Розділ п'ятий

Танок смерти

Невдовзі після Різдва помер юнкер... Але спершу минуло Різдво, два святкові дні, а якщо додати Свят-вечір, то три; Ганс Касторп чекав їх з деяким острахом та сумнівом, потерпаючи про те, як вони будуть тут відзначатися, та виявилося, то були звичайнісінькі дні з ранком, полуднем та вечором, часом наставала негода (трохи підтануло), ці дні, так само, як і інші, почалися й закінчились; лише зовні були трохи прикрашеними та виділеними, певний час вони займали думки й серця людей та, залишивши після себе трохи відмінний від буднів слід вражень, відійшли спершу в недавнє, а згодом і в далеке минуле...

На свята до надвірного радника приїхав син і поселивсь у батька в боковому флігелі; то був гарний, молодий хлопець на ім'я Кнут, але в нього надто вже круто випиналась потилиця. Присутність молодого Беренса витала в повітрі: дами нараз стали смішливішими, чепурнішими та дратівливішими, а в їхніх розмовах увесь час ішлося про зустрічі з Кнутом то в саду, то в лісі, то в курзалі. Зрештою, до самого Кнута приїхали гості: в долині з'явилась група його університетських товаришів, шестеро чи семеро студентів, які оселились у містечку, але столувалися в надвірного радника. Вони разом з Кнутом блукали гуртом околицями. Ганс Касторп уникав їх, ухилявся разом з Йоахимом від зустрічі з ними, не маючи жодного бажання знайомитися. Він належав до тутешніх, тих, що тут, нагорі, й цілий світ одділяв його від тих хлопців, що співали, лазили горами та розмахували палицями, він не хтів їх ні знати, ні бачити. Окрім того, більшість із них, здається, була з північної Німеччини, серед них могли виявитись і земляки, а Ганс Касторп відчував сильний острах перед своїми земляками, він часто уявляв собі можливу ситуацію, коли в «Берґгофі» раптом з'являться які-небудь гамбуржці, адже це місто, за словами надвірного радника, постійно постачає санаторій значним контингентом хворих. Можливо, серед тяжкохворих та «морібундусів», які не з'являлися на люди, і був хто з Гамбурга. Та зі своєї кімнати виходив лише один комерсант із запалими щоками, який кілька тижнів сидів за столом пані Ілтіс, казали, що він з Куксгафена. Ганс Касторп радів, коли дивився на нього, радів, по-перше, тому, що тут так важко зав'язати знайомство з людьми, що сидять за іншими столами, а по-друге, що його рідний край такий великий і такий різноманітний. Та гамбуржець був настільки до всього байдужим, що Ганс Касторп перестав боятися можливости появи тут, нагорі, його земляків.

Отже, наближався Свят-вечір, щойно стояв на порозі, а наступного дня вже настав... Правда, був час, коли до нього ще лишалося шість тижнів, і Ганс Касторп дивувався, що люди вже розмовляють про Різдво: адже ще стільки часу, коли порахувати, то як первинно запланований термін його перебування тут та ще три тижні, які він провів у ліжку. Тоді то було багато часу, особливо, перша половина, принаймні, так здавалося Гансові Касторпу потому, а кількісно такий самий термін тепер значив дуже мало, майже нічого: пацієнти в їдальні мали рацію, ставлячись до такого терміну досить зневажливо. Шість тижнів — то навіть менше, ніж днів в одному тижні: та що то важило навіть проти іншого: що таке тиждень? Такий собі короткий колообіг від понеділка до неділі, а потім знову, починаючи з понеділка? Досить було лише безперервно задаватися питанням стосовно меншої часової одиниці, щоб усвідомити, настільки мізерний результат дає сума цих одиниць, просте додавання, дія якого ще й спричинювала дуже сильне скорочення, стискання, нищення. Що таке один день, якщо рахувати від того моменту, коли сідаєш за обідній стіл, до повторення цієї миті через двадцять чотири години? Ніщо, хоча то були двадцять чотири години. А чого варта одна година, проведена, наприклад, за процедурою лежання, на прогулянці чи за столуванням — адже на цьому можливості провести цю годину вичерпувалися? Знову ж таки, дрібниця. Та про суму доданків, кожен з яких ніщо, навряд чи можна вести серйозну мову. Питання стає ще складнішим, коли опуститися до найменших одиниць: кожна з шістдесяти секунд помножених на сім, що проминали, коли тримаєш у роті термометр, щоб продовжити криву своєї температури, була, навпаки, живучою та вагомою; ці хвилини розширювалися до маленької вічности, утворювали надзвичайно міцні пласти серед великого часу, що прошмигав, як тінь...

Свято навряд чи могло завадити перебігові життя берґгофських мешканців. Уже за кілька днів побіля правої вужчої стіни їдальні, поряд з «поганим» російським столом, було встановлено пишну ялину, її дух, що часом пробивався крізь аромати розкішних страв, сягав до пацієнтів, які сиділи за сімома столами, і тоді в очах декого з'являлася якась задума. Під час вечері 24 грудня ялинка пишалася, строкато прикрашена «дощиком», скляними кульками, золоченими шишками, маленькими яблуками, що висіли в сіточках, та великою кількістю цукерок, а різноколірні воскові свічки горіли під час вечері та після неї. Ходили чутки, нібито в кімнатах тяжкохворих також горять ялиночки, в кожного своя. Останніми днями поштою надійшло безліч посилок. Йоахим Цімсен та Ганс Касторп також одержали посилки зі своєї далекої, рівнинної батьківщини — любовно запаковані подарунки, які вони розглядали в своїх кімнатах: старанно дібраний одяг, краватки, вишукані вироби зі шкіри та нікелю, багато різдвяного печива, горіхи, яблука та марципани; брати трохи розгублено роздивлялися ці запаси, запитуючи себе, коли ж вони все це з'їдять. Ганс Касторп знав, що його посилку збирала Шаллайн, а подарунки купила лише після того, як діловито обговорила цю справу з дядьками. До подарунків було докладено лист від Джеймса Тінаппеля, на цупкому папері для приватного листування, але надрукованого на машинці. Дядько, від імени консула та себе особисто слав йому щирі вітання зі святом та побажання якнайшвидшого одужання, причому з чисто практичних причин — щоб не писати ще раз у зв'язку із завершенням року, — заодно привітав його з наступаючим новим, зрештою, так само вчинив і Ганс Касторп, який свій різдвяний лист послав разом зі звітом про стан власного здоров'я ще тоді, коли мав лежати в ліжку.

Ялинка в їдальні ряхтіла свічками, потріскувала, пахла й підтримувала в думках та серцях присутніх усвідомлення врочистости моменту. Всі були святково вбрані, чоловіки — у вихідних костюмах, жінки вдягли коштовні прикраси, які, можливо, вибирав для них люблячий чоловік там, у рівнинних краях. Клавдія Шоша також поміняла звичний для цих місць вовняний светр на вечірню сукню, яка була трохи своєрідною, з національними елементами: світла, з вишиттям і під пояс, ця сукня нагадувала російський чи то балканський народний одяг та, скорше, це був болгарський стиль, сукня була в золотих блискітках, широкі складки надавали фігурі пані Шоша якоїсь незвично м'якої повноти, сукня дивовижно пасувала до її «татарської фізіономії», як висловлювався Сеттембріні, а особливо до очей, які він називав «вогниками степового вовка». За «хорошим» російським столом було особливо весело: там першим бухнуло відкорковане шампанське, та потім його пили майже за всіма столами. За столом братів шампанське замовила двоюрідна бабуся для своєї внучки та для Марусі, але пригощала ним і всіх інших. Меню було особливо вишуканим, на завершення подали сирне печиво та цукерки, а потім ще каву з лікерами, час від часу займалася ялинова гілка, її кидалися гасити, й зчинялася криклива, надмірна паніка.

Сеттембріні, вдягнений як завжди, під кінець святкової вечері підсів ненадовго зі своєю незмінною зубочисткою до столу братів, подражнив пані Штер, потім завів розмову про сина столяра та равина людства, чий день народження приписують сьогоднішньому дню. Проте чи жив він насправді — невідомо. Але саме тоді народилася й почала свою безперервну, переможну ходу, яка триває й по цей день, ідея вартости окремої душі та ідея рівности — одне слово, саме тоді народилась індивідуалістична демократія. За це Сеттембріні й спорожнив келих, який йому підсунули. Пані Штер його манера висловлюватися про такі речі здалася «двозначною та безсердечною». Вона підвелась, не зважаючи на протести, оскільки ж усі й так переходили до салонів, то сусіди за її прикладом також підвелися.

Цього вечора спілкування в товаристві набуло певної значущости та пожвавлення завдяки врученню подарунків надвірному радникові, який зайшов на півгодини з Кнутом та Мілендонк. Церемонія відбувалася в салоні з розважальними оптичними приладами. Окремий подарунок росіян виявився чимось срібним — великий таріль з вигравіюваною посередині монограмою Беренса — річ, явна непотрібність якої зразу впадала в око. На шезлонзі, що був даром решти пацієнтів, принаймні, можна було лежати, хоча на ньому ще не було ані ковдри, ані подушки, а лише натягнуте полотно. Все-таки в шезлонга було пересувне узголів'я, і Беренс, щоб подивитися, настільки він зручний, тут-таки розлігся на ньому, затиснувши під пахвою непотрібний таріль, заплющив очі та взявся хропіти як тартак, оголосивши, що він — Фафнір, який охороняє скарб. Усі були в захопленні. Дуже сміялася з цієї вистави й пані Шоша, причому її очі ще більше звузились, а рот ледь розтулився, точнісінько — принаймні, так здавалося Гансові Касторпу — як у Пшибислава Гіппе, коли той сміявся.

Зразу, як шеф пішов, усі сіли за карти. Російське товариство, за звичаєм, зайняло малий салон. Кілька людей оточили ялинку в їдальні, вони дивилися, як згасають, догоряючи, свічки в металевих гільзах підсвічників, та ласували солодощами, що висіли на гілках. За столами, що вже були накриті для першого сніданку, сиділи, підперши руками голову, деякі хворі, далеко один від одного, в різних позах, сиділи мовчки, задумавшись.

Перший день Різдва був мрячливим та туманним. Беренс оголосив: ми сидимо в хмарах, туманів тут не буває. Та хмари чи туман, а вологість проймала. Сніг на землі став танути, зробився пористим та липким. Обличчя та руки на відкритому повітрі мерзли дужче, ніж за сонячної морозяної погоди.

Святковий день вирізнявся тим, що ввечері була музика, справжній концерт з рядами стільців та друкованими програмками — його влаштувала фірма «Берґгоф» для тих, хто жив тут, нагорі. То був пісенний вечір, який дала професійна співачка з двома медалями, що жила тут постійно і заробляла уроками, медалі висіли в неї збоку під декольте бальної сукні; але руки, худі як цурпалки, та голос, типовий глухий голос, надто очевидно свідчили про печальні причини її постійного перебування тут, нагорі. Вона співала:

Зі мною моє кохання

скрізь і завжди.

Піаніст, що їй акомпанував, також був з тутешніх... Пані Шоша сиділа в першому ряді, та, скориставшись антрактом, пішла, й з того моменту Ганс Касторп міг зі спокійною душею слухати музику (не зважаючи ні на що, то була таки справжня музика) та під час виконання стежити за текстом пісень, надрукованим у програмці. Певний час разом з ним сидів Сеттембріні, та незабаром також зник, зробивши декілька в'їдливих, пластичних зауважень з приводу глухого бельканто тутешньої співачки й іронічно висловивши своє задоволення від того, що тут сьогодні ввечері панує така довірлива та затишна атмосфера. Щиро кажучи, Ганс Касторп відчував полегшення, коли пішли обоє — і вузькоока пані, й педагог: тепер він міг безперешкодно присвятити всю свою увагу пісням. «Як чудово, — подумав він, — що в усьому світі, навіть за виняткових обставин, можливо, навіть під час полярних експедицій, люди займаються музикою».

Другий день Різдва відрізнявся від звичайної неділі та буднів лише одним: десь у свідомості жевріла думка, що ось сьогодні другий день свята; а коли й він проминув, — Різдво відійшло в минуле, чи, точніше, знову стало віддаленим майбутнім — цілий рік відділяв од нього мешканців «Берґгофа»; до того, як воно повернеться, знову йдучи за коловоротом часу, знову лишалося дванадцять місяців, зрештою, на яких сім місяців більше, ніж той термін, який уже тут перебув Ганс Касторп.

Та зразу по Різдві, ще до Нового року помер юнкер. Брати дізналися про його смерть від Альфреди Шільдкнехт, так званої сестри Берти, що доглядала за бідолашним Фріцом Ротбайном; вона проходом та по секрету повідомила їм про це. Ганс Касторп дуже засмутився, з одного боку, через те, що кашель юнкера був для нього одним з перших вражень тут, нагорі, й який, він гадав, уперше викликав у нього тепловий рефлекс на обличчі, що так його й не залишив, а з іншого боку — з причин моральних, ми б навіть сказали, духовних. Він надовго затримав Йоахима в коридорі, бесідуючи з дияконисою, яка вдячно вчепилась у цю можливість поговорити. То просто диво, що юнкер дотяг аж до свята. Він давно зарекомендував себе витривалою людиною, та чим він дихав під кінець — ніхто не знає. Правда, вже багато днів він перебував на самому кисні: за один учорашній день одержав сорок балонів по шість франків кожен. То обійшлося в добрі гроші, панове самі розуміють, до того ж не треба забувати, що його дружина, на руках якої він потім і помер, залишилася без жодних засобів до існування. Йоахим не схвалював такі затрати. Для чого мордувати людину, витрачати такі кошти на штучне підтримування життя, якщо справа все одно безнадійна! Звичайно, не можна небіжчикові дорікати, що він намарно спожив стільки дорогого газу, який підтримує життя, адже його змушували ним дихати. А ось ті, хто за ним доглядав, мали би бути розсудливішими і дати йому з Божою поміччю йти своїм неминучим шляхом, не зважаючи на матеріальне становище, і тим більше, коли воно погане. Живі також мають свої права й таке інше. Та Ганс Касторп рішуче заперечив: Йоахим розмірковує прямо як Сеттембріні, без жодної поваги та шанобливости до страждання. Адже врешті юнкер помер, і тут уже не до розмірковувань, нічим тепер не висловиш йому своєї уваги, а помираючий заслуговує на шану, й будь-які затрати є лише знаком поваги, на цьому він, Ганс Касторп, наполягає. Принаймні, треба сподіватися, що Беренс в останню хвилину не накричав на нього та не висварив без жодного пієтету! Не було приводу, пояснила Шільдкнехт. Щоправда, під кінець юнкер все-таки зробив недолугу спробу вислизнути, хотів скочити з ліжка, та досить було одного натяку на те, що така спроба позбавлена жодного сенсу, й він раз і назавжди від неї відмовився.

Ганс Касторп говорив про небіжчика з особливим співчуттям. Він робив це всупереч усталеній тут системі втаємничування та замовчування, оскільки зневажав егоїстичне прагнення пацієнтів нічого не знати, не бачити, не чути й вирішив справді боротися проти цього. За столом він спробував перевести розмову на смерть юнкера, та зустрів такий одностайний і категоричний спротив, що відчув сором та обурення. Пані Штер прямо стала хамити. Як це йому спало на думку говорити про такі речі, й де він узагалі виховувався? В цьому закладі заведено такий порядок, що персонал усіляко оберігає пацієнтів, намагається, щоб вони залишались осторонь подібних історій, і раптом з'являється якийсь шмаркач і починає такі речі голосно обговорювати, та ще й за печенею, та ще й у присутності доктора Блюменколя, з яким те саме може статися в будь-яку мить (останні слова — пошепки). Якщо це повториться, вона на нього поскаржиться кому слід. Саме тоді висварений Ганс Касторп прийняв рішення, й зразу заявив, що особисто відвідає покійного товариша по хворобі і тихо, благоговійно постоїть біля його ложа, віддавши йому таким чином останню шану, він умовив і Йоахима піти разом з ним.

Завдяки посередництву сестри Альфреди вони одержали дозвіл зайти в кімнату покійного, на другому поверсі, під їхніми кімнатами. Їх зустріла вдова, маленька блондинка, розпатлана, вимучена безсонними ночами, до губів вона притискала хустинку, а одягнена була в драпове пальто з піднятим коміром, її ніс почервонів, оскільки в кімнаті було дуже холодно. Опалення вимкнули, й двері на балкон стояли прочинені. Молоді люди сказали їй стишеним голосом усе, що в таких випадках слід говорити, а потім, слідуючи за її скорботним жестом, наблизилися до ліжка, де лежав небіжчик, при цьому ступали навшпиньки та за кожним кроком шанобливо кланялися вперед, і зупинилися біля смертного ложа, кожен у позі, що відповідала власному характеру: Йоахим був по-військовому стриманим, опустивши голову, він ніби віддавав честь, Ганс Касторп стояв невимушено, глибоко задумавшись, схрестивши руки на грудях та схиливши набік голову; обличчя його мало приблизно такий вираз, як тоді, коли він слухав музику. Голова юнкера лежала високо на подушках, а тіло — цей результат довгого розвитку та численних колообігів життя — здавалося плескатим, як дошка, від того, що ноги виступали під ковдрою. Там де були коліна, лежала гирлянда квітів, пальмова гілка, що стирчала з неї, торкалася великих, жовтих, кістлявих рук, складених на запалих грудях. Жовтим та кістлявим було і обличчя з горбатим носом, випнутими вилицями та рудуватими, кущистими вусами, густота яких ще підкреслювала сірі провали щетинистих щік. Повіки були неприродно щільно заплющеними, очевидно, очі йому затиснули, а не закрили, мимовільно подумав Ганс Касторп: це називалося віддати останню шану, хоча робилося радше для живих, ніж для покійного, закривати очі треба було зразу як настане смерть, якщо процес утворення міозину в м'язах уже почався, це ставало неможливим, і померлий лежав, утупившись нерухомим поглядом; закривати очі треба було для того, щоб створювалося враження, ніби небіжчик спить.

Ганс Касторп уже мав досвід у таких справах і почувався цілком у своїй стихії, та, незважаючи на це, стояв біля ложа з благоговінням.

— Наче спить, — сказав він зі співчуттям, хоча, насправді, різниця була надто очевидною. Потім він стиха завів розмову з удовою померлого, спитав про перебіг хвороби її чоловіка, про його останні дні та хвилини, про перевезення тіла в Кернтен, висловивши таким чином співчуття та продемонструвавши власну обізнаність як у питаннях медицини, так і в питаннях морально-духовного характеру. Вдова, яка говорила з австрійським акцентом — розтяжно і в ніс — та часом схлипувала, була подивована, що такі молоді люди настільки щиро співпереживають чужому горю; Ганс Касторп відповів, що він і брат також хворі, а йому самому ще в дуже ранньому віці вже доводилося стояти біля смертного ложа рідних, він круглий сирота й до смерти, так би мовити, вже призвичаївся. Жінка запитала, який він обрав фах. Той відповів, що був інженером.