Розділ п'ятий

Ганс Касторп до пізньої ночі сидів на своїй лоджії, вдивляючись у зачаровану зимою долину, — набагато довше, ніж Йоахим, який, зазвичай, о десятій, а найпізніше, початок на одинадцяту вертався до себе в кімнату. Чудовий Гансів шезлонг з потрійним утепленням та подушечкою під голову був підсунутий ближче до дерев'яних перил, прикиданих зверху пасмом снігу, на білому столику горіла електрична лампочка, а поряд зі стосом книжок стояла склянка з жирним молоком — це було вечірнє молоко, яке о дев'ятій годині розносили по кімнатах усім мешканцям «Берґгофа» і до якого Ганс Касторп для присмаки доливав ковток коньяку. Він уже ввів у дію всі засоби боротьби з холодом, увесь апарат. По груди натяг на себе застебнутий на всі ґудзики спальний мішок, якого своєчасно придбав у крамниці курорту, поверх мішка він укривався двома ковдрами з верблюжої вовни, підгорненими за всіма правилами ритуалу. Окрім зимового костюма на ньому була хутряна куртка, на голові — плетена вовняна шапка, на ногах — фетрові чоботи, а на руках — рукавиці на товстій підкладці, яка, щоправда, не могла вберегти пальці від задубіння.

Він залишався на повітрі дуже довго, часом до півночі (поганого російського подружжя вже давно не було на сусідній лоджії), захоплений чарівною зимовою ніччю, тим більше, що часом до цієї тиші впліталася музика, яку грали в долині до одинадцятої години і яка звучала то здалеку, то зблизька; та головним чином його втримувала млявість і збудження, що охоплювали його водночас: млявість тіла, небажання рухатися та діяльна збудженість мозку, що під впливом нових, захопливих студій, якими переймався хлопець, ніяк не міг заспокоїтися. Зимова погода ослабляла Ганса Касторпа, мороз стомлював, поглинаючи багато сил організму. Він їв багато, старанно поглинав велетенські порції берґгофських трапез, під час яких після ростбіфу з гарніром могли подати смажену гусятину, — їв з особливим апетитом, який, як виявилося, у хворих узимку стає набагато сильнішим, ніж улітку. Водночас на нього напала страшенна сонливість, тож він і вдень, і місячними вечорами засинав над грубими книжками, які гортав і про які ми ще згадаємо, а подрімавши кілька хвилин, далі провадив свої дослідження. Жваві розмови з Йоахимом — і тут набагато більше, ніж на рівнині, він став схильним до поквапної, збудженої, а часом навіть сумнівної балаканини — тож оті жваві розмови з Йоахимом під час обов'язкових прогулянок снігом дуже його втомлювали: на нього стало нападати запаморочення та дрож усього тіла, йому здавалося, що він чи то напідпитку, чи то приглушений, голова палала. З початком зими температурна крива пішла вгору, і надвірний радник уже заводив розмову про ін'єкції, до яких зазвичай вдавався тоді, коли висока температура трималася надто довго, — такі ін'єкції регулярно робили двом третинам пацієнтів, зокрема і Йоахимові. Та Ганс Касторп уважав, що це підвищене тепло в його тілі, очевидно, пов'язане з тим внутрішнім збудженням та неспокоєм, які цими ряхтливими морозяними вечорами утримували його в шезлонзі до такої пізньої години, а чтиво, яке захоплювало, лише підтверджувало це припущення.

У павільйонах для лежання та на особистих лоджіях міжнародного санаторію «Берґгоф» читали багато — та переважно новачки чи ті, що прибули на короткий термін, оскільки пацієнти з багатомісячним чи навіть багаторічним стажем давно вже навчилися без розпорошення уяви та без розумових занять марнувати час за допомогою особливих внутрішніх віртуозних прийомів, вони навіть заявляли, що лише недолугі початківці чіпляються заради цього за книжку. Цілком достатньо тримати одну книжку на колінах або поруч на столику, щоб почуватися цілком забезпеченим чтивом. У вільному розпорядженні пацієнтів була різномовна бібліотека санаторію, багата на ілюстровані видання, яка нагадувала трохи розширений асортимент чтива в почекальні стоматолога. Пацієнти також обмінювалися романами, взятими з бібліотеки «Пляцу». Час по час з'являлася книжка чи ілюстрований часопис, які пацієнти виривали одне в одного з рук, і навіть ті, хто вже давно нічого не читав, з лицемірною флегматичністю намагалися заволодіти ними. В той час, про який ми ведемо мову, пацієнти зачитувалися однією примітивно виданою брошуркою, пущеною в обіг паном Альбіном, що називалася «Мистецтво спокушати». Це був дуже дослівний переклад з французької, зберігся навіть синтаксис оригіналу, що надавало розмірковуванням автора особливої грайливости та вишуканої пікантности; в брошурці розвивалася філософія тілесного кохання та насолоди в дусі світського, життєрадісного язичництва. Пані Штер прочитала її однією з перших і казала, що ця брошурка просто «потрясаюча». Пані Магнус, та, що втрачала білок, беззаперечно схвалила брошурку. Її чоловік, бровар, визнав, що з цієї книжки він таки трохи взяв для себе, але дуже шкодував, що це прочитала й пані Магнус, оскільки таке чтиво лише «розбещує» жінок і навіює їм непристойні уявлення. Відгук броваря ще більше розпалив цікавість публіки до книжки. Між двома дамами, що прибули в санаторій у жовтні та зазвичай лежали в нижньому павільйоні — між пані Редиш, дружиною польського промисловця, та такою собі пані Гессенфельд, удовою з Берліна, якось по обіді спалахнула досить негідна сцена навіть з насильницькими діями, оскільки кожна з цих дам стверджувала, що тепер саме її черга одержати згадану книжку; Ганс Касторп усе чув зі своєї лоджії: сутичка закінчилася істеричним криком однієї з дам — то могла бути й Ретиш, і Гессенфельд; врешті розлючену даму відвели до її кімнати. Молодь заполучила трактат раніше, ніж старше покоління. Вони вивчали його групами, після вечері, у чиїй-небудь кімнаті. Ганс Касторп бачив, як хлопець з нігтем передав у їдальні брошуру молодій легкохворій Френцхен Оберданк — маминій доці, білявій з рівним проділом, яку нещодавно сама мати сюди й привезла.

Можливо, були й винятки, можливо, деякі хворі заповнювали години обов'язкового лежання серйозною розумовою працею та займалися плідними студіями, принаймні, для того, щоб не втрачати зв'язок з життям на рівнині або щоб надати плинові часу певної ваги та глибинности, щоб не мати лише чистий час і більше нічого. Можливо, крім Сеттембріні з його потягом до викорінення страждань та щирого Йоахима з його підручниками російської мови, були також інші подібні пацієнти, якщо й не серед відвідувачів їдальні, що здавалося, справді, малоймовірним, то серед лежачих хворих та «морібундусів» — Ганс Касторп був готовий таке припустити. А щодо його самого, то книжка «Ocean steamships» уже нічого нового йому дати не могла, тому разом з речами, необхідними для зимового сезону, він замовив з дому деякі фахові книжки з інженерної та кораблебудівельної справи. Проте ці томи лежали неторкнутими — за рахунок інших, пов'язаних з цілком відмінною сферою, предметом якої Ганс Касторп глибоко зацікавився. То були книжки з анатомії, фізіології та біології — книжки різними мовами: німецькою, французькою, англійською; якось їх доправив йому нагору місцевий книгар; очевидно, книжки були попередньо замовлені Гансом Касторпом, причому особисто, без розмов, під час однієї з прогулянок до містечка без Йоахима — той мав чи то ін'єкції, чи то зважування. Тож Йоахим був подивований, коли побачив ці книжки в брата. Вони були дорогі — фахова література взагалі дорого коштує, — на внутрішньому боці обкладинки чи на суперобкладинці ще були проставлені ціни. Він запитав, чому Ганс Касторп, якщо вже зацікавився такою літературою, не попросив у надвірного радника — в нього ж повинен бути великий вибір і він охоче дав би почитати. Та Ганс Касторп заперечив, що хоче мати власні книжки, адже свої читаєш зовсім по-інакшому; окрім того, він полюбляє водити по рядках та підкреслювати олівцем. Відтоді Йоахим чув, як Ганс Касторп, лежачи на своїй лоджії, годинами розрізає зброшуровані аркуші.

Книжки виявились важкими, тримати в руках було незручно, й Ганс Касторп ставив їх так, що вони впиралися нижнім краєм йому в груди чи в живіт. Давило, але хлопець був ладен терпіти; трохи розтуливши рота, водив очима зверху донизу вченими сторінками, які були освітлені рожевим світлом накритої абажуром настільної лампочки, майже непотрібної, оскільки яскраво світив місяць; під час читання голова опускалася й опускалась, аж поки підборіддя впиралося в груди, тоді наш читач, перш, ніж знову підняти голову та очі на початок наступної сторінки, трохи барився, перебуваючи чи то в напівзадумливій дрімоті, чи то в напівдрімотній задумі. Він намагався проникнути до суті, читав, а над високогірною долиною, що ряхтіла кришталевими іскрами, своїм розміреним шляхом просувався місяць, — читав про організовану матерію, про властивості протоплазми, цієї чутливої субстанції, що перебуває в певному нестійкому стані буття між розвитком та розпадом, про її властивості надавати розмаїття первинним, основним формам, які існують і дотепер, читав з поквапною цікавістю про життя та його святу й грішну таємницю.

Що ж таке життя? Ми цього не знаємо. Оскільки воно, відколи виникло, безперечно, себе усвідомлює, але не знає, що воно таке. Свідомість є чутливістю на подразники, вона, певною мірою вже пробудилася на найнижчих та найпростіших її етапах; та неможливо було пов'язати першу появу свідомих процесів з якимось означеним моментом загальної або індивідуальної історії свідомости, прив'язати, наприклад, появу свідомости до виникнення якої-небудь нервової системи. Найнижчі форми тварин позбавлені нервової системи і, тим більше, головного мозку, та ніхто не наважиться заперечувати їхню здатність сприймати подразнення. Окрім того, було можливим притлумити життя як таке, а не лише діяльність створених ним органів, чутливих до подразнень, і не лише нервів. Можна було тимчасово вбити чутливість будь-якої наділеної життям матерії як у світі тваринному, так і рослинному, притлумити яєчка та сім'яні нитки наркозом — хлороформом, хлоральгідратом, морфієм. Отже, свідомість виявилася лише функцією організованої живої матерії, і при посиленні своєї активности ця функція оберталася проти її власного носія — ставала прагненням до дослідження та пояснення феномену, який її породив, обнадійливим та безнадійним прагненням усього живого до самопізнання, до порпання природи в собі самій — врешті, абсолютно марного, оскільки природа не може перетворитися на пізнання, саме життя не може вловити до кінця суті живого.

Що ж таке життя? Ніхто цього не знає. Ніхто не відає тієї природної точки, де пробилося й зажевріло життя. Та з тієї самої миті ніщо в сфері життя не було безпосередньо даним чи позірно опосередкованим. Проте саме життя видавалося чимось безпосередньо даним. Про життя можна було сказати лише таке: його будова настільки високорозвинена, що в неорганічному світі не було нічого, що могло хоча б наближено бути до нього подібним. Відстань між амебою-псевдоніжкою та хребетними була мізерною й несуттєвою в порівнянні з тим, що лежало між найпростішими явищами життя та тією природою, яка навіть не заслуговувала назви мертвої, оскільки була неорганічною. Адже смерть була лише логічним запереченням життя: та між життям і неорганічною природою зяяла прірва, і дослідники робили намарні спроби перекинути через неї міст, намагалися заповнити цю прірву різноманітними теоріями, але прірва заковтувала їх, не лишаючи сліду, й ані глибина, ані ширина її від цього не зменшувалися. Щоб знайти бодай якусь зв'язуючу ланку, висунули гіпотезу, що суперечить здоровому глуздові, гіпотезу про безструктурну життєву матерію, про неорганізовані організми, які буцімто виникали в білковому розчині самі собою, подібно до того, як у маточному розчині утворюється кристал; а разом з тим органічна диференційованість залишалася передумовою та формою вираження будь-якого життя, і не можна було вказати на жодну живу істоту, яка б не завдячувала своєю появою на світ батькам. Тому захоплення, яким зустріли видобутий з морських глибин первинний слиз, скоро обернулося на гірке розчарування. З'ясувалося, що за протоплазму прийняли залишки гіпсу. І щоб мимоволі не довелося визнати диво — адже життя, яке складається з тих самих речовин, а потому розпадається на ті самі речовини, що й неорганічна природа, було б незаперечним дивом, — довелось припустити самозародження, тобто виникнення органічної природи з неорганічної, що також було дивом. Тому вчені вводили різні проміжні етапи та переходи, допускали існування організмів, що стояли нижче від усіх нам відомих, які, проте, в свою чергу, мали ще більш ранніх попередників, свідків ще більш ранніх спроб природи створити життя, а саме — прубій, що залишалися для всіх невидимими — їх не міг уловити найпотужніший мікроскоп, — а уявне їхнє утворення мусило було відбутися завдяки синтезові білкових сполук.

То що ж таке життя? Тепло, продукт тепла, що зберігає форму мінливости, гарячка матерії, що супроводжує процес безперервного розпаду та відновлення білкових молекул, побудованих з нестійкою вигадливістю та складністю. Власне, то було буття того, що буттям не могло бути, в цьому гарячковому процесі розпаду та відновлення з солодкою та болючою необхідністю все лише балансувало на грані буття. Те життя не було матеріальним і не було духом. Було чимось проміжним, феноменом, який несла матерія, подібним до райдуги над водоспадом чи до полум'я. Та хоча цей феномен і не був матеріальним, він був чуттєвим до насолоди й до огидного, став безсоромною матерією, що відчуває та подразнює саму себе, став якоюсь розбещеною формою буття. То було якесь таємно-чутливе ворушіння серед непорочного, холодного всесвіту, якесь хітливо-нечисте всмоктування їжі та її виверження, якесь екскреторне видихання вуглецевої кислоти та гидких речовин невідомого походження та невідомих властивостей. Так унаслідок вирівнювання непостійности виникло певне розростання, яке розгорталося за притаманними йому законами росту, певне розгортання, формотворення чогось набряклого, з води, білка, соли та жирів, що називають плоттю, і та плоть досягла форми, високого образу, краси, хоча в ній залишилося начало чуттєвости та пристрасти. Адже ця форма та краса не була породженням духу, як у поетичних та музичних творах, ані породженням нейтральної, у своїй безвинності одухотвореної речовини, якими є форма та краса творів образотворчого мистецтва. Скорше ця форма та краса виникли й утворилися з якоїсь субстанції, що невідомим чином пробудилась до пристрасти, утворилася з самої органічної, тлінно-сущої матерії, з пахучої плоті...

Перед молодим Гансом Касторпом, що спочивав у збереженому хутром та вовною теплі свого тіла й позирав на ряхтливу, замерзлу долину, споглядав серед мороку морозяної ночі, підсвітленої блиском мертвих сузір'їв, образ самого життя. Той образ висів десь у просторі, далекий та все-таки близький для відчуття: матово-біла, липка плоть, тіло, що ширило запахи та випари; Ганс Касторп бачив свою шкіру з усією властивою їй неохайністю та вадами, плямами, сосочками, тріщинками та жовтизною, бачив зернисті, полущені місця, бачив рудиментарні залишки зародкового пуху, що тягся ніжними струменями та вихорами. Видиво стояло, притулившись, відокремлене від холоду неживого світу, огорнуте власними випарами: голова була увінчана чимось холоднуватим, роговим, пігментованим, що було продуктом його шкіри, закинувши руки за голову, цей образ дивився на Ганса Касторпа з-під примружених повік, очі, внаслідок особливого шкірного утворення, здавалися розкосими, а губи були трохи розтулені та злегка вивернені; тіло спиралося на одну ногу, так що різко виступали обриси литки, коліно другої ноги, трохи відставленої вбік, що торкалася землі самими тільки пальцями, довірливо притискалося до коліна ноги, яка тримала вагу тіла. Так, посміхаючись, стояло перед ним це тіло, трохи бока, граціозно відкинувшись назад, висунувши лікті, що часом поблискували, стояло в парній симетрії своєї постави, своїх тілесних особливостей: западинам пахв з їхніми різкими випарами відповідала в містичному трикутнику ніч її лона, так само як очам — ротовий отвір з його червоним епітелієм, а рожевим квіткам грудей — видовжений пуп. Під впливом центральної нервової системи та рухальних нервів, пов'язаних зі спинним мозком, живіт та грудна клітина підіймалися й опускались, плевроперитональна западина здіймалася й опадала, повітря, нагріте та зволожене слизом дихальних шляхів і насичене виділеннями, проходило між губів після того, як кисень, що містився в ньому, поєднувався в повітряних клітинах легень з гемоглобіном крови, що було необхідним для внутрішнього дихання. Ганс Касторп розумів, що то живе тіло зі своєю таємничою пропорційністю членів, живлене кров'ю, пронизане системою нервів, вен, артерій, волосяних фільтрів, просочене лімфою, зі своїм кістяком, який складається з наповнених мозком трубчастих кісток, а також із лопаткових, хребцевих та основних, що виникли з первинної опорної субстанції, з драглистої тканини, потім зміцніли завдяки вапняним солям та клею, щоб носити це тіло з усіма його капсулами, зі змащеними суглобними сумками, зв'язками та хрящами, з його більш як двомастами м'язів, центральними системами органів травлення, дихання, відчуття подразнень та відповіді на них, з його захисним шкірним покривом, серозними пазухами та залозами, багатими на виділення, з його складними трубчастими та складковими внутрішніми поверхнями, що поєднувались із зовнішнім світом через особливі отвори; він розумів — оце «я» є життєвою єдністю вищого порядку, що надзвичайно відрізняється від найпростіших істот, які дихають, харчуються й навіть думають усією поверхнею тіла; що ця єдність складається з міріадів таких найдрібніших органічних систем, які виникли з одної й потім розмножилися шляхом невпинного поділу, утворили різні допоміжні комбінації та спільноти, відокремлювалися, самостійно розвивались далі та породили форми, що стали умовою й наслідком їхнього подальшого зростання.

Це тіло, яке йому уявлялося, ця окрема істота й живе «я» поставали страхітливою кількістю особин, що дихали та годувалися, індивідів нижчого рівня, які внаслідок своєї органічної будови та форми, призначеної для особливої мети, настільки втратили своє буття як істоти, наділені якоюсь подобою «я», власною свободою та живою безпосередністю, настільки стали лише анатомічними елементами, що їхнє призначення звелося тільки до чутливости до світла, звуку, тепла, доторку, інші зберегли здатність, стискаючись, змінювати свою форму чи виробляти шлунковий сік, інші стали потрібні лише для опори тіла, ще інші, внаслідок однобокого розвитку, — лише для вироблення секрецій чи для розмноження. Та існували і винятки цієї множинности, поєднаної у вище «я», такі випадки, коли велика кількість індивідів нижчого порядку була поєднана у вищу життєву єдність лише легкими й ненадійними зв'язками. Ганс Касторп, вивчаючи всі ці речі, розмірковував над такими явищами, як колонії клітин, напіворганізми, водорості, окремі клітини яких мали лише драглисту оболонку й часто були розташовані далеко одна від одної, та все-таки вони були багатоклітинними утвореннями; однак якби їх можна було запитати, вони б не знали як відповісти: чи вони колонія, чи єдина істота, і при такому самовизначенні були б змушені дивним чином вагатися між «я» та «ми». Тут природа була чимось проміжним між високосоціальними об'єднаннями незліченних елементарних індивідів, що утворюють тканини й органи якогось вищого рівня, та вільним, відокремленим буттям цих найпростіших. Таким чином багатоклітинний організм поставав лише однією з форм циклічного процесу, за допомогою якого виражає себе життя і який становить колообіг, що йде від запліднення до запліднення. Сам акт запліднення, статеве злиття двох клітинних тіл, був закладений в основу кожної складної особини, так само, як з нього починалися ряди поколінь відокремлених найпростіших істот, і він знову й знову повторювався. Цей акт був відсутній у багатьох поколінь, які його не потребували, оскільки ті розмножувалися шляхом безперервного поділу, аж поки наставала мить, коли потомки, що виникли нестатевим шляхом, відчували знову позив до статевих зносин, і таким чином коло замикалося. Множинна держава життя, що виникла внаслідок злиття ядер батьківської та материнської клітин, поєднувала в собі багато поколінь клітинних індивідів, що виникли нестатевим шляхом; її зростанням було їхнє розмноження, і все починалося спочатку, коли знову створювалися статеві клітини, як необхідні елементи для продовження роду, вони знаходили шлях до сполучення, яке знову відроджувало життя.

Сперши об груди грубий том з ембріології, молодий дослідник подумки спостерігав за розвитком організму з тієї хвилини, коли сім'яна нитка, одна з багатьох і в даному випадку перша, підганяючи себе ніби батогом, рухами свого жгутика, наштовхувалася голівкою на драглисту оболонку яйця та проникала в горбик запліднення, який протоплазма яйцевої кори відкривала при його наближенні. Неможливо було вигадати такі гримаси та фарси, які природа спокійно допускала при відхиленнях від звичайної форми цього процесу. Існували тварини, в яких самець паразитував у кишечнику самиці. Існували інші, самець яких запускав щось таке, як руку в горло самиці всередину її тіла, щоб залишити там своє сім'я, після чого самиця відкушувала та випльовувала її, а рука самостійно тікала геть на пальцях, дурячи науку, яка давала їй грецько-латинські назви, гадаючи довгий час, що її треба розглядати як самостійний живий організм. Ганс Касторп уходив у суть суперечок овістів та анімалькулістів. Одні стверджували, що яйце є вже цілком сформованим жабеням, собакою чи людиною, а сім'я потрібне лише для того, щоб пробудити в ньому здатність до зростання; інші бачили в сім'яній нитці майже довершену істоту з головою, руками та ногами, для якого яйце є лише живильним середовищем, врешті вони погодилися визнати однакові заслуги й за клітиною яйця, й за клітиною сімени, що первинно виникли з однакових ембріональних клітин. Ганс Касторп бачив, як поступово одноклітинний організм заплідненого яйця перетворюється в багатоклітинний, зморщується, ділиться, бачив, як, зливаючись, клітини утворюють тонку слизову оболонку, як удавлюється зародковий пухир, як він набуває форми кухлика та як починається процес прийняття їжі й травлення. То був зародок кишечника, праістота, гаструла, первинна форма будь-якого тваринного життя, первинна форма будь-якої краси, що виражається у вигляді плоті. Обидва епітелії, зовнішній та внутрішній, ектодерма та ендодерма, виявлялися примітивними органами, з яких потім виникали шляхом втягування та здиблення залози, тканини, органи чуттів, придатки. Смужка зовнішнього зародкового листа потовщувалась, згорталась, утворюючи своєрідний жолоб, потім її краї сходилися разом, виникала нервопровідна трубка і ставала хребтом, головним мозком. І коли зародковий слиз ставав густішим, перетворюючись на волокнисту тканину та тверднув хрящами через те, що драглисті клітини замість муцину виробляли клейковину, Ганс Касторп бачив, як у певних місцях клітини з'єднувальної тканини притягують до себе із соків, що їх омивають, вапнякові солі та жири, перетворюючи їх на кісткову речовину. Ембріон людини, скоцюрбившись, покоївся в череві матері, хвостатий, він таки нічим не відрізнявся від зародка свині, у нього була величезна кишка, безформні кінцівки ніби обрубки, ембріон зародком обличчя схилявся до пупа; і наука, чиї уявлення про істину були суворими й зовсім невтішними для людини, зображувала її розвиток як поквапне повторення розвитку всього зоологічного роду. В нього тимчасово були зябра, як у ската. Спираючись на ті стадії розвитку, які проходив ембріон, було можливим і навіть необхідним відтворити не надто гуманістичну подобу зрілої людини доісторичних часів. Під її шкірою постійно смикалися м'язи, захищаючи від комах, вона була вкрита густою шерстю, поверхня нюхальної слизової оболонки була дуже велика, рухливі вуха брали участь у міміці обличчя та значно краще вловлювали звуки, ніж тепер. У ті часи очі людини були захищені ще третьою, мигаючою повікою та містилась обабіч голови, до того ж було ще й третє око, на лобі, — його рудиментарною формою в нашому мозку є шишкоподібна залоза, це око, можливо, було потрібне для того, щоб оберігати людину від нападів згори. Окрім того, ця людина мала дуже довгий кишечник, багато кутніх зубів, її звукові мішки для ревіння розташовувались у гортані, а чоловічі статеві залози — в черевній порожнині.

Анатомія препарувала перед нашим дослідником усі частини людського тіла, знявши з них шкіру, вона демонструвала поверхневі та глибинні м'язи, сухожилля та зв'язки стегна, ноги, руки від плеча й від ліктя, навчила його латинських назв, якими медицина, ця галузь гуманітарного знання, галантно ба навіть шляхетно їх назвала; вона дозволила йому проникнути досередини, аж до скелета, будова якого привела його до нових поглядів, зокрема про єдність усього людського та про взаємозв'язок усіх дисциплін, який з цього випливав. Адже саме тут Ганс Касторп цілком несподівано пригадав свою наукову зацікавленість, тобто власну професію — чи краще сказати «попередню професію» — представником якої він себе називав під час знайомств (з паном Кроковскі, з паном Сеттембріні) тут, нагорі. Оскільки треба було вивчати яку-небудь науку, а яку — йому, зрештою, було байдуже — то він і вивчав у високих школах різні речі щодо статики гнучких опор, навантажень та конструкцій з погляду економного використання механічних матеріалів. Було б наївно вважати, що інженерну науку, закони механіки можна накласти на органічну природу, але так само безпідставним було б твердження, ніби жодного зв'язку між ними не існує. Вони просто повторювалися в природі, і природа їх підтверджувала. Принцип пустотілого циліндра, наприклад, реалізовувався в побудові довгих трубчастих кісток таким чином, що при строгому мінімумі твердої речовини вони цілком відповідали максимальним статичним навантаженням. Ганс Касторп вивчив, що тіло, побудоване з самих лише стрижнів та зв'язок конструкційного матеріалу, відповідно до поставлених вимог щодо розтягування та тиску може витримувати таке саме навантаження, як і суцільне тіло з того ж матеріалу. Так само й при утворенні трубчастих кісток можна було спостерігати, як одночасно з ущільненням речовини на їхній поверхні внутрішні частини, які з погляду механіки стали непотрібними, перетворювалися в жирові тканини та кістковий мозок. Гомілкова кістка ставала мовби підйомним краном, при конструюванні якого органічна природа, задаючи кістним «балкам» певного напряму, дотримувалася з абсолютною точністю до тих самих кривих розтягування та тиску, які Ганс Касторп так акуратно креслив, коли треба було графічно відтворити зображення цього настільки відомого механізму. Усе це Ганс Касторп розглядав із задоволенням, адже в нього вже виник тристоронній зв'язок з гомілковою кісткою й навіть з усією органічною природою: ліричний, анатомічний і технічний — уявіть, яким було його збудження; й ці три види зв'язку, казав він до себе, в сфері людського буття постають як єдине, вони є мовби варіантами одного й того самого наполегливого прагнення, трьома галузями гуманітарної науки...

Проте роль протоплазми залишалася нез'ясованою, здавалося, що життю заборонено зрозуміти самого себе. Більшість біохімічних процесів була не лише невідомою, вони за своєю природою залишалися неприступними для дослідника. Адже майже нічого не було відомо про будову та утворення тієї живої єдности, яку ми називаємо «клітиною». Чи є сенс визначати складові мертвих м'язів, якщо живі не піддавалися хімічному дослідженню? Досить було тих змін, що викликали задубіння трупа, щоб визнати безплідним будь-яке експериментаторство. Ніхто не знав, що таке обмін речовин, ніхто не знав, що таке нервова система. Яким особливостям завдячують смакові субстанції своїм смаком? У чому причина, що різноманітні ароматичні речовини збуджують певні групи нервів? І, взагалі, що таке пахучість? Специфічні запахи людей та тварин базувалися на випарах якихось речовин, визначити які не щастило. Склад виділення, яке називають потом, також був не зовсім з'ясованим. Залози, що його виділяли, породжували запахи, які, очевидно, відігравали значну роль у ссавців, та їхнє значення для людини не було точно визначене. Фізіологічна роль деяких, імовірно, важливих частин людського тіла залишилася в тумані, вже не кажучи про сліпу кишку, яка досі була загадкою, в кроликів вона зазвичай була заповнена кашоподібною речовиною, але як ця каша звідти виходить і як відновлюється було невідомо. А що таке біла та сіра речовина людського мозку, що таке зоровий горб, пов'язаний із зоровим нервом, або сірі прошарки «мосту»? Речовина головного та спинного мозку так легко руйнувалася, що годі було й сподіватися дослідити колись її будову. Внаслідок чого при засинанні призупиняється діяльність кори великого головного мозку? Що перешкоджає самоперетравленню шлунка в живої людини, адже таке часом спостерігали в трупів? На це відповідали: життя, особливий опір живої протоплазми, при цьому вдавали буцімто не помічають, що таке пояснення є містичним. Теорія такого буденного явища, як лихоманка, була сповнена суперечностей. При посиленому обміні в тілі також збільшувалося тепло. Але чому, як і в інших випадках, воно не компенсувалося тепловіддачею? Чи залежало припинення потовиділення від стискування потових залоз? Але такий факт можна було виявити лише, коли людину морозило, оскільки, як правило, шкіра бувала радше гарячою. Лихоманка показувала, що саме в центральній нервовій системі гніздяться причини підвищеного обміну й того стану шкіри, який називають ненормальним, оскільки не знають, як інакше його означити.

Та що важить усе це незнання проти розгублености, яка виникає в дослідника перед такими явищами, як пам'ять, а особливо та віддалена та дивовижна пам'ять, яку ми називаємо успадкуванням набутих якостей? Була очевидною цілковита неспроможність пояснити такі процеси клітинної речовини з механістичного погляду. Сім'яна нитка, що передавала яйцю надзвичайно складні індивідуальні та родові особливості батька, була видима лише під мікроскопом, і найсильніше збільшення не давало можливости побачити її як однорідне тіло та визначити походження; оскільки в будь-якої тварини вона мала той самий вигляд, що й в інших. Такі особливості її структури змушують визнати, що з клітиною все відбувається не інакше, як із складними тілами, які вона вибудовує; що, таким чином, клітина сама вже є складним організмом, який своєю чергою складається з живих тілець, що вдаються до поділу, та індивідуальних живих єдностей. Тож доводилося рухатись від, здавалося, найменшого до ще меншого й розкладати елементарне на ще простіші елементи. Так само, як царство тварин, безперечно, складається з різноманітних видів, тваринно-людський організм також складається з цілого тваринного царства клітин, що також належать до різних видів, а до складу кожної клітини, в свою чергу, входить різноманітне тваринне царство ще простіших живих єдностей, розміри яких перебувають за межами видимости мікроскопа, й вони самостійно ростуть, самостійно множаться за законом, згідно з яким кожна може створювати лише собі подібну і, підкоряючись принципові поділу праці, гуртом слугують організації вищого порядку.

То були гени, біобласти, біофори, — цими морозяними ночами Гансові Касторпу було цікаво познайомитися з їхніми іменами. Й він із цікавістю запитував самого себе, якою ж виявиться елементарна природа в світлі майбутніх досліджень. Якщо вони є носіями життя, то мають бути організованими, адже життя спирається на принцип організованости, але в такому випадку вони не могли бути елементарними — адже організм не є елементарним, він складний. Це були живі єдності, що стояли на щабель нижче живої єдности клітини й органічно її вибудовували. Якщо це так, то хоч якими б малими видавалися, вони самі б мали бути побудованими, а саме органічно, за єдиним принципом життя; адже поняття живої єдности ототожнювалося з побудовою цієї єдности з менших, нижчих єдностей, тобто живих єдностей, організованих для вищих форм життя. Поки ділення давало органічні єдності, наділені характерними особливостями, тобто здатністю до асиміляції, росту та розмноження, то таке ділення не знало жодних меж. Поки мова йшла про живі єдності, то неможливо було всерйоз говорити про єдності елементарні, оскільки поняття будь-якої єдности включало в себе ad infinitum[32] і поняття про єдності підпорядковані, що його утворювали, таким чином, чогось такого, що вже було життям, але ще було елементарним, існувати не могло.

Проте, хоча це й суперечило логіці, щось подібне все-таки мало існувати, адже від ідеї про первинне зародження, тобто про виникнення життя з того, що не було наділене життям, неможливо було просто відмахнутися, й ту прірву, яку даремно намагалися подолати в зовнішній природі, прірву, що існувала між живим та неживим, треба було якимось чином заповнити в органічній внутрішній структурі природи або перекинути через неї міст. Колись-то ділення мало привести до «єдностей», які були б складними, але ще неорганізованими й виступали посередниками між живим та неживим, то мали бути групи молекул, що утворювали перехід від чистої хімії до впорядкованого життя. Проте, коли дійшли до хімічної молекули, то виявили, що опинилися на краю нової прірви, набагато загадковішої, ніж розрив між органічною та неорганічною природою, — а саме прірви між матеріальним і нематеріальним. Адже молекула складалася з атомів, а величину атома неможливо навіть назвати винятково малою. Атом був настільки малим, був настільки крихітною, давньою та минущою грудкою чогось нематеріального, ще нематеріального, але вже подібного на речовину, — грудкою енергії, яку заледве можна було мислити, як щось майже матеріальне чи ще майже нематеріальне, а скорше як щось перехідне й межове між матеріальним та нематеріальним. Так виникла проблема іншого первинного народження, набагато загадковішого та фантастичнішого, ніж проблема органічного, а саме первинного народження речовини з неречовинного. І справді, перекинути міст через прірву між матеріальним та нематеріальним видавалося ще важливішим, ніж через прірву між органічним та неорганічним. Мала б існувати хімія нематеріального, неречовинних утворень, з яких виникла речовина так само, як із неорганічних сполук утворились організми; і, можливо, атоми є пробіями та монерами матерії, вони за своєю природою є речовиною і все-таки ще не речовина. Та коли доходимо до визначення «навіть не малий», то масштаби губляться; «навіть не малий» — це те саме, що «неймовірно великий», а наближення до атома виявлялося би, без перебільшення, фатальним, адже в мить останнього поділу та дроблення матеріальної частки несподівано розкривався астрономічний космос!

Атом був космічною системою, зарядженою енергією, в якій космічні тіла оберталися навколо певного центру, як навколо сонця, й через ефірний простір якої зі швидкістю світлових років мчали комети, а сила тяжіння центрального небесного тіла не давала їм зійти з ексцентричних орбіт. І це є не лише порівнянням, так само, як не лише заради порівняння ми називаємо тіла багатоклітинних істот «державою клітин»; місто, державу — організовані за принципом поділу праці соціальної спільноти не лише можна було вподібнити до органічного життя, — вони цілком його повторювали. Так у глибинах природи повторювався завдяки цілковитому віддзеркаленню макроскопічний зоряний світ, чиї рої, скупчення, групи, фігури, бліді від місячного світла, пливли над головою закутаного в ковдри адепта й далі над ряхтливою від морозу долиною. Хіба не можна було припустити, що деякі планети «атомної» сонячної системи, ці юрмища та чумацькі шляхи сонячних систем, з яких складається матерія, — що на тому чи тому з цих небесних тіл внутрішнього світу існують подібні до земних умови, умови, які зробили із Землі колиску життя? Молодому адепту з трохи збудженими нервами та «наднормальним» інтересом до людської шкіри, який також мав деякий досвід у сфері забороненого, це не лише не здавалося абсурдом, а навіть нав'язливо правдоподібною гіпотезою, логічно досить переконливим умовиводом. Адже «мізерність» розмірів мікрокосмічних зоряних тіл була досить хистким запереченням, оскільки масштаби «великого» та «малого» виявилися непридатними з того моменту, коли відкрився космічний характер найдрібніших часток речовини, зникла сталість понять внутрішнього та зовнішнього. Світ атома був чимось зовнішнім, і дуже ймовірно, що планета, на якій ми живемо, з погляду органічного, виступала чимось глибоко внутрішнім. Хіба один дослідник із зухвалістю мрійника не говорив про тварин «Чумацького Шляху», про космічні чудовиська, чия плоть, кості та мозок складаються із сонячних систем? Та якщо це справді так, думав Ганс Касторп, то в ту мить, коли гадаєш, ніби дійшов до самого кінця, все знову починається спочатку! Можливо, в найглибшій глибині своєї сутности він сам, молодий Ганс Касторп, уже не раз, а сотні разів ось так лежав на лоджії, тепло закутаний, дивився на високогір'я, осяяне місяцем морозяної ночі, та із задубілими пальцями й палаючим обличчям, у гуманістично-медичному запалі вивчав тілесне життя?

«Патологічна анатомія», яку він тримав трохи боком, щоб на неї падав червонястий промінь настільної лампочки, розтлумачила йому — текст надодачу супроводжували ілюстрації — суть паразитичних кісткових утворень та інфекційних пухлин. То були особливі види тканин, дуже великі, їх викликало вторгнення чужорідних клітин в організм, що виявився до них сприятливим — можливо, сприятливим унаслідок певної розбещености, — тобто такий, що створював для них сприятливі умови для розвитку. Паразит не тільки живився за рахунок тканин, що його оточували: як і в будь-якій клітині, в ньому відбувався обмін речовин та створювались органічні сполуки, що виявлялися для організму, в якому він жив, надзвичайно отруйними та нездоланно згубними. З деяких мікроорганізмів пощастило видалити, ізолювати та концентрувати токсини, й просто дивовижно, яких малих доз цих токсинів, що були приналежними всього лише до ряду білкових сполук, було достатньо, щоб, увівши їх у кров тварини, викликати всі ознаки щонайнебезпечнішого зараження та неминучої загибелі. Зовнішнім показником цієї заражености було розростання тканин, патологічна пухлина, як реакція клітин на подразнення, викликане бацилами, що загніздилися між ними. Утворювалися вузлики розміром із просяне зерно, що складалися з клітин, подібних до клітин слизових оболонок, і між ними або в якихось із них засіли бацили, причому деякі клітини були надзвичайно багаті на протоплазму, мали декілька ядер та розросталися до велетенських розмірів. Проте ця надмірність дуже швидко призводила до смерти, оскільки ядра велетенських клітин починали зморщуватися та розпадатись, а протоплазма згорталася й гинула; подразнення ширилося на сусідні клітини, запальний процес посилювався, захоплював сусідні кровоносні судини; до хворого місця починали збиратися білі кров'яні тільця, процес небезпечного для життя згортання тривав; а тим часом розчинені бактеріальні отрути вже давно отруювали нервову систему, температура організму підіймалася дуже високо, і він, бурхливо здіймаючи груди, просувався до свого розпаду.

Ось чим займалася патологія, наука про хвороби, яка особливо переймалася хворобливістю тіла, підкреслювала тілесність, а отже й чуттєвість, тож хвороба уявлялася Гансові Касторпу особливою розбещеною формою життя. А саме життя? Чи є воно? Може, воно також тільки інфекційне захворювання матерії? Можливо, й те, що ми називаємо первинним народженням матері, було також лише неправомірним розростанням нематеріального, викликаним якимось подразненням? Саме в цьому слід було шукати перший крок до зла, до чуттєвости та до смерти, саме тоді, коли внаслідок лоскоту невідомої інфільтрації вперше відбулось ущільнення духовного, його патологічне розростання, яке, будучи напівнасолодою, напівсамозахистом, стало найпершою сходинкою, що вела до речовини, а це було переходом від нематеріального до матеріального. Саме це й було гріхопадінням. Друге первинне зачаття — народження органічного з неорганічного було лише ще одним порочним зростанням тілесности до свідомости, так само, як хвороба організму є лише хмільним наростанням та непристойним підкреслюванням тілесности; ще одним небезпечним кроком на цьому хисткому шляху духу, що втратив свою гідність, було життя, тепловий рефлекс сорому розбудженої чуттєвости матерії, яка з насолодою реагувала на збудник...

Книжки горою лежали на столику біля лампи, одна — біля шезлонга, на балконній рогожці, а та, яку Ганс Касторп вивчав останньою, була в нього на животі, давила та дуже заважала дихати, проте кора головного мозку не віддавала відповідним м'язам наказу її забрати. Він дочитав сторінку до кінця, його підборіддя вперлося в груди, повіки над простодушними блакитними очима опустилися. Він побачив перед собою образ життя у вигляді жінки, її квітучу поставу, втілену в плоті красу. Жінка відвела руки від потилиці й простягла їх уперед, причому з внутрішнього боку, під ніжною шкірою ліктевого згину проглядали судини, дві голубуваті гілки вен — ці руки були несказанно привабливими. Вона нахилилася, нахилилась до нього, він відчув її органічний аромат, чув гострі удари її серця. Якась гаряча ніжність оповила його шию, і, чманіючи від насолоди та жаху, Ганс Касторп поклав свої руки їй на плечі, туди, де зерниста шкіра, що обтягує м'язи, була такою блаженно свіжою, та відчув на своїх устах вологе всмоктування її поцілунку.