Розділ п'ятий

— Гаразд, зачекаємо, — сказав Йоахим, — але не варто... — Він схвильовано заходив кімнатою. — Ні, не варто тішити себе ілюзіями! Я тут надто довго, аби не знати, що до чого. Коли Беренс каже, що там є ослаблене дихання, ледь не хрипи... Але, звичайно, спершу ми подивимося!

На тому справа поки скінчилась, а потім почалися щотижневі та щодвотижневі відхилення від звичайного денного розпорядку; навіть незважаючи на постільний режим, Ганс Касторп брав у них участь, якщо й не прямо, то, принаймні, через оповіді Йоахима, коли той заходив та підсідав до нього на ліжко на якісь чверть години.

Тацю, на якій у понеділок йому принесли сніданок, тепер прикрашала невелика ваза з квітами; не забули прислати й печива, яке сьогодні подавали в їдальні. А згодом на терасі та в саду почулися збуджені голоси, загули труби, загугнявили кларнети й почавсь недільний концерт, що відбувався що два тижні. В зв'язку з цим у кімнаті брата з'явився Йоахим та, прочинивши балконні двері, слухав концерт з його лоджії, тоді як Ганс Касторп, напівсидячи в ліжку та схиливши набік голову, вловлював співзвуччя, що долинали до його слуху, і при цьому його погляд був блаженно-закоханим та мрійливим, і він сам подумки здвигав плечима, згадуючи розмірковування Сеттембріні про те, що музика є «політично неблагонадійною».

Та, окрім того, як ми вже зауважували, Ганс Касторп наполягав, щоб Йоахим детально розповідав йому про всі події та заходи цих днів, випитував, чи були в неділю дами в святкових туалетах, у мереживних матіне й таке інше (проте для мереживних матіне день виявився трохи захолодним), а також чи хто після обіду їздив кататися на бричках (і, справді, деякі їздили: «Товариство однієї легені» in corpore[19] їздило в Клавадель); а в понеділок він навіть вимагав у Йоахима переказати зміст conférence[20] доктора Кроковскі, який після лекції, перед післяобідньою процедурою лежання заскочив його провідати. Та Йоахим був мовчазний, очевидно, йому не хотілося говорити, адже й про попередню лекцію вони не вели розмов. Одначе Ганс Касторп таки наполягав і бажав знати подробиці.

— У мене хоч і постільний режим, але я за все плачу повністю, — заявив він. — І також хочу мати щось від того, що тут пропонується.

Він згадав той понеділок два тижні тому, свою самостійну прогулянку, яка зовсім не пішла йому на користь, і висловив припущення, що саме ця прогулянка революційним чином уплинула на його організм, після чого й розгулялася прихована хвороба.

— Я був уражений, як тут розмовляють! — вигукнув він. — Знаєш, простий люд говорить, так достойно та урочисто; часом це звучить як поезія. «Ну, прощавай і спасибі тобі!» — повторив він, імітуючи лісоруба. — Я чув це у лісі й ніколи в житті не забуду. Такі речі поєднуються згодом з іншими враженнями та спогадами й звучатимуть у душі до останнього дня... Отже, Кроковскі знову розмірковував про «любов»? — нарешті спитав Ганс Касторп, скорчивши гримасу.

— Атож, — відповів Йоахим. — Про що іще. Це ж його тема.

— І що він казав сьогодні?

— Та, нічого особливого. Ти ж минулого разу вже чув, як він про такі речі висловлюється.

— І все-таки що нового він вам сьогодні видав?

— Нічого нового... Сьогодні була суцільна хімія, — знехотя став розповідати Йоахим. Кроковскі заявив, що під час «цього» буцімто відбувається своєрідне зараження, самозараження організму, причиною якого є невідома речовина, що поширюється всім тілом, а її продукти розпаду діють запаморочливо на певні центри спинного мозку, тоді людина перебуває ніби в стані сп'яніння, це приблизно так, як буває при постійному вживанні наркотиків — морфію чи кокаїну.

— І тоді починають пашіти щоки, — підхопив Ганс Касторп. — Ти ба, це справді варте уваги! Навіть таке він знає! Нахапався вчености. Зачекай-но, одного чудового дня він ще відкриє цю невідому речовину, що міститься в усьому тілі та продукує отрути, які запаморочливо діють на нашу центральну нервову систему, і тоді йому буде легше паморочити людям голови. А може, люди додумалися до цього вже раніше? Послухай його, то виявиться, що в історіях про напої кохання й таке інше, про що йдеться у старовинних легендах, є своя частка правди... Ти вже йдеш?

— Так, — мовив Йоахим, — я обов'язково маю ще трохи полежати. У мене крива полізла угору з-від учора. Ця історія з тобою таки на мене вплинула...

Минула неділя, потім понеділок. Настав ранок і настав вечір третього дня перебування Ганса Касторпа в «стійлі» — звичайний будній день, вівторок. Але саме вівторок був днем його приїзду сюди, нагору, він прожив тут рівно три тижні, тож закортіло написати додому й повідомити своїх дядьків хоча б у загальних рисах про теперішній стан речей. Підклавши під спину пухову подушку, він узявся писати на аркуші поштового паперу з емблемою санаторію, що його повернення звідси, всупереч планам, відкладається. Він зліг з температурою через застуду, а надвірний радник Беренс перейнявся його хворобою з притаманною йому надмірною добросовісністю і вважає, що до неї не можна ставитися надто легковажно, вказавши про зв'язок хвороби з його, Ганса Касторпа, особливою конституцією. Ще під час першого знайомства головний лікар виявив у нього різко виражене недокрів'я, тому відведений термін для відпочинку визнано, очевидно, недостатнім. Про подальші новини він повідомить. Так буде добре, вирішив Ганс Касторп. Нічого зайвого і все ж на перший час достатньо. Листа він вручив посильному, який, обминувши поштову скриньку, відправив його з першим же потягом.

Після цього нашому мандрівникові здалося, що головне вже зроблено; хоч йому й докучали кашель та нежить, від чого закладало горло, та він заспокоївся й, очікуючи одужання, став жити теперішнім днем, поділеним на невеликі частини і, такий звичайний та нормальний, він не видавався у своїй непохитній одноманітності ані надто коротким, ані занудно довгим. Уранці, гучно постукавши у двері, заходив масажист, нервовий тип на прізвисько «вчитель гімнастики», рукави в нього були закасані, руки жилаві, говорив він якимось гортанним, скаліченим голосом і називав Ганса Касторпа, як і всіх пацієнтів, не на прізвище, а за номером кімнати та розтирав його спиртом. Незабаром після того, як масажист ішов, з'являвся Йоахим, вже одягнений для прогулянки, бажав братові доброго ранку, цікавився, яку той мав температуру на сьому годину та повідомляв свою. Поки той снідав унизу, Ганс Касторп, спираючись на запхнуту за спину пухову подушку, робив те саме — з особливим апетитом, збудженим новими обставинами життя, причому йому аніскільки не заважало заклопотано-ділове вторгнення лікарів, які, пройшовши через їдальню, поквапно робили обхід лежачих хворих та «морібундусів». З повним ротом варення Ганс Касторп повідомив їм про те, що спав чудово і потім, тримаючи в руці чашку, стежив за тим, як надвірний радник, спершись кулаком об стіл, що стояв посеред кімнати, швидко перебігав поглядом температурний аркуш; потім, коли лікарі виходили, з байдужою неквапністю відповідав на їхнє прощальне вітання. Після сніданку він закурював цигарку і бачив, як Йоахим уже повертається зі своєї обов'язкової прогулянки, тоді як Ганс Касторп ще не встиг усвідомити, що брат вийшов з кімнати. Вони знову балакали про се, про те, і Йоахим ще мав час полежати до другого сніданку, причому час минав настільки швидко, що навіть найбільш порожня та духовно вбога людина не мала б часу знудитися, ну а Гансові Касторпу ще треба було розібратись у всіх враженнях перших трьох тижнів тут, нагорі, усвідомити свій теперішній стан та його можливі наслідки, тому два товсті томи переплетених ілюстрованих журналів, які він узяв у санаторній бібліотеці, лежали на нічному столику неторкнуті.

Так само швидко збігав час, коли Йоахим ішов на свою другу прогулянку в Давос-Пляц — вона займала якусь годинку, не більше. Повернувшись, він знову заходив до Ганса Касторпа, розповідав про ту чи ту річ, яку він помітив на прогулянці, і, постоявши чи посидівши кілька хвилин, ішов на дообідню процедуру лежання. Й скільки вона тривала? Та також лише з годинку. Ганс Касторп не встигав закласти руки за голову й віддатися своїм думкам, як уже чувся дзвін, що закликав усіх нележачих та всіх не «морібундусів» готуватися до обіду.

Йоахим ішов до їдальні, й тоді в Ганса Касторпа з'являлася «обідня юшка» — так він простакувато-символічно називав те, що йому подавали як першу страву. Адже Ганса Касторпа не посадили на дієту — та й заради чого його садити? Дієтний стіл, стіл для хворих, ніяк не можна було приписувати в його стані. Він тут лежав і сплачував повну ціну, і в годину цієї завмерлої вічности йому приносили не лише якусь там «обідню юшку», а повноцінний берґгофський обід із шести страв без жодних обмежень, у будень — ситний, у вихідні — навіть розкішний, смачнющий, парадний обід, що його готував високого європейського рівня кухар у санаторній кухні, яка належала до найвищої категорії. Сестра-годівниця, в обов'язки якої входило обслуговування лежачих хворих, приносила страви в апетитних, накритих нікельованими кришками каганцях, підсовувала до ліжка лікарняний столик на одній ніжці, що невідомо звідки брався — столик спеціальної конструкції, диво рівноваги, підігнаний під ліжко, він опинявся прямісінько перед хворим, — і Ганс Касторп їв за ним, ніби той шевчик за скатеркою-самобранкою.

Заледве встигав він доїсти, як з їдальні повертався Йоахим, і коли той ішов на свою лоджію, а над «Берґгофом» панувала післяобідня тиша головної процедури лежання, виявлялося, що вже пів на третю. Можливо, ще не зовсім, а, якщо точно, то лише чверть на третю. Але такі чверть години після цілих годин не рахуються, вони просто поглинаються ними, як то буває, коли час обраховують лише в крупних масштабах, як то буває під час подорожей, багатогодинних поїздкок потягом або ж у стані порожнього очікування, коли всі думки зосереджені лише на тому, щоб час минав якомога скоріше й лишався позаду. Тоді чверть на третю — це все одно, що пів на третю, а з Божою поміччю навіть третя година, коли вже згадувалося число три. Тридцять хвилин розглядаються як затакт до цілої години, а тому внутрішній зір їх не помічає: саме так буває за подібних обставин. Саме з тих же причин і термін післяобідньої процедури лежання фактично обмежувався однією годиною — яка, до речі, зменшувалась, укорочувалася, зрізалася ніби апострофом. Цим апострофом був доктор Кроковскі.

Так, доктор Кроковскі вже не обминав кімнату Ганса Касторпа під час свого самостійного післяобіднього обходу. Той став тепер таким самим, як і всі, він уже не був порожнім місцем, прогалиною, він був пацієнтом, ним цікавились, а не залишали осторонь, як то було протягом стількох днів, що викликало в Ганса Касторпа затаєну, хоча й не надто сильну, досаду, яку він щодня відчував. Уперше доктор Кроковскі з'явився в нього в понеділок, — ми кажемо «з'явився», оскільки це найбільш улучне слово для того дивного, ба навіть моторошного враження, яке того дня Ганс Касторп так і не зміг перебороти. Він лежав у напів-, навіть у начвертьдрімоті, коли, нараз опам'ятавшись, із переляком побачив перед собою асистента, який проник у кімнату не через двері, а ззовні, зовсім з іншого боку. Адже його шлях пролягав не коридором, а лоджіями, він зайшов у прочинені балконні двері, так ніби летів повітрям. У кожному разі, він стояв біля ліжка Ганса Касторпа, чорно-блідий, широкоплечий і кремезний, — апостроф, що зрізає час; крізь його розділену навпіл бороду проглядали жовтаві зуби, відкриті сміливою посмішкою.