганс Касторп вечеряв, у кімнаті помітно сутеніло. Повечерявши, він відкидався на запхнуту під спину подушку і далі сидів перед уже не потрібним столиком, дивився, як швидко густішають сутінки, сьогоднішні сутінки, які так важко відрізнити від учорашніх і від тих, що були два дні тому, тиждень тому. Ось уже наставав вечір, хоча щойно був ранок, скорочений та штучно пришвидшений день буквально прослизав крізь пальці й перетворювався на ніщо; Ганс Касторп помічав це, як щось дивовижне чи, принаймні, таке, що змушує задуматись, адже в його віці такі речі ще не можуть лякати. Йому здавалося, ніби він «і далі» вдивляється в сутінки.

Одного дня — минуло вже днів десять-дванадцять, відколи Ганс Касторп перейшов у стан лежачого хворого — саме в ту годину, тобто коли Йоахим залишив товариство та повернувся після вечері, в двері хтось постукав, і у відповідь на подивований вигук господаря «Заходьте!» з'явився Лодовіко Сеттембріні, причому в ту саму мить кімнату несподівано залило сліпуче світло. Оскільки гість на ходу ввімкнув світло, й тремтливі промені, що відбивались од білої стелі та білих меблів, нараз осяяли кімнату.

Італієць був єдиною особою, про якого за ці дні Ганс Касторп наполегливо розпитував Йоахима. Йоахим і без того повідомляв братові щоразу, як підсідав до нього на ліжко чи стояв біля нього — а це траплялося разів десять за день — отже, повідомляв про всі дрібниці та найменші переміни життя санаторію, оскільки ж запитання ставив Ганс Касторп, — вони, звичайно, мали загальний та безособовий характер. Хворий у своїй самітності хотів знати, чи не з'явилися в санаторії нові пацієнти, чи хто зі знайомих не від'їхав, і він, очевидно, був задоволеним, що дотепер ніхто не від'їхав. З'явився був один «новачок», такий собі молодик із зеленавим, змарнілим обличчям, і його посадили за стіл пані Ілтіс та панни Леві, з обличчям ніби зі слонової кістки, праворуч від столу, де сиділи обидва брати. Ганс Касторп матиме можливість за ним поспостерігати. Отже, ніхто не від'їхав? Йоахим відповів заперечно, опускаючи при цьому очі. Проте йому так часто доводилося відповідати на одне й те саме питання — точніше через день — що якось він з певною нетерплячкою заявив раз і назавжди: наскільки йому відомо, ніхто не має наміру від'їздити, та й, взагалі, тут так раптом не від'їжджають.

Що ж до Сеттембріні, то Ганс Касторп особисто поцікавився про нього й хотів знати, що той сказав про «його ситуацію». — «Про яку ситуацію?» — «Ну, про те, що я тут лежу і що я буцімто хворий». Сеттембріні справді дещо сказав, але був дуже лаконічним. У день зникнення Ганса Касторпа зразу ж запитав у Йоахима, куди подівся його гість, причому явно сподівався почути у відповідь, що Ганс Касторп поїхав додому. Коли Йоахим йому все пояснив, той відповів лише двома італійськими словами: спочатку він сказав «ессо», а потім «poveretto», що означало «от тобі й маєш» та «бідолаха», — достатньо було знати італійську так само, як брати, аби зрозуміти сенс обох цих слів.

— Чому «poveretto»? — здивувався Ганс Касторп. — Він же й сам сидить тут, нагорі, зі своєю літературою, яка, на його думку, складається з гуманізму та політики, і він не може особливо віддавати свої сили служінню буденним, земним інтересам. Даремно він так погордливо висловлює мені співчуття — я все-таки повернуся на рівнину раніше, ніж він.

І ось тепер пан Сеттембріні стояв посеред несподівано залитої світлом кімнати, а Ганс Касторп, спершись на лікоть, обернувся до дверей, глянув на гостя, примруживсь і, впізнавши, почервонів. Сеттембріні, як завжди, був у грубому сурдуті з широкими вилогами, в сорочці з дещо потертим накладним комірцем та в картатих штанях. Оскільки він щойно пообідав, то, за звичкою, мав у роті дерев'яну зубочистку. Кутик рота під вусом, що красиво загинався догори, кривився знайомою, витонченою, тверезою та скептичною посмішкою.

— Доброго вечора, інженере! Можна на вас поглянути? Якщо так, то для цього необхідне світло — перепрошую за самоуправство! — сказав він, киваючи широким помахом своєї маленької руки на плафон під стелею. — Ви займалися спогляданням. Нізащо не хотів вам заважати. У вашій ситуації схильність до задумливости була б мені цілком зрозумілою, а для розмов ви ж маєте, зрештою, свого брата. Як бачите, я цілком усвідомлюю, що я тут зайвий. Проте ми живемо на такому обмеженому просторі, що мимовільно між людьми виникає співчуття, духовне співчуття, сердечне співчуття... Вже добрий тиждень вас не видно. Я, справді, вирішив, що ви поїхали, коли побачив, що ваше місце в трапезній порожнє. Та лейтенант повідомив мені, що справи не такі-то й погані, гм... точніше, не такі-то й добрі, перепрошую, якщо я висловлююсь неввічливо... Одне слово, як ваші справи? Що поробляєте? Як почуваєтеся? Сподіваюсь, усе це вас не надто приголомшило?

— Ну, що ви, пане Сеттембріні? Дуже люб'язно з вашого боку! Ха-ха, трапезна! Знову ваші жарти. Будь ласка, сідайте. Ви аніскілечки мені не заважаєте. Я собі просто лежав та розмірковував, — зрештою, «розмірковував» — це занадто бучно сказано. Просто було ліньки ввімкнути світло. Дуже дякую, суб'єктивно я почуваюся практично здоровим. Нежить майже минулася внаслідок постільного режиму, але нежить, як тут усі кажуть, — це явище вторинне... Температура, правда, все ще не така, як має бути, то 37,5, то 37,7, за ці дні вона ще не знизилася.

— А ви регулярно її заміряєте?

— Так, шість разів на день, так само, як і ви всі тут, нагорі. Перепрошую, ви мене посмішили, значить наша їдальня — трапезна?.. Адже трапезні бувають лише в монастирях, еге ж? Так, вона щось має від трапезної; правда, я ще не бував у жодному монастирі, але я її приблизно такою собі й уявляю. Та й «статут» уже вивчив напам'ять і точно сповідую.

— Як то й належить благочестивому братові. Можна сказати, ви вже не новачок і дали монастирську обітницю. Тож дозвольте вас урочисто привітати. Ви вже й самі кажете «наша їдальня». Зрештою, я зовсім не хочу заторкнути вашу чоловічу гідність, але ви скорше нагадуєте молоденьку черницю, аніж ченця, а саме таку безневинну овечку, Христову наречену, яка щойно прийняла постриг з великими здивованими очима жертви. Я й раніше бачив таких ягничок... і дивився не без певної сентиментальности. Так, так, ваш пан брат мені все вже розповів. Отже, в останню мить ви все-таки пішли на обстеження.

— Адже в мене була лихоманка... Запевняю вас, пане Сеттембріні, якби в мене був такий катар на рівнині, то я б неодмінно звернувся до нашого лікаря. А тут, так би мовити, перебуваючи в лікарському оточенні, під одним дахом з двома фахівцями, погодьтеся, було б дивно...

— Ну, ясно. Значить і термометр ви собі ставили також до того, як вам це було приписано. Зрештою, вам це рекомендували з самого початку. А термометр вам підсунула, напевне, Мілендонк.

— Підсунула? Просто виникла потреба, і я його в неї купив...

— Все ясно. Бездоганний ґешефт. І на скільки ж місяців вас засадив сюди шеф?.. О, Господи, я ж уже вас про це питав! Пам'ятаєте? Ви тоді якраз приїхали й відповідали мені дуже жваво.