Розділ п'ятий

Зачарована гора. Том 1

Ганс Касторп здійняв руки й зробив таку гримасу, наче хотів сказати: мало що пишеться, пишуть і так, і навпаки, тому важко знайти істинне й дотримуватися до нього. Ясна річ, що катеринщик заторкнув тут негативний аспект, але цього слід було чекати. Та, якщо Ганс Касторп і досі був готовий його слухати, сприймати теорії італійця як такі, що заслуговують на увагу та заради експерименту піддаватися на педагогічний вплив, він був далеким від того, щоб заради якихось педагогічних поглядів відмовитися від відвідин тяжкохворих, незважаючи на матір Ґернґрос із її розмовами про «невинний маленький флірт», на сухувату діловитість бідолашного Ротбайна та дурненьке гигикання «перекачаної», оскільки ці візити все ще здавалися Гансу Касторпу корисними й важливими.

Сина «Tout-les-deux» звали Лауро. Він також одержав квіти, фіалки з Ніцци із землянистим запахом, «від двох співчутливих колег по санаторію з сердечними побажаннями скорого одужання», і оскільки ця анонімність стала вже цілком формальною і кожен знав, від кого ці квіти, то, зустрівши якось обох братів у коридорі, до них звернулася сама «Tout-les-deux», темно-бліда мати-мексиканка, звернулась, аби подякувати їм за допомогою кількох шурхітливих слів, а головне, — виразно скорботних жестів, та запросила особисто прийняти подяку від її сина — de son seul et dernier fils qui allait mourir aussi[34]. Вони тут-таки і зайшли. Лауро виявився надзвичайно вродливим юнаком з палаючими очима, орлиним носом, широкими ніздрями та чудово окресленими вустами, над якими пробивалися чорні вусики. Він жестикулював з таким погордливим драматизмом, що відвідувачі, навіть Ганс Касторп не менше від Йоахима Цімсена, були раді, коли двері кімнати хворого нарешті за ними зачинилися. Адже поки «Tout-les-deux» в своїй кашміровій хустці та чорній накидці, зав'язаній під самим підборіддям, з поздовжніми зморшками на її вузькому чолі та неймовірними капшуками під чорними як гагат очима, зігнувши коліна, журливо скрививши рота й час від часу наближаючись до ліжка та відвідувачів і, мов папуга, повторюючи трагічним голосом «Tous les dé, vous comprenez, messiés... Premierement Tun et maintenent l'autre[35], снувала сюди-туди по кімнаті, тим часом красень Лауро, також по-французькому, розкотистим, тріскотливим голосом та з нестерпною високопарністю вів мову про те, що він хоче померти як герой, comme héros, à l'espagnol, так само, як брат, de même que son fier frère Fernando[36], який також помер як іспанський герой; при цьому Лауро жестикулював, розірвав на собі сорочку, щоб підставити свої жовті груди під удар смерти, і входив у раж доти, поки напад кашлю спричинив появу на губах прозорої, рожевої піни; на цьому його хвастощі закінчилися, що дало можливість братам навшпиньки залишити кімнату.

Про відвідини Лауро вони більше не говорили, і навіть про себе кожен намагався не засуджувати його поведінку. Та їм обом значно більше сподобався Антон Карлович Ферґе з Петербурга; він лежав у своїх густих, доброзичливих вусах й так само доброзичливо випнутою шиєю, повільно і тяжко одужував від операції, під час якої йому спробували зробити пневмоторакс, — пан Ферґе, був тоді на волосину від смерти. Він зазнав дуже сильного шоку, шоку плеври — відомого ускладнення при цій такій модній операції. Й шок цей стався у нього в особливо тяжкій формі, супроводжувався повним колапсом організму та глибокою непритомністю, — одне слово, він був у такому критичному стані, що операцію довелося перервати й відкласти на потім.

Щоразу, коли Ферге заводив мову про цю історію, його добрі сірі очі широко розплющувались, а обличчя ставало сірим, очевидно, він справді пережив жахливу ситуацію.

— Без наркозу, панове. Ну, гаразд, такі, як я, його не переносять, у подібних випадках наркоз не дозволяється, це можна зрозуміти, й розумна людина з цим має примиритись. Але ж місцева анестезія проникає зовсім неглибоко, панове, вона лише притуплює чутливість верхніх шарів, і поки тебе розрізають — відчуваєш лише, ніби щось тебе стискає, мне. Лежиш із заплющеними очима, щоб нічого не бачити, асистент тримає тебе праворуч, старша сестра — ліворуч. Таке почуття, що тебе стискають і мнуть — це роблять надріз і відтягують краї зажимами. А потім я чую, як надвірний радник каже: «Так!» — і в ту ж мить, панове, починає промацувати підреберну плевру якимось тупим інструментом — він має бути тупим, щоб передчасно її не проколоти — тож починає промацувати плевру: промацує, щоб знайти потрібне місце, зробити там прокол, упустити туди газ, — й ось як він почав, як почав водити тим інструментом по моїй плеврі — панове, панове, що там казати! Мені ледь кінець не настав, я ледве не помер, описати відчуття просто неможливо. Підреберна плевра, панове, вона така, що її не можна торкати, не можна, ніяк не можна торкати, вона — табу, вона прикрита плоттю, ізольована, недоторканна раз і назавжди. А він оголив її і взявся промацувати. Й мені, панове, стало зле. Жахливо, жахливо, панове, я ніколи не думав, що існує таке тричі прокляте, підле, принизливе почуття, якого на землі взагалі не буває, хіба що в пеклі! Я знепритомнів — було підряд три непритомності, одна зелена, одна брунатна і одна фіолетова. Окрім того, під час непритомности я відчував жахливий сморід, шок подіяв на відчуття запаху, панове, нестерпно смерділо сірководнем, так, напевне, в пеклі смердить; та, незважаючи на все це, я чув власний сміх, хоча й хапав повітря, але сміх не як у людей, то був такий непристойний і такий огидний сміх, якого я за все життя не чув, адже коли промацують плевру, вам, панове, здається, що вас неймовірним, нелюдським чином лоскочуть; ось такий я пережив сором і муку, ось що значить плевральний шок, хай Господь Бог береже вас від того.

Часто і щоразу бліднучи від жаху, згадував Антон Павлович Ферге цю «огидну» історію й дуже потерпав від думки, що таке може повторитися. До речі, з самого початку він заявив, що людина він проста, будь-які «високі» почуття йому цілком чужі, тож не варто ставити перед ним особливих духовних та моральних вимог, адже він сам ні перед ким таких вимог не ставить. З'ясувавши цю обставину, він заходився досить цікаво оповідати про своє минуле життя, з якого його вирвала хвороба, життя страхового агента, що, живучи в Петербурзі, об'їздив уздовж і впоперек усю Росію, оглядав застраховані фабрики та збирав відомості про клієнтів, чиє економічне становище було ненадійним; оскільки, судячи за статистикою, пожежі найчастіше ставалися саме на тих промислових підприємствах, справи яких ішли кепсько. Саме тому його й посилали, щоб під тим чи тим приводом прозондувати певне підприємство й повідомити банк свого товариства про реальний стан, а товариство могло вчасно провести перестрахування чи розділити премію й таким чином уникнути значних збитків. Він розповідав про зимові подорожі цією неозорою країною, про те, як цілими ночами в лютий мороз мчав він, лежачи в санях, накритий овечими шкурами, й, прокинувшись, бачив над снігом вовчі очі, що світилися як зірки. З собою в скриньці він возив заморожений провіант: щі та пшеничний хліб, на станціях, коли міняли коней, цю їжу відтоплювали, причому пшеничний хліб виявлявся зовсім свіжим, так ніби його саме сьогодні спекли. Та було кепсько, коли в дорозі заставала відлига: тоді замерзлі в шматках щі танули й текли.

Ось такими розповідями частував братів пан Ферґе, час від часу перериваючи свою оповідь, зітхав і казав, що все це дуже добре, та головне, щоб його знову не потягли робити той пневмоторакс. У тому, що він розповідав, не було нічого високого, але фактичний характер оповіді робив її досить таки цікавою, особливо для Ганса Касторпа, який уважав для себе корисним якомога більше дізнатися про російську державу та життя в ній, про самовари, пироги, про козаків та про дерев'яні церкви з такою масою бань-цибулин, що вони нагадували колонії грибів. Розпитував Ганс Касторп і про тамтешніх людей, про їхню північну, а тому ще більш захопливу, як йому здавалось, екзотику, про азійський домішок у їхній крові, про широкі вилиці, про монголо-фінський розріз очей; він слухав начебто з антропологічним інтересом і навіть просив Ферге сказати щось російською: швидкою, нечіткою, цілком чужою та безкісною виривалася ця східна мова з-під доброзичливих вусиків пана Ферге, з його доброчинно випнутого борлака, й Ганса Касторпа все це цікавило то сильніше (такою вже є молодь), що більш забороненою з педагогічного погляду була та сфера, в якій розважався.

Вони частенько заходили на чверть години до Антона Павловича Ферге. Окрім того, навідували й хлопчика Тедді з «Фрідеріціанума», білявого, елегантно одягненого чотирнадцятирічного підлітка з тонкими рисами обличчя; він мав приватну доглядальницю, а вдягнений був у білу шовкову піжаму на шнурівці. Тедді був сиротою, але заможнім, як сам розповідав. Чекаючи на серйознішу операцію, що мала відбутися незабаром, а саме на спробу видалити вражені частини легень, він часом, якщо почувався краще, на годину вставав з ліжка й, одягнувши гарний спортивний костюм, приєднувався до товариства пацієнтів. Дами охоче заводили з ним розмову, а він прислухався до їхніх бесід, наприклад, коли обговорювалися взаємини адвоката Айнгуфа з певною особою в панталонах-реформ та з Френцхен Оберданк. Потім він знову лягав у ліжко. Так елегантно жив собі хлопчик Тедді день за днем, причому натякав, що нічого іншого він від життя вже й не чекає.

У кімнаті номер п'ятдесят лежала пані фон Малінкродт, її звали Наталі, вона мала чорні очі та золоті сережки у вухах, любила кокетувати та наряджатися, до того ж вона була заразом Йовом та Лазарем у спідниці — Господь послав їй силу-силенну хвороб. Здавалося, ввесь її організм наскрізь просякнутий отрутами, оскільки на неї постійно нападали різноманітні недуги то разом, то по черзі. Особливо сильно була вражена шкіра, вкрита місцями екземою, яка спричиняла нестерпну сверблячку, а часом ранки з'являлися навіть у роті, чому їй було важко їсти навіть з ложечки. Запалення виникали одне за одним: запалення підреберної плеври, нирок, легень, окістя і навіть мозку, тож пані Малінкродт урешті непритомніла, а серцева недостатність, спричинена жаром та болями, постійно тримала її в страху, призводила, наприклад, до того, що під час столування вона не могла як слід проковтнути шматок: їжа застрягала на самому початку стравоходу. Одне слово, жахливо страждала й до того ж була цілковито самотньою, оскільки після того, як покинула чоловіка та дітей заради іншого мужчини, точніше — хлопчика, коханий у свою чергу покинув її, як вона сама розповіла братам, і тепер вона залишилася без дому, хоча й при грошах, оскільки чоловік їй таки допомагав. Жінка без зайвої гордости користувалася з того, що він посилав їй, оскільки був чи просто порядним, чи досі в неї закоханим, адже сама пані Малінкродт ставилася до себе несерйозно й визнавала, що, справді, вона безчесна й порочна дамочка і, розуміючи це, зносила свої страждання як Йов, з дивовижним терпінням і витримкою та з тою стихійною силою опору, особливо притаманною жіночій породі, долала немічність свого смаглявого тіла і за допомогою шматка газу, яким з якихось медичних причин їй доводилося обв'язувати голову, ще й навіть примудрялася себе прикрасити. Вона постійно міняла прикраси: вранці починала з коралів, а ввечері закінчувала перлами. Зрадівши квітам, які прислав Ганс Касторп, вона сприйняла це радше за вияв ґалантности, ніж милосердя; вона запросила хлопців попити чай біля її ліжка, причому сама пила з кухлика з носиком; її пальці, навіть великий, до першого суглоба були всуціль унизані перстнями з опалами, аметистами, смарагдами. Погойдуючи золотими сережками, вона розповіла братам про все, що з нею трапилося: про чоловіка, порядну, але нестерпно занудну людину, про дітей, також порядних та нудних, які цілком удались у батька і до яких вона ніколи не могла розвинути особливо палких почуттів, розповіла й про того іншого, ще майже хлопчика, який ставився до неї з такою дивовижно поетичною ніжністю. Та його родичі хитрістю чи силою відірвали його від неї, а потім і хлопчик, напевне, відчував відразу до її хвороби, що саме тоді проявилась бурхливо й різнорідно. Можливо, молоді панове також відчувають відразу? — запитала вона манірно, жіноча природа виявлялася таки сильнішою від екземи, що вкривала половину її обличчя.

Ганс Касторп зі зневагою подумав про того напівхлопчика, що відчував огиду, й висловив це своє ставлення, злегка здвигнувши плечима. А що ж до нього самого, то малодушність поетичного юнака лише підстьобнула його в протилежний бік; під час своїх наступних відвідин він навіть шукав нагоду надати бідолашній пані Малінкродт невеличкі послуги, що не потребували спеціальної підготовки: обережно підносив їй до рота ложку з кашею, яку подавали на обід, поїв із кухлика з носиком, коли в неї застрягав шматок у горлі, допомагав змінити положення в ліжку, адже, крім усього іншого, їй заважала лежати післяопераційна рана. Ганс Касторп постійно займався цими послугами дорогою з їдальні або вертаючись із прогулянки, казав Йоахимові, щоб той ішов собі далі, а він заскочить на хвилинку в кімнату № 50 і подивиться, як там справи, — при цьому відчував якесь щасливе розширення свого єства та радість від усвідомлення користи й потайної значущости своїх добрих справ, щоправда, сюди домішувалося злодійкувате почуття самовдоволення про бездоганну християнськість його поведінки, хоча ота християнськість була настільки скромною, доброчинною й гідною похвали, що тут нічого не можна було заперечити, ані з військового, ані з педагогічно-гуманістичного погляду.

Про Карен Карштедт іще не йшлося, та Ганс Касторп і Йоахим надавали їй особливої уваги. Вона була приватною пацієнткою надвірного радника, і він сам порекомендував братам зайнятися нею. Вже чотири роки жила вона тут, нагорі, без жодних засобів у цілковитій залежності від бездушних родичів, які вже якось забирали її звідси, оскільки, на їхню думку, вона все одно довго не протягне, та завдяки наполегливому втручанню надвірного радника таки повернули назад. Вона мешкала у «Селі», в дешевому пансіоні, була худорлявою дев'ятнадцятирічною дівчиною з гладенько зачесаним маснуватим волоссям, у її боязких очах зачаївся хворобливий блиск, який свідчив про те саме, що й нездоровий рум'янець, голос також був глухий, але приємний. Кашляла вона безперервно, а кінчики її пальців були заліплені пластирем, оскільки на них унаслідок зараження утворилися язвочки.

Тож на прохання надвірного радника, позаяк вони вже показали себе милосердними людьми, брати стали особливо інтенсивно займатися нею. Почали з посилання квітів, потім навідали бідолашну Карен на її маленькому балкончику в «Селі», потім відбулося кілька надзвичайних заходів утрьох: то на змагання ковзанярів, то на перегони бобслеїв. Зимовий спортивний сезон був у розпалі, і в гірській долині цілий тиждень тривало святкування, безліч різних заходів, постійні розваги та видовища, на які брати дотепер звертали увагу лише принагідно та проходом. Зазвичай Йоахим ухилявся від будь-яких місцевих розваг. Тут, нагорі, він перебував зовсім з іншою метою, і взагалі, не збирався тут просто жити і примиритися з перебуванням тут, гаючи час на приємні та різноманітні розваги, ні, його єдиним бажанням було якомога швидше очиститись від отрут хвороби й повернутися на рівнину, щоб приступити там до служби, справжньої, а не лікувальної, яка була лише сурогатом, хоча і її він переривав лише з великою неохотою. Брати активну участь у зимових розвагах йому було заборонено, а ловити витрішки він не мав жодного бажання. Що ж до Ганса Касторпа, то він надто сильно відчував свою тісну інтимну належність до громади тих, що тут, нагорі, тож не мав нагоди відволікатися на розваги людей, які розглядали цю гірську долину як спортивний майданчик.

Проте каритативна підтримка бідної панни Карштедт призвела до деяких змін і в цьому плані — і Йоахим нічого не міг на це сказати, інакше його позицію вважали б не-християнською. Тож якось вони зайшли за хворою в її вбоге житло в «Селі», вивели на чисте повітря чудового, прогрітого яскравим сонцем, морозного дня, і попрямували в бік англійського кварталу, названого так через «Отель д'Анґлетер», а потім його головною вулицею повз розкішні крамниці; де з веселим дзвоном проїздили сани й прогулювалися мешканці курзали та інших пишних готелів, багаті любителі насолод і нероби з усього світу, без капелюхів, у модних спортивних костюмах з дорогих красивих тканин, бронзові від зимового сонця та сліпучого снігу; потім наша трійця спустилася до катка, розташованого в глибині долини, надалеко від курзали, влітку там був газон для гри в футбол. Залунала музика, курортний оркестр грав на естраді дерев'яного павільйону, в кінці чотирикутного, видовженого катка, за яким синіли засніжені гори. Вони взяли квитки, пробралися крізь публіку, що сиділа на розташованих з трьох боків трибунах, знайшли вільні місця і стали дивитися. Фігуристи, легко вдягнені, в чорних трико та обшитих хутром куртках з галунами, ковзали по льоду, розгойдувалися, балансували, виписували фігури, підскакували, оберталися навколо себе. Одна віртуозна пара, чоловік і жінка, обоє професіонали поза конкурсом, виконали номер, який могли виконувати єдині в світі, їх нагородили бурхливими оплесками, а оркестр заграв туш. У змаганнях на швидкість брали участь шість юнаків різних національностей, вони мчали, нагнувшись уперед, заклавши руки за спину, час від часу підносячи до рота хустинку; мали шість разів оббігти довгий чотирикутник катка. Задзвонили дзвони, зливаючись зі звуками музики. Часом натовп глядачів вибухав бурхливими вигуками захоплення та оплесками.

Натовп, який оточував братів та їхню підопічну, був досить строкатий. Білозубі англійці в шотландських шапочках балакали по-французькому з напарфумленими дамами, вдягненими з голови до п'ят у кольорову вовну, — деякі з них були в штанях. Американці, зализані, з маленькими голівками, з люльками в зубах та в шубах хутром назовні. Росіяни, бородаті, елегантні, що мали вигляд багатих варварів. Голландці з домішком малайської крови, які сиділи разом з німцями та швейцарцями. А ще незрозумілі люди, що також говорили французькою, напевне, балканці чи левантійці, представники якогось інтригуючого світу, до якого Ганс Касторп мав певну прихильність, а Йоахим цей світ відкидав як щось двозначне та розпливчасте. Тим часом пустотливо змагалися між собою діти, вони кульгали по льодових доріжках — на одній нозі ковзан, а на другій — лижа, хлопчаки катали своїх «дам» на лопатах, штовхаючи їх поперед себе, бігли із запаленими свічками, і переможцем уважався той, хто добігав до мети, тримаючи в руці незгаслу свічку, долали різні перешкоди, на ходу опускали олив'яною ложкою картоплини в розставлені на льоду лійки. Світ дорослих був у захваті. Вони показували один одному найбагатших, найвідоміших та найчарівніших дітей: ген донька голландського мультимільйонера, ось цей — то син прусського принца, а он той дванадцятирічний підліток носить прізвище відомої у всьому світі фірми шампанських вин. Бідна панна Карен також захоплювалась та кашляла. Й від радости плескала в долоні з ранками на пальцях. Вона була така вдячна братам.

Брати зводили її й на змагання бобслеїв: то було недалеко від «Берґгофа» та від квартири Карен Карштедт, оскільки санний шлях починався на Шацальпі та закінчувався в селі, поміж поселеннями західного схилу. На горі поставили контрольну будку і повідомляли по телефону про кожен старт саней. Між двома обмерзлими сніговими бар'єрами, гладенькою льодовою доріжкою, що на поворотах відливала металічним блиском, з гори з великими проміжками летіли плескаті сани зі спортсменами та спортсменками в костюмах із білої вовни та з нагрудними пов'язками різних національних кольорів. Можна було бачити червоні, напружені обличчя, на які падав сніг. Публіка охоче фотографувала, коли сани вискакували на бар'єр, перевертались і вивалювали спортсменів у сніг. Тут також грала музика. Глядачі розташовувалися на невеликих трибунах або ж стояли на вузькій, розчищеній стежці, що тяглася вздовж бобслейної траси. Часом вона пролягала попід дерев'яними містками, на них також купчилися люди, а під ними раз по раз зі свистом проносилися сани з учасниками змагань. «Покійники з санаторію там, нагорі, напевне, також проносяться зі свистом під цими містками, проходять поворот за поворотом, спускаючись у долину», — подумав Ганс Касторп і висловив свою думку вголос.

Якось по обіді хлопці зводили Карен Карштедт навіть у театр-біоскоп, що був у «Давосі-Пляц», оскільки такі речі вона дуже полюбляла. Тож сидячи в задушливому приміщенні, що фізично було чужим для всіх трьох, адже звикли дихати лише найчистішим повітрям, вони відчували, як їм забиває дихання, а свідомість мов застеляє густим туманом, тоді як перед ними вирувало життя, посіченого на дрібні шматки, які квапилися і вислизали, з'являючись на мить, судомно пробігаючи й зникаючи з тремтливим неспокоєм під простеньку музику, яка дробила теперішній час на такти, відтворюючи швидкоплинні прояви минулого й, незважаючи на обмеженість своїх засобів, заторкувала всі регістри врочистости, помпезности, пристрасти, шаленства та млосної чуттєвости, і втомлені погляди молодих людей не відривалися від екрана. То була напружена історія кохання та вбивства, що безмовно розгорталася при дворі східного деспота, проскакували сцени, сповнені розкошів та наготи, жадоби до влади та фанатичної релігійної покірности, жорстокости, хтивости, шаленого сластолюбства та сповільненої наочности, коли треба було показати м'язи на руці у ката, — одне слово, історія, створена на догоду потаємним смакам публіки різних цивілізованих країн. Сеттембріні, як людина критична, очевидно, різко засудив би таке антигуманістичне видовище та з притаманною йому відвертою класичною іронією викривав би таке зловживання техніки заради показу картин, що суперечать людській гідності, подумав собі Ганс Касторп і пошепки поділився думками зі своїм братом. Тоді як пані Штер, яка також сюди прийшла та сиділа неподалік від них, була буквально заворожена цими картинами, а її неосвічене обличчя аж перекосило від захоплення.

Зрештою, такі обличчя були майже в усіх. Та коли остання ряхтлива картинка зблиснула й погасла, завершуючи вервечку сцен, у залі ввімкнули світло, й арена всіх отих видив постала перед глядачами у вигляді порожнього екрана, не було кому навіть аплодувати. Нікого не було, щоб виразити оплесками свою вдячність за майстерність чи викликати на сцену. Актори, які зібралися, щоб зіграти цю п'єсу, давно роз'їхалися хто куди, глядачі побачили лише тіні їхньої гри, мільйони на мить зафіксованих картин, на які розклали їхні дії, аби будь-якої секунди в ряхтливому, швидкому перебігові повернути їх стихії часу. У мовчанні публіки після того, як згасла ілюзія, відчувалися нервове виснаження та пригніченість. Руки людей безсило повисли перед порожнечею. Деякі терли очі, дивилися перед собою, ніби соромились яскравого світла й хотіли повернутися в темряву, щоб ще раз побачити те, що було раніше, побачити повтореним, пересадженим у свіжий час та підгримованим музикою.

Деспот загинув од ножа, з його розз'явленого рота вирвався крик, якого не було чути. Потім показували різні картини: ось президент Французької республіки, в циліндрі та з орденською стрічкою через плече, відповідає на вітання, стоячи в кареті ландо; ось віце-король Індії на весіллі якогось раджі; німецький кронпринц на плаці потсдамських казарм. Публіка бачила сцени з життя тубільців села Новий Мекленбурґ, півнячий бій на Борнео, голих дикунів, які дмухали носом у якісь дудки, полювання на диких слонів, церемонію при дворі сіамського короля, вулицю борделів у Японії, де гейші сиділи в дерев'яних клітках. А ось сніговою пустелею Північної Азії їдуть закутані самоїди на оленячих запрягах, російські прочани моляться в Хевроні, у Персії злочинця карають ударами по п'ятах. Можна було стати свідком усіх цих подій; простір було знищено, час відкинуто назад, «там» і «тоді» перетворилося на стрімкі, пурхаючі, обіграні музикою «тут» і «тепер». Молода марокканка в смугастій шовковій одежі, вся в прикрасах у вигляді ланцюжків, браслетів та перснів, з тугими, напівоголеними грудьми, раптом виросла до натуральної величини й немовби насунулася на глядачів. Її широкі ніздрі роздимались, очі були сповнені тваринного життя, обличчя перебувало в нестримному русі: вона сміялася, показуючи білі зуби, одну руку з нігтями, що були світліші за шкіру, вона піднесла руку до очей, ніби затуляючи їх від сонця, а другою рукою махала до глядачів. А ті зніяковіло дивилися на обличчя чарівної тіні, яка, здавалось, і дивиться, й не бачить, до якої не доходить жоден погляд, а сміх та помахи рукою живуть не в теперішньому, а «там» і «тоді», тож було б недоречно відповідати на них. Унаслідок цього, як ми вже зауважували, до задоволення підмішувалося почуття якогось безсилля. Потім привид зник. Екран став порожнім та світлим, на нього ніби хтось накинув слово «кінець», і серія видовищ закінчилась, глядачі мовчки стали виходити з театру, а зовні тіснилася нова публіка, що прагнула побачити видиво, яке мало повторитися.

До трьох молодих людей приєдналася пані Штер, і, приставши на її пропозицію, вони всі разом зайшли в кав'ярню курзали, щоб зробити приємність бідолашній Карен, яка ввесь час тримала руки складеними, намагаючись висловити так свою вдячність. Тут також грала музика. Невеликий оркестр з музикантів у червоних фраках вторив першій скрипці — чеху чи то угорцю — той стояв окремо від оркестрантів, посеред танцюючих пар, і несамовито вимахував скрипкою та смичком. За столиками панувало світське пожвавлення. Подавалися дорогі напої. Приміщення було парким та запорошеним, тож брати замовили для себе та своєї підопічної оранжад, щоб трохи прохолодитись, а пані Штер забажала лікеру. В цей час, заявила вона, тут ще немає справжньої гульби. Справжні танці починаються лише надвечір; сюди повалять пацієнти із різних санаторіїв та «дикуни», що мешкають по готелях та в курзалі, і вже не один тяжкохворий, танцюючи, просто звідси потрапив на той світ, після того як осушив до дна чашу насолод і перед фіналом у нього в останній раз ливанула кров горлом in dulci jubilo[37]. Через своє повне невігластво пані Штер вимовила оте «in dulci jubilo» цілком неймовірним чином: перше слово вона запозичила з італійсько-музичного запасу слів свого чоловіка й вимовила, отже, «dolce», тоді як друге слово нагадувало вигук пожежників «Feueijo», «ювілей» чи бозна-що — брати водночас устромили в рот соломинки, що стирчали з їхніх склянок, тільки-но почули цю латину; та пані Штер навіть оком не моргнула. Навпаки, виставивши свої заячі зуби, вона за допомогою натяків та різних шпильок намагалася з'ясувати, в яких стосунках перебувають ці троє молодих людей; для неї було ясно тільки одне — що, звичайно, цій бідній дівчині було дуже зручно мати за покровителів таких галантних лицарів. Менш зрозумілим видавалося їй ставлення до Карен самих братів; та незважаючи на всю свою глупоту й недорікуватість, вона, з чисто жіночою інтуїцією, все-таки частково знайшла відповідь на запитання, щоправда — неповну та банальну; вона таки второпала і в'їдливо натякнула, що істинним і справжнім лицарем тут є саме Ганс Касторп, внутрішній потяг якого до пані Шоша був їй відомим, а молодий Цімсен грає лише роль асистента, і його брат опікується цією жалюгідною Карштедт лише тому, що ніяк не може наблизитися до іншої; такий примітивний здогад цілком відповідав моральному рівню пані Штер, тому коли вона, відпускаючи пласкі дотепи, висловила це своє припущення, Ганс Касторп відповів лише втомленим, презирливим поглядом. Спілкування з бідною Карен, звичайно, було своєрідною заміною й допомагало йому відволіктися, зрештою, як і всі його каритативні заходи. Та водночас ці шляхетні починання були також самодостатніми. Те задоволення, яке він відчував, годуючи кашею багатостраждальну Малінкродт, вислуховуючи історію пана Ферґе про перенесений ним пекельний плевральний шок та бачив, як бідна Карен від радости та вдячности плескає в долоні з обліпленими пластирем пучками — це задоволення хоч, звичайно, й не було настільки прямим та інтенсивним, та все-таки безпосереднім і чистим; воно народжувалося зовсім з іншого духовного ґрунту, ніж той, від чийого імени Сеттембріні виступав як педагог, проте молодому Гансові Касторпу здавалося, що і до цього пасують слова placet experiri.

Будиночок, у якому мешкала Карен Карштедт, стояв недалеко від струмка, побіля полотна вузькоколійки, що тяглася дорогою до села, братам було дуже зручно заходити по неї під час обов'язкової прогулянки після першого сніданку... І якщо вони йшли цією дорогою, прямуючи до головної променади, то перед ними височів малий Шіягорн, за ним праворуч проглядалися три шпилі, які називались «Зелені башти», зараз також укриті сліпучим на сонці снігом, а ще далі праворуч вершини Дорфберга. Під ним, на чверті його висоти був розташований цвинтар «Села», обнесений муром, звідти, напевне, відкривався гарний вид на озеро, тому цвинтар теж міг стати метою прогулянки. Одного чудового ранку вони справді піднялися туди — тепер усі дні були чудовими: безвітряні, сонячні, яскраво-блакитні, жарко-морозяні та біло-сяючі. Брати, один з цегляно-червоним обличчям, другий — бронзовий від засмаги, були лише в костюмах, оскільки на такому сонці пальто тільки б заважало, — молодий Цімсен в одязі спортивного покрою та в гумовому взутті на сніг, Ганс Касторп так само, але в довгих штанях, бо просто фізично не міг звикнути до коротких. Добігала кінця перша декада лютого вже нового року. Справді, цифра року змінилася, після того як Ганс Касторп приїхав сюди, нагору, вже писалась інша, наступна. На годиннику світового часу пересунулася на поділку одна з великих стрілок, звичайно, не найбільша, не та, що відміряє тисячоліття, — небагато з тих, хто живе нині, будуть тому свідками; то була й не та стрілка, яка відміряє століття чи хоча б десятиріччя, ні. Та все-таки стрілка, що відміряє роки, пересунулася, до того ж зовсім недавно, хоча з того часу, як Ганс Касторп став жити тут, нагорі, року ще не минуло, лише трохи більше шести місяців; але тепер та стрілка знову стояла нерухомо, як стрілки на деяких великих годинниках, котрі також пересуваються лише щоп'ять хвилин. І поки зрушить з місця ота річна стрілка, ще десять разів має пересунутися стрілка місячна, а це в кілька разів більше, ніж увесь той час, який Ганс Касторп тут прожив, — лютий не враховується, адже якщо він уже настав, то вже проминув — що розміняв, те витратив.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зачарована гора. Том 1» автора Манн Т. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ п'ятий“ на сторінці 28. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи