Розділ п'ятий

— У мене? — відповіла хвора з оголеними руками на оте «ти». — Так, можливо. — Й тепер в її посмішці та голосі було щось від того хвилювання, яке настає, коли після довгих мовчазних стосунків між двома людьми зазвучать нарешті перші слова, — лукаве хвилювання, яке приховує в собі все те, що відбувалося дотепер.

— Ти дуже честолюбний... Ти дуже... запальний, — з насміхом вела вона далі ледь хрипким, приємно глухуватим голосом з притаманним йому особливим екзотичним приголосом, вимовляючи незвично для вуха «р» та надто відкритий звук «е», до того ж роблячи в слові «честолюбний» наголос на другому складі, так що воно звучало вже зовсім по-іноземному, — і взялася шарудіти в своїй шкіряній сумочці, зазирнула в неї та дістала з-під носової хустинки, яку вийняла спочатку, срібний олівець, тонкий і тендітний, вишукану штучку, мало придатну для серйозної роботи. Той перший, давній олівець був значно зручнішим та соліднішим.

— Voila![48], — сказала вона, тримаючи олівця перед його очима, затиснувши між великим та вказівним пальцями та злегка водячи ним туди й сюди.

Оскільки вона давала йому олівця й не давала, то він узяв його не беручи, тобто простяг руку до олівця, майже торкаючись його, готовий схопити, й переводив погляд своїх обведених олив'яною тінню очей з олівця на татарське обличчя Клавдії. Його знекровлені губи були розтулені, він так і не стулив їх, беззвучно промовивши:

— Ось бачиш, я знав, що в тебе знайдеться олівець.

— Prenez garde, il est un peu fragile, — сказала вона. — C'est a visser, tu sais.[49]

І коли їхні голови нахилилися над олівцем, вона продемонструвала йому нехитру механіку: якщо повернути гвинтик, то висовується тонкий як голка, очевидно, дуже твердий стрижень графіту, що майже не залишає за собою сліду.

Вони стояли близько, схилившись одне до одного. Оскільки він був сьогодні у вечірньому костюмі з накрохмаленим комірцем, то спирався на нього підборіддям.

— Хоча й малий, та зате твій, — сказав він, заледве не торкаючись її чола своїм і дивлячись на олівець, але не рухаючи губами.

— А ти ще й жартуєш... — зауважила Клавдія зі смішком, потім випросталась і нарешті віддала йому олівець. (Зрештою, Бог його знає, як він ще міг жартувати, адже кров до останньої краплі відпливла йому від голови). — Ну, а тепер іди, поквапся, малюй, добре малюй, порисуйся. — Намагаючись бути також дотепною, вона ніби хотіла його позбутися.

— Ні, ось ти якраз ще не малювала. Ти мусиш малювати, — сказав він, пропустивши в слові «мусиш» звук «м», і відступив, запрошуючи жестом.

— Я? — повторила вона, знову дивуючись, очевидно, не лише з цієї вимоги. З трохи розгубленою посмішкою вона ще постояла на місці, але потім, підкоряючись магнітизуючому жестові, яким Ганс Касторп запрошував її до столу з пуншем, ступила декілька кроків.

Виявилося, гра вже перестала цікавити публіку й скінчилась. Дехто ще малював, та глядачі вже зникли. Картки були помережані недолугими рисками, кожен переконавсь у власній цілковитій неспроможності повторити малюнок Беренса, люди відійшли від столу, виникла навіть зворотня течія. Коли всі помітили, що лікарі зникли, пролунало запрошення до танців. Стіл одразу відсунули до стіни. Біля дверей читальні та музичної кімнати виставили спостерігачів, які мали подати певний сигнал та зупинити танці, якщо з'явиться «старий», Кроковскі або «старша». Один юнак слов'янського походження поклав руки на клавіатуру маленького піаніно горіхового дерева й завів ліричну мелодію. Перші пари закружляли всередині неправильного кола з крісел та стільців, на яких порозсідалася публіка.

Ганс Касторп махнув відпливаючому столові, ніби хотів сказати йому: «Щасливої дороги!» Потім кивнув на вільні місця, які помітив у маленькому салоні, в затишному кутку, праворуч за портьєрою. Він не вимовив жодного слова, можливо, тому, що музика була надто гучною. Він підсунув крісло — це було так зване «тріумфальне» крісло, дерев'яне, оббите плюшем — для пані Шоша, на те місце, яке показав своїм пантомімним рухом, а собі взяв рипуче, плетене, із закругленими бильцями, і сів на нього, схилившись до Клавдії, спершись ліктями на бильця, тримаючи в руці її олівець та заховавши ноги далеко під сидіння. Пані Шоша напівлежала в глибині плюшевого крісла, коліна її були випнуті, але вона все-таки закинула ногу за ногу та погойдувала носком; її щиколотка виступала над краєм чорного лакованого черевичка, туго обтягнута також чорною шовковою панчохою. Попереду сиділи інші люди, часом вони вставали, щоб потанцювати або поступитися місцем тим, хто притомився. Навколо все було в русі.

— В тебе нова сукня, — сказав він, аби мати нагоду її роздивитися, й почув у відповідь:

— Нова? Ти хіба обізнаний з моїми туалетами?

— Хіба я не вгадав?

— Так. Я її недавно замовила, в Лукачека, в селі. Він шиє для багатьох дам тут, нагорі. Подобається?

— Дуже, — відповів він, ще раз охопивши всю її поглядом, і потупив очі. Потім додав:

— Хочеш потанцювати?