Розділ п'ятий

Тож троє молодих людей якось пішли до цвинтаря на Дорфберзі — заради точности треба згадати й про цю прогулянку. Ідея виникла в Ганса Касторпа, й спершу Йоахим вагавсь, потерпаючи за бідну Карен, та потім таки погодився й визнав, що немає сенсу гратися з нею в піжмурки й аж надто оберігати, як ота боягузлива Штер, котра оберігала себе від усього, що нагадувало excitus[38]. Карен Карштедт ще не вдавалася до самообману, характерного для останньої стадії хвороби, дівчина чудово розуміла, в якому вона стані й що означає некроз пальців. Вона знала й про те, що черстві родичі не захочуть і слухати про таку розкіш, як перевезення її тіла на батьківщину, й що після того, як вона помре, їй виділять скромне місце там, нагорі, на сільському цвинтарі. Одне слово, така прогулянка пасувала їй з морального погляду більше, ніж бобслейні змагання чи кіно; до того ж, відвідання тих, там, нагорі, було своєрідним проявом товариської уваги, якщо не сприймати цей захід лише як звичайну прогулянку й мати на меті огляд цвинтаря як місцевої пам'ятки.

Вони повільно підіймалися, йдучи вервечкою, оскільки розчищена в снігу стежка дозволяла йти лише по одному, проминули останні вілли, що стояли високо на схилі й тепер залишилися внизу, потім знову відкрився знайомий ландшафт у всій своїй зимовій красі, але трохи ширший та з ледь зміщеною перспективою. Він розгортався на північний схід, у напрямі до входу в долину; відкрився й очікуваний вид на замерзле, вкрите снігом озеро в обрамленні лісу, а за далеким берегом гірські схили ніби змикались і в небо, один над одним, здіймалися незнайомі вершини. Всі троє дивилися на краєвид, стоячи в снігу перед кам'яним склепінням цвинтарних воріт, потім зайшли хвірткою; вона не була зачинена — її лише прихилили.

Тут, між могилками, занесеними пухнастим снігом і відгородженими однаковими ґратами з кам'яними та металевими хрестами, з невеликими пам'ятниками, прикрашеними медальйонами та написами, також були розчищені стежки. Навколо було не чутно й не видно ні душі. Тиша, усамітненість та спокій цього місця здавалися тут якимись особливо глибокими й таємничими, а їхній складний смисл важко було вловити; серед кущів у сніговій шапчині трохи набакир та приклавши палець до губів, стояв якийсь маленький кам'яний янгол, що здавався генієм цього місця, тобто генієм мовчання, такого мовчання, яке суттєво відрізнялося від розмови, було її цілковитою протилежністю, тобто було замовканням, що не мало нічого спільного з порожнечею та беззмістовністю. Для обох юнаків то була б добра нагода зняти капелюхи, якби вони їх носили. Та вони були простоволосі, Ганс Касторп також, тому, йдучи вервечкою за Карен Карштедт, вони шанобливо схилили голови та ступали навшпиньки, ледь нахиляючись то праворуч, то ліворуч.

Цвинтар був неправильної форми, спочатку вузьким прямокутником тягся на південь, потім розходився також прямокутниками на обидва боки. Очевидно, його неодноразово доводилося розширювати та приєднувати до нього додаткові ділянки. Проте складалося враження, що цвинтар знову переповнений як уздовж паркану, так і всередині, де були менш привілейовані місця, — навіть для однієї нової могили не було видно жодного щонайменшого місця. Троє відвідувачів досить довго мовчки блукали вузькими стежками та переходами між надгробками, раз по раз зупинялись, аби розібрати ім'я, дату народження та смерти. Пам'ятники та хрести були скромні, без жодної пишности. Що ж до написів, то тут траплялись імена з усього світу — були написи англійською, російською чи, радше, різними слов'янськими мовами, а також німецькою, португальською та багатьма іншими; а от дати свідчили про слабке здоров'я, тривалість життя була загалом дуже недовгою, час від народження до смерти майже завжди не перевищував двадцяти років — сама лише молодь і зовсім мало старших, люди не дуже міцні, що з'їхалися сюди з усіх усюд й остаточно перейшли до горизонтальної форми існування.

Десь посередині, у гущавині надгробків цієї обителі тиші, поміж двома могилами з металевими вінками вони натрапили на вузеньке місце якраз завдовжки з людське тіло, і мимовільно усі троє зупинилися. Так стояли вони — дівчина була трохи попереду своїх супутників — та читали трепетні написи на камені, — Ганс Касторп у невимушеній позі, схрестивши руки на грудях, з напіврозтуленим ротом та якимось дрімотливим поглядом; молодий Цімсен — підібраний, і не лише строго виструнчившись, але навіть трохи відхилившись назад, причому обидва з двох боків потай позирали на Карен Карштедт. Вона все-таки помітила їхні погляди і скромно стояла, трохи знітившись, ледь схиливши набік голову, а потім дещо напружено посміхнулася зі стиснутими губами та часто закліпала очима.

Вальпургієва ніч

Днями мало виповнитися сім місяців з того дня, як Ганс Касторп опинився тут, нагорі, тоді як для Йоахима, що прибув сюди на п'ять місяців раніше від Ганса Касторпа, вже минало дванадцять, тобто рік — цілий рік — ціле коло в космічному розумінні, адже відтоді, як маленький, але потужний паровозик висадив тут Йоахима, земля здійснила повний оберт навколо сонця й повернулась у ту саму точку, в якій була тоді. Настав карнавальний тиждень. На порозі була карнавальна ніч, і Ганс Касторп поцікавився в Йоахима з його річним досвідом, як тут святкують.

— Magnifik[39], — відгукнувся за нього Сеттембріні, коли брати якось знову з ним зустрілися під час ранкової прогулянки. — Splendide[40]! — відповів він. — Як у Пратері, ось ви побачите, інженере. Ми зразу опинимося в лавах блискучих кавалерів, — вів він далі, супроводжуючи свої в'їдливі слова досить виразними рухами рук, плечей та голови. — Що хочете, і в maison de santé[41] часом бувають бали для блазнів та дурнів, я читав про це... То ж чому б і не тут? У програмі — різноманітні danses macabres[42], як ви, звичайно, можете собі уявити. На жаль, частина минулорічних учасників з'явитися не зможе, адже свято завершується пів на десяту.

— Ви маєте на увазі... Ах, ось воно що! Ну ви даєте! — сміявся Ганс Касторп. — Ну ви й жартун! О пів на десяту, ти чув, еге ж?! Надто рано, розумієш, так що деякі минулорічні учасники не зможуть трошки розважитися, ось що має на увазі пан Сеттембріні. Ха-ха, аж моторошно! Деякі, тобто ті, що остаточно сказали vale[43] своїй «плоті». Ти відчув гру слів?[44] Але це мене дуже інтригує, — сказав він. — На мою думку, добре, що тут традиційно відзначають свята, в міру того, як вони настають, та різні етапи року, щоб уникнути суцільного одноманіття, а то було б уже надто нестерпно. Відсвяткували Різдво, відзначили Новий рік, а тепер ось настає карнавальний тиждень. Потім буде вербна неділя (тут печуть кренделі?), потім Страсна неділя, Великдень і Трійця через шість тижнів, а там, дивись, настане й найдовший день, літній сонцеворот, розумієте, і час вже поверне до осени...

— Стійте, стійте! — вигукнув Сеттембріні, закинувши голову та притиснувши скроні долонями. — Замовкніть! Я забороняю вам розпускатися до такої міри.

— Перепрошую, але ж я говорю якраз протилежне. Зрештою, Беренс усе-таки напевне, зважиться на ін'єкції, щоб знищити в мені оті отрути, в мене ж усі тридцять сім і чотири, п'ять, шість, а то й сім. І жодних змін. Я ж «важка дитина життя», як був нею, так і залишуся. До довгострокових я не належу, Радамант жодного разу нічого певного про це не пробурчав, він лише вважає безглуздим переривати курс лікування раніше строку, раз я тут, нагорі, вже так довго й, так би мовити, вклав у цю справу так багато часу. І яка була б користь із того, якби він призначив мені певний строк? Це все одно не мало б жодного значення, адже коли він каже, наприклад, «півроку», то рахує по мінімуму, і треба бути готовим до значно довшого терміну. Ось, наприклад, мій брат, він же мав усе закінчити на початку цього місяця, закінчити — тобто одужати, та останнього разу Беренс додав йому ще чотири місяці для остаточного видужання, ну, і що ж тоді виходить? Виходить, тоді вже буде час сонцевороту, як я сказав, і при цьому зовсім не збирався вас розсердити, й час знову поверне на зиму. Та наразі в нас тільки карнавальний тиждень, і, на мою думку, дуже добре й дуже чудово, що ми тут усе по черзі відзначаємо, як то є за календарем. Пані Штер казала, ніби в консьєржа можна придбати іграшкові сурми?

Так воно й було. Вже під час першого сніданку у вівторок карнавального тижня, який настав притьмом, так що ніхто не встиг оговтатися, з раннього ранку в їдальні було чутно карнавальні дудки, які весело пищали й сурмили. За обідом зі столу Ґензера, Расмуссена та Клеефельд уже запустили серпантин, і багато пацієнтів, наприклад, круглоока Маруся, мали на собі паперові ковпаки, які також можна було придбати в кульгавого портьє. Та надвечір святкування в їдальні й салонах набрало таких обертів, що... Зрештою, поки що тільки нам відомо, до чого, завдяки підприємливому духові Ганса Касторпа, призвели ці карнавальні веселощі. Але ми не дамо нашому знанню захопити й відволікти нас від неквапної манери ґрунтовного викладу, краще віддамо часу ту шану, яку він заслуговує, та не будемо забігати вперед — може, навіть трохи затримаємо перебіг подій, оскільки поділяємо почуття моральної зніяковілости з Гансом Касторпом, який так довго відсував прихід певних подій.

По обіді народ пішов на прогулянку до «Пляцу», щоб подивитися життя карнавальних вулиць. Дехто був у масках П'єро та Арлекіна, звучали тріскачки, а між перехожими та тими, що проїздили в масках на розцяцькованих санях, зав'язався бій конфеті. Коли всі зійшлися на вечерю, за сімома столами панував збуджений настрій і було ясно, що всі хочуть продовжити розпочате святкування у вужчому колі. Паперові ковпаки, сурми та сопілки йшли в консьєржа нарозхват, а прокурор Паравант зайшов далі та виступив ініціатором травесті, нарядився у жіноче кімоно, начепив фальшиву косу — багато хто став вигукувати, що вона належить пані генеральній консульші Вурмбрандт, — а вуса за допомогою розпечених кліщів відтягнув донизу і став справжнісіньким собі китайцем. Адміністрація також не підвела. Над кожним із семи столів повісили лампіон з кольорового паперу у вигляді півмісяця, всередині якого горіла свічка, тож Сеттембріні, проходячи повз стіл Ганса Касторпа, приспинився і в зв'язку з цією ілюмінацією процитував:

Вогні барвисті запалали

Усі зібрались до забави, —

промовивши це, він з витонченою сухою посмішкою неквапно попрямував до свого столу, де його зустріли пострілами маленьких снарядів — кульок з парфумами, які від удару розбивалися та обдавали людину приємною, пахучою рідиною.

Словом, із самого початку святковий настрій відчувався буквально в усьому. Звідусіль лунав сміх, стрічки серпантину, що звисали з люстр, розгойдувалися від коливання повітря, в соусі поданої до столу печені плавали конфеті; невдовзі з'явилася карлиця й заклопотано побігла з першою пляшкою шампанського у відерці з льодом, шампанське пили, змішуючи з бургундським, тут приклад подав адвокат Айнгуф; а коли під кінець застілля погасло верхнє світло й світилися лише лампіони, все занурилось у строкаті сутінки, які нагадували ряхтіння італійських ночей, настрій був справді святковий, а за столом Ганса Касторпа великий успіх мала цидулка від Сеттембріні (він передав її через свою сусідку Марусю, що сиділа в жокейській шапочці із зеленого атласного паперу), в цидулці було написано олівцем:

Одне лиш знайте! Гора сьогодні чарівна,

І якщо вогник вас поманить,

Дивіться, хай вас не обманить.