Розділ п'ятий

Хоч як добрий Йоахим відмовлявся, йому також довелось іти. Енергія та каритативна підприємливість Ганса Касторпа переважали братову неохоту, яка виявлялася лише в мовчанні та опусканні очей, адже на звинувачення в браку християнських почуттів він не знав би що відповісти. Ганс Касторп добре це бачив і вміло використовував. Він також розумів, у чому полягає це небажання з військового погляду. Та й що з того, головне, що такі заходи бадьорили його, ощасливлювали та, здавалося, йшли на користь. Тож на німий спротив Йоахима Ганс Касторп не мусив зважати. Він обговорив з ним, чи можна послати молодому Фріцу Ротбайну квіти, адже хворий був чоловічої статі. Та Гансові Касторпу надто хотілося це зробити, адже на такий випадок квіти дуже пасують; ідея з елегантною фіолетовою гортензією йому надзвичайно сподобалась, тому він вирішив, що стать пацієнта не грає ролі, оскільки хворий перебуває при смерті, й для дарування квітів тут також не потрібно жодної святкової нагоди, оскільки з помираючими треба завжди поводитися так, ніби день народження в них щодня. З такими думками він з братом знову завітав до квіткової крамниці, занурившись в атмосферу запахів теплої землі та квітів, і з'явився перед паном Ротбайном з букетом, що складався із щойно збризнутих водою троянд, гвоздик та левкоїв, ідучи слідом за Альфредою, яка оголосила про прихід відвідувачів.

Тяжкохворий не мав і двадцяти років, проте вже починав лисіти та сивіти, він сидів з восковим, змученим обличчям, з великими руками, великим носом та вухами й ледь не до сліз гаряче дякував за співчуття та розвагу, — він справді трохи заплакав від кволости, коли вітався з хлопцями й побачив букет, але тут-таки заговорив, щоправда майже пошепки, про європейську квіткову торгівлю та її постійно зростаючий розмах, про велетенський об'єм експорту садівництва в Ніцці та Каннах, про вагони, завантажені квітами, та про поштові посилки, які щоденно розходяться в усіх можливих напрямах, про гуртові ринки в Парижі та Берліні та про постачання в Росію. Адже він був комерсант, і поки жив, його інтереси спрямовувалися саме на цю сферу. Батько, що мав у Кобурзі лялькову фабрику, послав сина на навчання до Англії, пошепки розповідав хворий, саме там він і занедужав. Правда, спочатку гадали, що його лихоманка має тифозне підґрунтя, й стали відповідним чином лікувати, тобто посадили на сувору дієту з ріденькими юшками, саме тому він так охляв. Тут, нагорі, йому дозволили їсти, і він взявся їсти: в поті чола намагався він, сидячи в ліжку, харчуватись якомога краще. Та виявилося, запізно, і його шлунок також був уражений хворобою, тож даремно йому з дому посилають копчені язики та вугрів, його організм уже нічого не сприймає. А тепер Беренс телеграмою викликав з Кобурґа батька, й той їде сюди. Адже лікарі вирішили вдатися до крайніх заходів і зробити резекцію ребер, хоча день у день хлопець слабшав, і шанси на успіх були мізерні. Ротбайн розповів про все пошепки, але досить детально, а до операції він підходив суто з комерційної точки зору — бо, як уже згадувалось, поки живе, він усе розглядатиме саме в цьому ракурсі. Найдорожче при цій операції — анестезія спинного мозку, — обійдеться в тисячу франків, адже тут ідеться про всю грудну клітку — шість-вісім ребер, тож постає питання, чи буде вигідною така інвестиція. Беренс умовляє, й тут його інтерес зрозумілий, але чи вигідно це самому Ротбайну, може, розумніше спокійненько собі померти з усіма цілими ребрами.

Важко було щось йому порадити. Брати вважали, що слід урахувати хірургічну майстерність надвірного радника. Погодилися на тому, що треба дочекатися старого Ротбайна, який ось-ось має прибути, й тоді спитати його ради. Прощаючись, Фріц знову трохи розплакався, і хоча це було лише наслідком кволости, сльози в очах дивним чином суперечили сухуватій діловитості мислення та мови. Він попросив, щоб панове ще раз його навідали, і хлопці охоче пообіцяли, та вже не довелося. Оскільки того ж таки вечора прибув фабрикант ляльок, наступного ранку зробили операцію, і після неї Фріц уже не міг приймати гостей. А через два дні, коли Ганс Касторп та Йоахим випадково проходили повз його кімнату, там уже прибирали. Сестра Альфреда зі своєю маленькою валізою вже залишила санаторій «Берґгоф», бо її терміново викликали в інший медичний заклад, до іншого «морібундуса», тож, зітхнувши, вона закинула за вухо шворку пенсне і поквапилась туди, адже це було єдиною перспективою, яку їй могло запропонувати життя.

Коли дорогою в їдальню чи на прогулянку помічаєш «полишену» кімнату, що стала тепер вільною, з нагромадженими один на один столами та стільцями, з розчиненими навстіж подвійними дверима, за якими йде прибирання, то ця багатозначна, але вже звична картина не надто привертала увагу, особливо, якщо зважити на те, що ти сам оселився в таким же чином «звільненій» кімнаті, яка з часом стала твоєю. Та коли знаєш, хто мешкав у тій кімнаті, то мимовільно задумаєшся: так було цього разу й так було за тиждень, коли Ганс Касторп випадково застав у подібному стані кімнату малої Ґернґрос. Спочатку його розум відмовлявсь усвідомити сенс тієї метушні, що панувала в кімнаті. Він стояв і дивився, розгублений і вражений, аж ось підійшов надвірний радник.

— Оце стою й дивлюся, що тут прибирають, — сказав Ганс Касторп. — Доброго дня, пане надвірний раднику Отже маленька Лайла...

— Т-так, — відповів Беренс і здвигнув плечима. Після паузи, коли виявилося значення його жесту, він додав. — А ви встигли ще, так би мовити, під завісу швиденько позалицятися за всіма правилами? Мені подобається, що ви, відносно міцний хлопець, трохи переймаєтеся моїми легеневими свистунчиками, що сидять по своїх клітках. Гарна риса вашого характеру, що не кажіть, треба бути справедливим, справді гарна риса. Чи можу я вас принагідно знайомити з тим чи тим? У мене тут ще багато різних чижиків сидить, — якщо вас це, звичайно, цікавить? Зараз, наприклад, я саме маю заскочити до «перекачаної». Підете зі мною? Я вас просто відрекомендую, як співчутливого товариша.

Ганс Касторп відповів, що надвірний радник точно прочитав його думки й запропонував саме те, про що він сам збирався його попросити. Він з удячністю скористається дозволом і приєднається до нього. Але хто така ота «перекачана» і як розуміти це прізвисько?

— Буквально, — сказав надвірний радник. — У прямому значенні, без жодних метафор. Вона сама вам розповість. — За кілька кроків вони опинилися біля кімнати «перекачаної». Надвірний радник увійшов у подвійні двері й попросив свого супутника зачекати. При появі Беренса в кімнаті почувся здавлений, але дзвінкий і веселий сміх та чиясь мова, проте двері зачинилися, і все вщухло. Та коли співчутливого відвідувача за кілька хвилин запросили до кімнати, його також привітав той самий сміх; Беренс відрекомендував Ганса Касторпа білявій пані, що з цікавістю роздивлялася його своїми блакитними очима. Вона напівсиділа в ліжку, підперши спину подушкою, та безперестанку неспокійно сміялася дуже високим, сріблястим голосом і при цьому задихалась, так ніби брак повітря та страх перед хворобою збуджував її як лоскіт. Зрештою, вона, можливо, сміялася й від того, як вигадливо надвірний радник відрекомендував їй гостя, а коли лікар уже йшов, гукнула навздогін: «Прощавайте, щиро дякую, до побачення!» Помахала рукою, голосно зітхнула, знову сріберно засміялася й пригасла руки до грудей, що здіймалися під батистовою сорочкою, далі нервозно перебираючи ногами. Її звали пані Ціммерманн.

Ганс Касторп знав її з обличчя. Протягом кількох тижнів вона сиділа за столом пані Саломон та ненажерливого школяра й постійно сміялася. Потім зникла, та Ганс Касторп не звернув на це уваги. Напевне, поїхала, думав він собі, коли помітив її зникнення. І ось вона тут з прізвиськом «перекачана», сенс якого йому мали ще пояснити.

— Ха-ха-ха, — заливалася вона, ніби її хто лоскотав, при цьому груди високо здіймалися. — Страшенно смішний цей Беренс, надзвичайно смішна та дотепна людина, можна померти від сміху! Тож сідайте, пане Кастен, пане Карстен чи як то ваше прізвище, воно у вас таке кумедне, ха-ха, хи-хи, прошу мене вибачити! Сідайте он на той стілець у ногах ліжка, але прошу дозволити мені рухати ногами, я не можу, ха-а... — задихалася вона, розтуливши рота і знову заливаючись сміхом, — ніяк не можу зупинитися.

Вона була дуже миловидна, мала правильні й приємні, може, трохи різкуваті риси обличчя, трохи зухвале подвійне підборіддя, хоча губи з синюватим відтінком та кінчик носа, безперечно, свідчили про утруднене дихання. Її гарні худі руки, що красиво виглядали з-під мереживних рукавів нічної сорочки, так само як і ноги, ні на мить не зупинялися. В неї була дівчача шия з глибокими западинами під тендітними ключицями, груди, що ввесь час уривчасто й неспокійно здіймалися від сміху та задухи, також здавалися ніжними й юними. Ганс Касторп вирішив, що і для неї пошле чи принесе квіти з експортних садівництв Ніцци або Канн, зволожені та запашні. З деякою стурбованістю він приєднався до невтримних та судомних веселощів пані Ціммерманн.

— Отже, ви навідуєте тут тяжкохворих? — запитала вона. — Як забавно та люб'язно з вашого боку, ха-ха, ха-ха! Але уявіть собі, я зовсім не тяжкохвора, тобто я не була тяжкохворою, ще зовсім недавно не була, аніскілечки... та недавно зі мною трапилася пригода... Ви тільки послухайте, хіба це не кумедно, таке смішне вам за все життя не... — і, хапаючи повітря та заливаючись сміхом, пані Ціммерманн розповіла йому, що з нею трапилося.

Вона прибула нагору трохи хворою, але таки хворою, адже інакше б не приїхала, можливо, навіть не зовсім легкохворою, але скорше легко, ніж тяжко. Пневмоторакс, цей недавній винахід хірургічної техніки, який, одначе, дуже швидко став надзвичайно популярним, у її випадку дав блискучі результати. Операція виявилася вдала, здоров'я та самопочуття пані Ціммерманн щораз покращувалося, її чоловікові — вона була одружена, але бездітна — обіцяли, що місяців за три-чотири вона має повернутися додому. Тож заради забави вона затіяла екскурсію в Цюрих — не маючи на те жодних інших причин, окрім бажання розважитися. Й чудово розважалась, та їй здалося необхідним поповнити хвору легеню газом, тож вона довірила цю справу одному молодому тамтешньому лікареві, ха-ха, ха-ха, і що ж сталося? Він просто її перекачав. Інакше тут не скажеш, цим словом усе сказано. Він перестарався, певно, був не дуже досвічений, одне слово: в стані переповнености, тобто з калатанням серця та задухою — ха, хи-хи — вона знову повернулася сюди, нагору, а Беренс страшенно її вилаяв і тут-таки загнав у ліжко. Й ось тепер вона тяжкохвора, ні, не безнадійно, але зіпсована, скалічена — ха-ха-ха. Чому пан робить таке обличчя, таку кумедну гримасу? Й вона так реготала над його обличчям, тицяючи в нього пальцем, аж у неї лоб посинів. Та найкумеднішим був Беренс зі своїм гнівом і грубістю, вона вже наперед реготала, уявляючи, як він її зустріне, коли помітила, що її перекачали. «Ваше життя в крайній небезпеці!» — закричав він на неї без жодних недомовок та перифраз, такий ведмідь, ха-ха-ха, хи-хи-хи, прошу вибачення.

Залишалося незрозумілим, з якої причини вона, так захлинаючись, регоче над словами надвірного радника: через його «грубість» чи через те, що вона йому не повірила, але ж мала таки повірити, та її становище саме по собі — тобто смертельна небезпека, в якій вона перебувала — видавалося їй так само надзвичайно комічним. У Ганса Касторпа склалося враження, що скорше це було друге, і вона справді реготалася ліпне через дитинну легковажність та дурість свого курячого розуму, що Ганс Касторп ніяк не міг схвалити. Він таки послав їй квіти, та вдруге побачити смішливу пані Ціммерманн йому не довелося. Протримавшись іще кілька днів на кисні, вона таки померла на руках у свого чоловіка, викликаного нагору телеграмою, — дурна як гуска, додав від себе надвірний радник, від якого Ганс Касторп дізнався про її смерть.

Та ще до цього підприємливий дух співчуття допоміг Гансові Касторпу завдяки надвірному раднику та медичному персоналу зав'язати нові знайомства з тяжкохворими, а Йоахим був змушений скрізь його супроводжувати. Так йому довелося йти з Гансом Касторпом до сина «Tout-les-deux», другого, який ще був живим, бо в іншого, навпроти, вже давно прибрали й обкурили Н2СО. Потім до хлопчика Тедді, який нещодавно прибув сюди нагору з «Фрідеріціанума», навчального закладу, де він захворів, і його випадок був надто важким. Потім до російського німця, службовця страхового товариства Антона Карловича Ферге, такого собі терплячого добряка. А також до бідолашної пані Малін-кродт, яка хотіла всім подобатися; Ганс Касторп послав до неї квіти, як і іншим, та в присутності Йоахима навіть часто годував її кашею... Поступово вони зажили слави добрих самаритян та братів милосердя. Одного разу пан Сеттембріні навіть заговорив з Гансом Касторпом на цю тему.

— Хай йому грець, пане інженере, я чую про вас незвичайні речі. Ви кинулися в благодійництво? Шукаєте виправдання завдяки добрим справам?

— То дрібниці, пане Сеттембріні. Не варто і згадувати про це. Ми з братом...

— Та залиште вашого брата поза грою. Якщо і говорять про вас обох, то мають на увазі саме вас. Лейтенант — це людина шанована, але духовно проста натура, без таємних закамарків у душі, у вихователя з такою людиною не буває особливих проблем. І ви мене не переконаєте, ніби керує всім саме він. Важливішу, хоча і небезпечнішу роль граєте саме ви. Ви, якщо так можна висловитись, є важкою дитиною життя, і про вас треба постійно піклуватися. Зрештою, ви ж самі дозволили мені піклуватися про вас.

— Звичайно, пане Сеттембріні. Раз і назавжди. Дуже люб'язно з вашого боку. А «важка дитина життя» — це вдалий вислів. Що тільки письменникам не спаде на думку! Не знаю, що я маю про себе думати, маючи такий титул, але звучить він добре, це я мушу визнати. Так, ну а я трохи займаюся «дітьми смерти», ви, очевидно, саме це маєте на увазі. Коли маю час, то відвідую тяжко — та серйознохворих, зовсім не нехтуючи власним лікуванням, розумієте, відвідую тих, хто тут не для розваг і хворіє не внаслідок розпусти, а тих, хто помирає.

— Та в Писанні сказано: нехай мертві ховають своїх мертвих, — мовив італієць.