Розділ п'ятий

Зачарована гора. Том 1

— Чому «був»?

Був, оскільки хвороба та нез'ясований термін перебування тут, нагорі, перевернули всі плани; і можливо, це перебування навіть стане поворотним пунктом життя, хто зна. (Йоахим запитально й нажахано поглянув на нього). А брат? Він збирається внизу, на рівнині стати військовим, готується на офіцера.

— О, — вигукнула вдова, — військове ремесло також привчає до серйозности, солдат має пам'ятати, що за певних обставин може зіткнутися зі смертю, й добре, якщо він наперед привчається до її вигляду.

Вона попрощалася з хлопцями зі словами вдячности, і її привітна стриманість не могла не викликати поваги, тим більше в цьому стані та ще й з таким великим рахунком за кисень, що залишив їй чоловік. Брати піднялися на свій поверх. Ганс Касторп був, очевидно, задоволений візитом та духовно збагачений враженнями, які там отримав.

— Requiescat in pace, — сказав він. — Sit tibi terra levis. Requiem aetemam dona ei, Domine.[33]

— Бачиш, коли мова йде про смерть чи про померлих, або коли звертаються до небіжчиків, то користуються латиною, в таких випадках вона знову стає офіційною мовою, люди відчувають, що смерть є чимось особливим. Та на честь смерти говорять латиною не з гуманістичної кургуазности, розумієш, мова померлих не є латиною освічених людей, вона має цілком інший дух, він, якщо можна так сказати, є навіть чимось протилежним до тієї латини. То сакральна латина, латина ченців, середньовіччя, вона нагадує глухі, тужливі співи, що долинають ніби з-під землі. Сеттембріні така латина зовсім би не сподобалася, вона не для гуманістів, республіканців та таких педагогів, як він, вона має іншу духовну настроєність, інше духовне спрямування, ніж та латина, що існує в миру. На мою думку, треба розрізняти ці різні духовні спрямованості чи настроєності — існує благочестива спрямованість й існує вільна. Кожна з них має свої переваги, та вільна, тобто сеттембрінівська, не лежить мені до душі лише з однієї причини: вона привласнила собі всі форми людської гідности, а це вже є перебільшенням. Адже інша також містить у собі багато проявів людської гідности й надає широкі можливості для благородства, стриманости та вишуканих манер, навіть більше, ніж «вільна», хоча увага першої скерована перш за все на людську слабкість і гріховність, думка про смерть і тлінність буття відіграє в ній важливу роль. Ти бачив коли-небудь у театрі «Дон-Карлоса»? Пригадуєш, як там було заведено при іспанському дворі, коли входить король Філіп увесь у чорному, з орденом Підв'язки та Золотого руна й повільно знімає капелюха, дуже подібного до наших котелків, він піднімає його вгору та каже: «Чоло покрийте, мої гранди», чи щось подібне, і не можна не визнати, що це звучить якось дуже поважно, тут немає й натяку на розгнузданість чи розпущеність, якраз навпаки; тим часом королева каже: «У Франції моїй було інакше»; звичайно, для неї все це надто манірно й громіздко, їй хотілося, щоб було розкутіше, по-людському! Та що таке «людськість»? Про все можна сказати, що воно «людське»! На мою думку, іспанська богобоязливість, урочиста смиренність та сувора регламентованість є дуже достойним способом висловити те саме «людське», та з іншого боку, словами «все є людським» можна виправдати будь-яке нехлюйство та млявість.

— Тут я з тобою згоден, — сказав Йоахим. — Я, звичайно, також не терплю млявости й нехлюйства, дисципліна завжди конче необхідна.

— Так, ти кажеш це як солдат, і я можу припустити, що на військовій службі на таких речах розуміються. Вдова мала цілковиту рацію, коли казала, що ваше ремесло привчає до серйозности, бо завжди треба бути готовим зіткнутися зі смертю. Ви носите однострій, він не має нічого зайвого, акуратний, зі стоячим комірцем, і це надає вашій статурі стрункости. Окрім того, у вас панує ієрархія та послух, ви церемонно віддаєте один одному честь, у цьому відчувається іспанський дух, благочестивість, і це мені подобається. Серед нас, цивільних людей, також би не завадила присутність такого духу в звичаях, у поведінці, мені б це краще пасувало, це було б доречним. Мені здається, світ і життя є такими, що всім би слід ходити в чорному, з накрохмаленими жабо, а не з нашими комірцями, та обходитися один з одним серйозно, стримано, з вишуканими манерами, завжди пам'ятаючи про смерть, — так, на мою думку, було б краще, моральніше. Ось бачиш, це ще одна помилка та короткозорість Сеттембріні, добре, що ми заговорили на цю тему. Він вважає, що привласнив собі не лише всі види людської гідности, але й усю мораль — з його «практичною роботою для життя», прогресивними недільними святкуваннями (так буцімто в неділю немає про що думати, окрім прогресу) та систематичним викоріненням страждань — про це ти ще не знаєш, а мені він усе розповів з повчальною метою — тож це систематичне викорінення має відбуватися за допомогою словника. А якщо мені воно якраз видається аморальним, що тоді? Йому я, звичайно, цього не скажу, він же мене в пух і прах розіб'є своїми пластичними промовами, та ще й скаже під кінець: «Попереджаю вас, інженере!» Але я маю право на власну думку: «Сір, даруйте свободу думок!» Я хочу тобі трохи сказати, — закінчив він. (Вони вже були в кімнаті Йоахима, й той став збирати все необхідне для процедури лежання). — І скажу тобі, що я вирішив. Ось ми живемо тут по сусідству з умираючими людьми, з найбільшим горем та стражданням, і не лише вдаємо, начебто нас це зовсім не обходить, але й нас самих щадять, нас оберігають, щоб тільки ми з цим за жодних обставин не стикалися й нічого такого не помітили. І юнкера вони також потай звідси винесуть, поки ми сидітимемо за вечерею чи за сніданком.І я вважаю це аморальним. Пам'ятаєш, як пані Штер розлютилася була тільки через те, що я згадав про його смерть? Для мене це просто якась дурість, і якщо вона настільки неосвічена, що гадає, ніби слова «тихше, тихше, мудрі миші» — з «Тангойзера», як то недавно з нею трапилося за столом, то вона все-таки могла б виявити трохи більшу моральну чутливість, та й інші також. Тож я вирішив відтепер більше уваги приділяти тяжкохворим та «морібундусам» санаторію, мені й самому це піде на користь — наш сьогоднішній візит уже вплинув на мене позитивно. Бідолаха Ройтер з кімнати 27, якого в перші дні по приїзді я бачив крізь прочинені двері, напевне, вже давно пішов ad penatem, і його таємно звідси забрали — у нього вже тоді були якісь надто великі очі. Та є інші, в санаторії всі кімнати зайняті, поповнення завжди вистачає, а сестра Альфреда, або «старша», або й сам Беренс, звичайно, допоможуть нам налагодити зв'язок з тим чи тим хворим, гадаю, що це буде неважко. Припустімо, наближається день народження якого-небудь «морібундуса», і ми про це дізналися — про таке завжди можна дізнатись. Отже, ми посилаємо йому чи їй, дивлячись, хто це є, горщик з квітами, як знак уваги двох невідомих колег «зі щирими побажаннями скорого одужання»; слово «одужання» завжди звучить чемно й доречно. Потім наші прізвища, звичайно, будуть названі, і він чи вона, хоч би якими слабими були, передадуть нам через двері дружнє вітання, а може навіть ця людина запросить нас на хвилину до себе, і ми обміняємося, принаймні, кількома людськими словами перед тим, як вона має назавжди відійти. Так я собі гадаю. Ти не згоден? Особисто я твердо вирішив.

Проте Йоахим не знайшов поважних заперечень щодо такого плану.

— Це суперечить тутешнім порядкам, — лише сказав він. — Ти, так би мовити, частково їх порушуєш. Та я гадаю, що як виняток Беренс, напевне, не відмовить. Окрім того, ти можеш послатися на свій інтерес до медицини.

— Між іншим, це правда, — сказав Ганс Касторп, адже його бажання виникло з досить заплутаних мотивів. Протест проти пануючого тут егоїзму був лише одним з них. Разом з цим він мав потребу, щоб за ним визнали право на серйозне ставлення до страждання та смерти, на повагу до них — потребу, задовольнити яку він сподівався завдяки близькості до тяжкохворих та вмираючих і спілкуванню з ними, що мало створити своєрідну противагу до різноманітних образ, які зазнавали його почуття тут на кожному кроці, щодня та щогодини, причому деякі судження Сеттембріні в зв'язку з цим знаходили своє підтвердження, що дуже засмучувало хлопця. Прикладів було надто багато; якби Ганса Касторпа запитали, то він, можливо, перш за все вказав на тих мешканців санаторію «Берґгоф», які, за власним зізнанням, зовсім не були хворими й поселилися тут за власним бажанням, під офіційним приводом легкої хворобливости, а, насправді, лише заради власного задоволення чи тому, що їм подобається лікарняний режим; такою, наприклад, є вдова Гессенфельд, про яку ми вже пробігом згадували, досить жвава жіночка, що пристрасно любила з усіма закладатися. Вона закладалася з чоловіками, закладалася про погоду, про новоприбулих, про страви, які подаватимуть, про результат генерального обстеження, про те, скільки кому призначать місяців, хто з чемпіонів бобслейних, санних, ковзанярських та лижних змагань переможе, чим закінчиться роман між такими-то пацієнтами та ще про безліч цілком безглуздих і нецікавих речей, закладалася на шоколад, шампанське, ікру, і все це потім урочисто поїдалося в ресторані, закладалася на гроші та квитки в кінематограф і навіть на поцілунок — вона поцілує чи її поцілують, одне слово, ця її пристрасть вносила великий неспокій і пожвавлення в їдальні; та вся ця метушня була Гансові Касторпу дуже не до вподоби, сама присутність цієї пані вже здавалася образою для гідности цього місця страждань.

Адже в душі він щиро намагавсь оберігати цю гідність, обстоювати її навіть перед самим собою, хоча це було досить важко після майже піврічного перебування тут, нагорі. З часом йому відкрилося багато чого з життя цих людей, з їхніх учинків, звичаїв та поглядів, що зовсім не сприяло його добрим намірам. Ось хоча б оті двоє худих фраєрів сімнадцяти та вісімнадцяти років, яких прозвали «Макс і Моріц», чиї вечірні зникання заради покера та загулів з дамами служили постійною поживою для пліток. Незабаром після Нового року, тобто за тиждень (адже не треба забувати, що поки ми ведемо розповідь, час своєю нечутною ходою нестримно просувався вперед), за сніданком поширилась чутка, що масажист, зайшовши до них уранці, побачив, що обоє лежать на своїх ліжках зовсім одягнутими у пом'ятих вихідних костюмах. Ганс Касторп також сміявся, та хоча його добра воля була таким чином пригнічена, проте історія з «Максом і Моріцом» була ще дрібницею в порівнянні з історіями, які влаштовував адвокат Айнгуф з Ютербога; цей сорокарічний чоловік з гострою борідкою та руками, густо вкритими чорною порістю, з певного часу сидів за столом Сеттембріні замість шведа, що одужав, тож цей адвокат не лише щоночі повертався п'яним, а недавно так налигався, що не мав сил піднятися до себе в кімнату, і його знайшли лежачим на лужку. Окрім того, адвокат уславився як небезпечний спокусник, і пані Штер просто пальцем показувала на одну молоду даму, — між іншим, заручену на рівнині, — буцімто бачили, як та в цілком неприпустимий час виходила з кімнати Айнгуфа в самій лише шубці, під якою не було нічого, окрім панталонів-реформ. А це вже був скандал, не лише в моральному плані, Ганс Касторп розцінив цей випадок як особливо скандальний та образливий для себе особисто з погляду своїх духовних устремлінь. До цього додалося ще й те, що він уже не міг спокійно думати про адвоката, не згадуючи при цьому про Френцхен Оберданк, мамину доцю з гладенько зачесаним на проділ волоссям, яку всього кілька тижнів тому привезла сюди мати, вельми поважна провінційна пані. Френцхен Оберданк по приїзді та після першого обстеження визнали легкохворою, та тут або була допущена помилка, або її випадок виявився саме таким, коли тутешнє повітря перш за все сприяло не лікуванню, а розвитку хвороби, чи, може, молода дівчина заплуталася в якихось інтригах та переживаннях, які їй пошкодили; в кожному разі, через чотири тижні по приїзді після медичного обстеження вона увійшла до їдальні і, підкинувши вгору свою дамську сумочку, дзвінким голосом вигукнула: «Ура, я залишаюся на цілий рік!» — на що вся зала вибухнула гомеричним реготом. Та за два тижні стало відомо, що адвокат Айнгуф повівся з Френцхен як останній негідник. Зрештою, залишаємо цей вислів на нашій совісті чи, принаймні, на совісті Ганса Касторпа, адже для тих, хто цю чутку поширював, вона не видавалась аж надто нечуваною, щоб братися до таких сильних виразів. Знизавши плечима, ці люди натякали, що в подібних справах завжди беруть участь двоє, й навряд чи щось могло відбутися без бажання та згоди обох сторін. У всякому разі, такою була моральна позиція пані Штер щодо цього випадку.

Кароліна Штер була нестерпна. І якщо Гансові Касторпу щось і заважало в його щирих духовних пориваннях, то саме ця жінка, її присутність і поведінка. Досить було лише її постійних обмовок, спричинених невіглаством! Вона казала «агонья» замість передсмертна боротьба; «інкримінальний», коли хотіла дорікнути комусь у нахабстві, а стосовно астрономічних явищ, що спричиняли затемнення сонця, молола просто суцільні нісенітниці. Про снігові маси, які вкривали гори, говорила, нібито вони мають «справжню потенцію», а якось вона надовго ввела пана Сеттембріні в стан глибокого подивування, заявивши йому, що вона читає взяту з бібліотеки книжку, яка має до нього відношення, а саме «Бенедетто Ченеллі в перекладі Шіллера». Вона любила сталі вирази та звороти мови, які своїм несмаком та заяложеністю діяли Гансові Касторпу на нерви, скажімо: «це вже вершина!» або «просто неймовірно!» А оскільки слово «сліпуче» замість «блискуче» або «чудово», яке довгий час було модним серед публіки, нарешті, втратило свою силу, спроституювалось і застаріло, вона вчепилася за нове, а саме за слово «карколомно», і з будь-якого приводу, всерйоз чи жартома казала «карколомно», чи то йшлося про санну дорогу, про пиріг чи її власну температуру, що викликало постійну відразу. Окрім того, в неї була нестримна манія на пліткарство. Так, вона із задоволенням розповідала про те, що пані Саломон одягнула сьогодні найдорожчу мереживну білизну, адже йде на обстеження до лікарів і кокетує перед ними вишуканим спіднім, — що могло бути й правдою, Гансові Касторпу й самому здавалося, що процедура обстеження, незалежно від результатів, приносить дамам задоволення, і заради неї вони кокетливо вдягаються. Та коли пані Штер запевняла, що пані Редіш із Познані, в якої припускали туберкульоз спинного мозку, раз на тиждень протягом цілих десяти хвилин має абсолютно голою марширувати туди й сюди перед надвірним радником Беренсом, малоймовірність такого твердження можна було лише порівняти з його непристойністю; та пані Штер клялася й наполягала на своєму, хоча важко було зрозуміти, звідки в бідної жінки такий запал, така енергія та упертість, адже власне здоров'я завдавало їй чимало мороки. Проте часом її охоплювала боязка та плаксива тривога, спричинена так званою млявістю, що все більше наростала, або ж температурною кривою, яка йшла вгору. Тоді вона з'являлася в їдальні схлипуючи, жорсткі розчервонілі щоки були в сльозах, затуливши обличчя хустинкою, вона ридма повідомляла, що Беренс збирається перевести її на постільний режим, і вона хотіла б знати, що він сказав поза очі про її здоров'я та в якому воно стані — вона хоче дивитися правді у вічі! Одного разу пані Штер із жахом помітила, що її ліжко стоїть до дверей не узголів'ям, а узніжжям, і внаслідок цього відкриття ледь не дійшла до істеричних судом. Її лють та жах важко було зразу зрозуміти, в цьому, зокрема, не міг розібратися й Ганс Касторп. То й що? Що з того? Чому ліжко не може стояти так, як стоїть зараз? Та, Боже мій, хіба він не розуміє?.. Вона ж лежить у ліжку ногами вперед!.. І пані Штер у відчаї здійняла такий галас, що довелося негайно переставити ліжко, хоча тепер світло било їй в очі, й вона стала гірше спати.

Усе це було несерйозно й дуже мало відповідало духовним запитам Ганса Касторпа. Жахлива сцена, що розігралася цими днями за столом, справила на нього особливо тяжке враження. Недавно прибулий пацієнт, учитель Попов, худа, тиха людина, — вчителя посадили за «хороший» російський стіл разом з його нареченою, також тихою та худою, — виявився епілептиком, і посеред обіду з ним стався страшенний напад: з нелюдським, демонічним криком, який не раз описувався в літературі, вчитель повалився на підлогу поряд зі своїм стільцем і став судомитися, бити навколо себе руками й ногами. Справа ускладнювалася ще й тим, що саме подавали рибу, і Попов у такому стані міг удавитися риб'ячою кісткою. Паніку важко було описати. Дами, а особливо пані Штер, та й пані Саломон, Редіш, Гессенфельд, Маґнус, Ільтіс, Леві, всіх і не назвеш, кожна по-своєму, були охоплені таким хвилюванням, що деякі ошаліли не менше за самого Попова. Звідусіль долинали пронизливі крики, скрізь було видно судомно заплющені очі, розтулені роти, неприродно вигнуті тіла. Лише одна пані надала перевагу тихому зомлінню. Оскільки жахливий випадок застав деяких зненацька під час жування та ковтання, дехто став давитися їжею. Частина пацієнтів кинулася втікати, метнувшись до найближчих виходів, а також до дверей на веранду, хоча там було мокро й холодно. Та в цьому інциденті, окрім жаху, відчувався наліт якоїсь непристойности, й усі мимовільно пригадали деякі твердження доктора Кроковскі з останньої лекції. Цей психоаналітик минулого понеділка, розмірковуючи про любов, як хвороботворну силу, згадав про падучу — недугу, яку в доаналітичні часи людство сприймало як священний чи навіть пророчий дар або ж диявольську одержимість. Користуючись то поетичними образами, то невблаганними науковими термінами, доктор узявся доводити, що ця хвороба є мовби еквівалентом кохання, оргазмом мозку, одне слово, зобразив її в такому підозрілому світлі, що ті, хто його слухав, побачили в нападі Попова ніби як наочну ілюстрацію до лекції доктора Кроковскі, як несподіване відкриття, загадковий скандал, тому в утечі дам проявилася певна соромливість. У їдальні був сам надвірний радник, і він, за допомогою Мілендонк та кількох молодих пацієнтів, що не розгубились, витяг Попова у вестибюль, тоді як той перебував у екстатичному стані: його тіло скрутили корчі, чоло посиніло, а на губах виступила піна. Лікарі, старша сестра та решта персоналу ще довго вовтузилися з учителем, який лежав непритомний, і, нарешті, винесли його ношами. Та невдовзі Попов спокійно собі сидів поруч зі своєю нареченою за «хорошим» російським столом, доїдав свій обід і весело перемовлявся з сусідами, мов нічого й не було!

Ганс Касторп спостерігав за цією пригодою з шанобливим острахом, але й вона серйозно його не заторкнула, дай йому Боже. Звичайно, Попов міг удавитися рибою, але ж насправді не вдавився, й, не зважаючи на свій стан безсвідомої несамовитости, все-таки потай проявив певну обережність. А тепер ось сидів і доїдав обід, ніби це не він щойно буянив, як навіжений чи п'яний у лихоманці, напевне, сам нічого з того й не пам'ятав. Та й уся його постава була такою, що не викликала в Ганса Касторпа поваги до страждання. Наречена лише посилювала враження про панівні тут, нагорі, легковажність і розбещеність, з якими Ганс Касторп не раз стикався; тож він хотів з ними боротися, більше займаючись тяжкохворими та «морібундусами», хоча це і суперечило тутешнім звичаям.

На тому самому поверсі, де мешкали брати, лежала тяжкохвора, ще зовсім юна дівчина, Лайла Ґернґрос, яка, за словами сестри Альфреди, мала незабаром померти. За десять днів у неї було чотири дуже сильні горлові кровотечі, й сюди, нагору, приїхали батьки, сподіваючись забрати її живою. Та це, очевидно, було неможливо: надвірний радник заявив, що бідолашну малу Ґернґрос нікуди не можна везти. Їй було років шістнадцять-сімнадцять. Гансові Касторпу це видалося слушною нагодою для здійснення свого плану з горщиком квітів та побажаннями скорого одужання. Правда, до дня народження Лайли було ще далеко, та вона, якщо вірити людським передбаченням, до нього й не доживе; Ганс Касторп довідався, що день народження буде лише навесні, та вирішив, що це не може стати перешкодою для задуманого ним вияву пошани й милосердя. Під час однієї з передобідніх прогулянок у напрямку до курзали, він разом з братом зайшов до квіткової крамниці, і, вдихаючи на всі груди сильний запах вологої землі та квітів, вибрав гарний кущ гортензій, який послав помираючій дівчині, не вказуючи від кого, а лише доклавши картку з написом «Від двох колег по санаторію з сердечними побажаннями скорого одужання». Все це він робив радісно, приємно схвильований ароматом квітів та вологого тепла, від якого, після вуличного холоду, сльозились очі; а серце його калатало від думки про незвичність, сміливість та значущість цього людяного вчинку, якому він потай надавав символічного значення.

Лайла Ґернґрос не мала окремої сестри-жалібниці, а перебувала під безпосереднім наглядом панни фон Мілендонк та лікарів, але Альфреда часто заходила у вестибюль, тож вона й повідомила хлопцям про враження, яке справила на дівчину їхня увага. Лайла, безнадійно відрізана від світу своєю хворобою, зраділа привітові чужих людей як дитя. Гортензія стояла біля її ліжка, дівчина пестила її поглядом і руками, дбала про те, щоб квітку поливали, й навіть під час жорстоких нападів кашлю не відривала від неї свого змученого погляду. Батьки, майор у відставці Ґернґрос та його дружина, також були розчулені й утішені, оскільки в санаторії вони нікого не знали й навіть не могли робити жодних припущень про те, хто ж таки прислав квіти; диякониса Шільдкнехт, як сама потім прохопилась, не могла втриматися, щоб не розкрити таємницю анонімности й назвала братів. Вона ж таки передала прохання від усієї родини Ґернґросів зайти, щоб познайомитися з панами та висловити подяку; тож за день обидва брати, прямуючи за дияконисою, ввійшли навшпиньки в кімнату хворої.

Помираюча виявилась чарівною білявкою з блакитними, як незабудки, очима; незважаючи на велику втрату крови та на те, що вона ледве дихала рештками легень, Лейла виглядала крихкою, але не жалісною. Вона подякувала і завела бесіду з хлопцями глухуватим, але приємним голосом. На її щоках з'явився рум'янець і вже з них не сходив. Ганс Касторп пояснив свій учинок так, як то було слід зробити при батьках, і трохи вибачився; він говорив тихо й схвильовано з лагідною шанобливістю. Ще трохи — принаймні, таке бажання в нього виникало — й він би став перед ліжком дівчини на коліно; у всякому разі, він довго стискав у своїй руці руку Лайли, хоча ця гаряча ручка була не просто вологою, а мокрою, оскільки дівча просто обливалося потом; з її тіла виділялося стільки води, що воно б давно зморщилось і висохло, якби ці втрати не компенсувалися пожадливим поглинанням лимонаду, повна карафка якого стояла на її нічному столику. Батьки, хоч і були дуже засмучені, проте люб'язно підтримували бесіду, розпитуючи про особисті обставини обох братів та заторкуючи інші теми, як то водиться в культурному товаристві. Майор був кремезним чолов'ягою з низьким лобом та щетинистими вусами — справжній богатир, який явно був органічно невинним у схильності донечки до хвороби. Винною в цьому була, очевидно, його жінка — кощавенька особа з очевидною схильністю до сухот, яка до того ж була досить пригніченою через те, що донька успадкувала її слабке здоров'я. Коли в Лайли хвилин за десять з'явились ознаки втоми чи, точніше, надмірного збудження (рожеві щоки її запалали, а незабудкові очі почали неспокійно блищати), брати, яким сестра Альфреда кинула багатозначний погляд, поквапно попрощалися. Пані Ґернґрос провела їх до дверей, висловлюючи самій собі гіркі докори, що глибоко схвилювало Ганса Касторпа. Від неї, від неї вся ця халепа, побивалася вона; лише від неї могла успадкувати хворобу бідна дівчинка, чоловік тут зовсім ні до чого. Але й вона сама, багато хто може це підтвердити, слабувала на легені лише в легкій формі та недовго, ще дівчиною. Потім подолала хворобу, подолала остаточно, як її запевняли, і хотіла вийти заміж, дуже хотіла, так хотіла вийти заміж і жити, й їй пощастило; вона одружилася цілковито здоровою зі своїм дорогим чоловіком, а він, міцний як дуб, ніколи навіть уявити собі не міг, що їхню дитину спіткає така хвороба. Та хоч яким міцним та дужим був батько, вплив його спадковости не зміг перешкодити біді. Й ось у дитини пробилося те страшне, давно поховане й забуте, й дівчинка не може цього подолати, загине, а вона, мати, здолала хворобу й тепер перебуває в більш безпечному віці; та її бідолашна, люба дитина має померти, лікарі вже не дають жодної надії, й в усьому винна вона і її минуле.

Хлопці намагалися її втішити і говорили про те, що все ще може обернутися на краще. Та пані майорова лише схлипувала й ще раз узялася дякувати їм за все, за все, за гортензії та за те, що своїми відвідинами вони хоч трохи розвіяли та порадували її дитину. Адже бідолашка лежить зовсім сама й катується, інші ж її однолітки веселяться та радіють життю, танцюють з красивими хлопцями, адже хвороба цього бажання відбити ніяк не може. Вони принесли з собою хоч трохи сонця, Боже мій, напевне востаннє. Ці гортензії для неї наче успіх на балу, а бесіда з такими двома славними кавалерами, ніби невинний, маленький флірт, вона, мати, зразу це помітила.

Ця заувага трохи покоробила Ганса Касторпа, тим більше, що пані майорова вимовила «флірт» неправильно, тобто не на англійський манер, а на німецький, що його надто подратувало. Крім того, він ніякий не «славний кавалер», а відвідав маленьку Лайлу, протестуючи в такий спосіб проти панівного тут егоїзму та з причин медико-духовного характеру. Одне слово, в нього дещо підупав настрій від того, як повернулася справа, оскільки пані майорова підійшла до цього не так, як слід, і все-таки він був збуджений і задоволений з того, що довів свій задум до кінця. В душі та в пам'яті закарбувалися два враження: аромат землі в квітковій крамниці й доторк вологої ручки Лайли. Й оскільки почин вони вже зробили, то Ганс Касторп тут-таки домовився з сестрою Альфредою того ж таки дня відвідати її хворого, Фріца Ротбайна, який дуже нудьгував у товаристві сестри-жалібниці, що його доглядала, хоча, якщо вірити всім ознакам, жити йому залишалося зовсім трохи.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зачарована гора. Том 1» автора Манн Т. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ п'ятий“ на сторінці 26. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи