Розділ п'ятий

— Є така давньоюдейська легенда. Й потім ця Ліліт стала привидом, ночами вона з'являється до чоловіків, особливо небезпечна вона для молодих своїми чарівними косами.

— Хай йому біс! Привид з чарівними косами! Таких речей ти не переносиш, правда? Ти заходиш і зразу вмикаєш електричне світло, щоб, так би мовити, навернути молодих людей на праведний шлях, еге ж? — захоплено промовив Ганс Касторп. Він випив досить багато винної суміші.

— Послухайте, інженере, киньте ви це! — владно заявив Сеттембріні, насупившись. — Прошу вас користуватися культурною формою звертання, прийнятою в нас на Заході, в другій особі pluralis[46]. Вам зовсім не личать усі ці вправи.

— Та що ж тут такого? Зараз же карнавал! І сьогодні ввечері це скрізь прийнято...

— Так, заради неморальної спокуси. Називати на «ти» сторонніх людей, тобто людей, до яких слід звертатися на «ви», це дикість, достойна огиди, гра в первісну людину, розпуста, до якої я відчуваю відразу, оскільки вона, по суті, спрямована проти цивілізації та прогресивного людства — нахабно й безсовісно. Я вас також не називав на «ти», не думайте! Я цитував одне місце з шедевра вашого національного поета. Тобто я говорив до вас мовою поезії...

— Я також! Я так само певною мірою послуговуюся мовою поезії, — як на мене, зараз саме слушний момент, тому я так і говорю. Я зовсім не кажу, що мені легко й природно називати тебе на «ти», навпаки, доводиться навіть себе пересилювати, я можу робити це лише з розгону, але розгін беру охоче, беру його з радістю й щиро.

— Щиро?

— Атож, можеш мені вірити. Адже ми так давно живемо разом тут, нагорі, — сім місяців, якщо пам'ятаєш; щоправда, в тутешніх умовах це не так-то й багато, але для життя на рівнині, за тамтешніми поняттями, це безліч часу. Ну ось, і ввесь цей час ми провели разом, оскільки життя звело нас тут докупи, ми щоденно бачилися й провадили між собою цікаві розмови, зокрема про речі, про які я на рівнині не мав жодного поняття. Але тут усе зрозумів, тут усе це здавалося мені дуже важливим та близьким, тож коли ми сперечалися, я був дуже уважним, тобто коли ти пояснював мені різні речі з погляду homo humanus'a; адже я, через мою недосвідченість, звичайно, не міг багато додати від себе й завжди лише вважав надзвичайно цікавим усе те, що говорив ти. Завдяки тобі я стільки всього дізнався й стільки зрозумів... З Кардуччі — це навіть не так важливо, та, наприклад, про зв'язок республіки з високим стилем, або часу — з людським поступом; адже якби не існувало часу, людський поступ був би неможливим, світ був би гнилим болотом, гнилою водою в калюжі... Якби не ти, хіба я довідався б про всі ці речі! Я кажу до тебе просто «ти» й не більше, перепрошую, я не знаю, як то краще сказати — в мене не так добре виходить. Ти сидиш переді мною, і я кажу до тебе «ти», й досить. Ти не просто людина з якимось ім'ям, ти є представником, пане Сеттембріні, представником тут, нагорі, й ти на моєму боці — ось хто ти такий! — заявив Ганс Касторп і вдарив долонею по столі. — А тепер я хочу тобі подякувати, — вів він далі, наблизивши свій келих із сумішшю шампанського та бургундського до філіжанки Сеттембріні, мовби хотів з ним цокнутися, — за те, що всі ці сім місяців ти так по-дружньому опікувався мною, молодим mulus-ом, на мене ж навалилося так багато нового, ти допоміг мені в моїх вправах та експериментах і намагався чинити на мене вплив, зовсім sine pecunia, то за допомогою різних історій, то в абстрактній формі. Я дуже добре відчуваю, що настала мить подякувати тобі за все й просити в тебе пробачення, якщо я був поганим учнем, адже я «тяжка дитина життя», як ти висловився. Я був дуже зворушений, що ти так мене назвав, і як згадаю, знову зворушуюся. Важка дитина — таким я був і для тебе з твоєю педагогічною жилкою, ти першого ж дня заговорив про це, — звичайно, це також один із зв'язків, який ти для мене відкрив, тобто зв'язок між гуманізмом та педагогікою; я міг би згадати ще деякі. Тож пробач та не згадуй лихим словом! П'ю за тебе, Сеттембріні, будь здоровий! Я підіймаю цей келих за твої літературні зусилля щодо викорінення людських страждань, — закінчив Ганс Касторп, закинувши голову, випорожнив двома-трьома ковтками свій келих та підвівся. — А тепер ходімо до інших.

— Послухайте, інженере, яка муха вас укусила? — запитав італієць, дивлячись на нього з подивом і також підводячись із-за столу. — Так, наче ви прощаєтесь...

— Ні, чому прощаюсь? — ухилився від прямої відповіді Ганс Касторп. Та він ухилився не лише фігурально, на словах, але й своїм тілом, описавши корпусом дугу в бік учительки, панни Енгельгарт, яка саме прийшла по них. За її словами, пан надвірний радник у музичній кімнаті сам власноруч розливає карнавальний пунш, яким пригощає адміністрація. Панове мають негайно йти, якщо хочуть, щоб їм дісталося по келишку.

Й справді, посеред кімнати перед круглим, накритим білою скатертиною столом в оточенні пацієнтів, що простягали свої келихи, стояв надвірний радник Беренс із ополоником та зачерпував ним з миски паруючий напій. Він також надав своїй зовнішності трохи карнавального характеру: окрім білого халата, в якому був і сьогодні, адже ніколи не припинялася його діяльність як лікаря, надвірний радник одяг справжню турецьку феску кармазинового кольору, з чорною китичкою, що теліпалася в нього над вухом, для нього це вже був маскарадний костюм, принаймні фески виявилося достатньо, щоб надати його й без того неординарній зовнішності відтінку казковости та жартівливости. Довгий халат лише підкреслював його зріст, а якщо взяти до уваги певну сутулість та уявити собі, що він випростається, то Беренс виявився б нараз просто неприродно високим, і на такому величезному тілі сиділа маленька, плямиста голівка з дуже своєрідними рисами. Принаймні, молодому Гансові Касторпу ще ніколи це обличчя не здавалося таким дивовижним, як сьогодні, під блазенським головним убором: кирпата й плеската, синювато-розпашіла фізіономія, білясті брови, блакитні, сльозаві, вирячені очі, круто вигнутий рот та світлі, кошлаті, скривлені набік вусики. Відвертаючись від пари, що здіймалася над мискою, він довгим струменем наливав з ополоника солодкий пунш-а-рак у підставлені келихи й невгамовно розбазікував своєю вишуканою, чудернацькою говіркою, так що розливання пуншу супроводжувалося вибухами сміху.

— «Над нами старший — Уріан», — зацитував тихим голосом Сеттембріні, кивнувши в бік надвірного радника, та нараз його відтіснили до Ганса Касторпа. Був тут і доктор Кроковскі. Маленький, міцний та жилавий, у звичному чорному люстриновому халаті, лише накинутому на плечі та з порожніми рукавами, так що це нагадувало маскарадний костюм доміно, доктор стояв, тримаючи вивернутою рукою свій келих на висоті очей, і весело перемовлявся з групою масок, де жінки були перевдягнені на чоловіків — і навпаки. Зазвучала музика. Пацієнтка з обличчям тапіра заграла на скрипці під акомпанемент мангаймця: виконали ларго Генделя, а потім одну сонату Ґріга з національним та салонним забарвленням. Їм прихильно аплодували, зокрема й ті, що зібралися грати в бридж, — столи вже були розставлені й за ними сиділи пацієнти в маскарадних та звичайних костюмах, а поряд у відерцях з льодом стояли пляшки. Двері були розчинені навстіж; у вестибюлі також юрмилися гості. Окрема група стояла біля столу з пуншем та дивилася на надвірного радника, який показував нову веселу гру. Із заплющеними очима, стоячи та схилившись над столом, він малював, відвівши вбік голову, щоб усі могли бачити, що він не дивиться, — малював олівцем на зворотньому боці візитівки наосліп якусь фігуру: то були обриси свинки, і його величезна рука зобразила її без допомоги зору — в профіль, правда трохи спрощено й умовно, але то були безперечно контури саме свинки, намальованої в складних умовах. Це був фокус, і виконав він його дуже хвацько. Вузьке око було там, де йому слід було бути, правда, трохи заблизько до рильця, але все-таки майже на місці; так само на місці було й гостре вушко, й ніжки, що стирчали з круглого черевця; і як продовження закругленої лінії спини акуратним колечком закручувався хвостик. Коли малюнок був готовий, усі вигукнули: «Ох!» і стали проштовхуватися до столу, охоплені честолюбним бажанням зрівнятися з майстром. Проте навіть з розплющеними очима мало хто міг намалювати свинку, а із заплющеними — й поготів. Які тут повиходили потвори! Між частинами тіла свинки не було жодного зв'язку. Оченятко опинялося десь поза свинкою, ніжки — всередині черевця, лінія якого не була замкнена, а хвостик закручувався збоку без жодного зв'язку з основним малюнком, як окрема арабеска. Реготали до скону. Підходили все нові пацієнти. Гравці в бридж також зацікавилися й прийшли подивитися, тримаючи в руках карти віялом. Тому, хто пробував свої сили, глядачі зазирали в очі, чи він не розмружує повіки (оскільки дехто, відчуваючи своє безсилля, цим грішив), форкали та гигикали, дивлячись, як той, хто малював, робив недолугі помилки, спричинені тимчасовою сліпотою, й просто шаленіли, коли він розплющував очі й витріщався на свій абсурдний шедевр. Зрадлива самовпевненість підштовхувала кожного спробувати й собі. Візитівка, хоч і була досить великою, та невдовзі з обох боків її всуціль покреслили, так що невдалі малюнки находили один на один. Тоді надвірний радник витяг зі свого портмоне другу картку, на якій прокурор Паравант, після тривалого обдумування, спробував намалювати свинку одним рухом, не відриваючи олівця від паперу, в результаті його малюнок не лише не був подібним до свинки, а ні на що в світі. Малюнок зустріли гучними вигуками, реготом, привітаннями! З їдальні принесли картки з меню, й кілька дам та чоловіків мали можливість одночасно випробувати свої сили; біля учасників змагання стояли контролери та глядачі, причому кожен з них претендував на олівець того, хто саме малював. Було лише три олівці, їх буквально виривали одне в одного з рук. Ці олівці належали пацієнтам. А надвірний радник, затіявши нову гру та переконавшись, що всі нею захопилися, зник разом зі своїм асистентом.

Ганс Касторп дивився на чергового митця. Стоячи в натовпі за Йоахимом, він поклав лікоть на його плече, обхопив підборіддя однією рукою, а другою вперся в стегно. Він балакав і сміявся, заявивши, що також хоче спробувати себе, й наполегливо став вимагати олівця, якого нарешті одержав, але це був лише недогризок, у пучках його було зовсім незручно тримати. Ганс Касторп лаяв недогризок, звівши заплющені очі, голосно сварився та нарікав на непридатність олівця, при цьому замашними рухами виводив на картоні щось цілком недолуге, кінчилося тим, що олівець виковзнув з пальців на скатертину.

— Це не враховується, хіба можна таким... Хай йому грець! — І Ганс Касторп пошпурив олівця, що завинив, у миску з пуншем. — У кого є пристойний олівець? Хто мені позичить? Я мушу ще раз спробувати. Олівця! Олівця! В кого є олівець? — кричав він, обертаючись то в той, то в той бік, він досі спирався лівою рукою об стіл, а правою вимахував у повітрі. Та олівця не одержав. Тоді він розвернувся й пішов з кімнати, далі вимагаючи олівця, — рушив прямо до Клавдії Шоша, яка, він знав це, стояла в малому салоні недалеко від штори та посміхалася, спостерігаючи звідти за грою біля столу з пуншем.

Нараз хтось іззаду погукав його співучою іноземною мовою:

— Eh! Ingegnere! Aspetti! Che cosa fa? Ingegnere! Un po' di raggione, sa! Ma è matto questo ragazzo![47]

Та Ганс Касторп заглушив цей голос своїм, і всі побачили Сеттембріні, який, викинувши над головою простягнуту правицю — жест, дуже поширений на його батьківщині, але сенс якого передати словами досить важко — супроводив його розтяжним «е-е-е», полишив карнавальне товариство, а Ганс Касторп знову опинився на шкільному подвір'ї, дивився на блакитно-сіро-зелені очі з епікантом, що поблискували над широкими вилицями, та промовляв:

— У тебе часом немає олівця?

Він був смертельно блідим, як і того дня, коли, замазаний кров'ю, повернувся зі своєї самітньої прогулянки й з'явився наприкінці лекції у доктора Кроковскі. Реакція нервово-судинної системи викликала повний одплив крови від його молодого обличчя, воно похолоднішало, шкіра натяглась, ніс загострився, під очима лягли олив'яні тіні, мов у мерця. А симпатичний нерв викликав таке серцебиття, що про рівне дихання не могло бути жодної мови, його лихоманило, й під дією сальних залоз усі волосинки на шкірі стали дибки.

Клавдія в гостроверхому паперовому ковпаці, посміхаючись, роздивлялася його з голови до ніг, проте в її посмішці не було ані тіні співчуття чи тривоги, які мав би викликати його жахливий вигляд. Жіночій статі загалом невластиві таке співчуття й така тривога перед прірвою пристрасти — стихії, ближчій жінкам, ніж чоловікам, чоловік за натурою своєю значно віддаленіший од неї, і якщо його охопить пристрасть, жінка завжди зустріне її з насміхом та зловтіхою. Зрештою, від співчуття та тривоги він би, звичайно, з удячністю відмовився.