Розділ п'ятий

Доктор Блюменколь, який знову почувався дуже погано, з дивним виразом обличчя, чи, скорше, вигином губів, пробурмотів щось про ті вірші. Ганс Касторп не хотів залишатися в боржниках і вирішив на тому ж аркушику дописати жартівливу відповідь, яка навряд чи могла бути аж надто дотепною. Він шукав по своїх кишенях олівця, та не знайшов, не виявилося його ні в Йоахима, ані в учительки. Тоді його очі з почервонілими білками звернулися за допомогою на «Схід», до лівого заднього кутка їдальні, й було видно, як випадкова думка викликала такі далекосяжні асоціації, що він нараз зблід і цілковито забув про свій первинний намір.

Та були ще й інші причини для того, щоб збліднути. Пані Шоша, також прийшла вдягнена по-карнавальному, на ній була нова сукня, принаймні, такої Ганс Касторп ще ніколи не бачив — з легкого темного, ніби чорного шовку, який відблискував золотаво-брунатним, з маленьким дівчачим круглим вирізом, так що було видно тільки шию та початок ключиць, а ззаду, коли вона схиляла голову, один трохи виступаючий хребець під пасмами волосся, які вибилися із зачіски на потилиці, та руки Клавдії були оголені до плечей, — її руки, що були водночас повними й ніжними та, скоріш за все, прохолодними й такими білими на шовково-темному тлі сукні, вони вирізнялися настільки приголомшливо, що Ганс Касторп мимоволі заплющив очі й прошепотів: «О Боже!» Він ще ніколи не бачив сукні такого покрою. Був знайомий з бальними туалетами, з парадною, загальноприйнятою, ба навіть відповідною до моральних приписів формою оголености, причому значно сміливішою, та ніколи це навіть віддалено не діяло на нього настільки вражаюче. Помилковим виявилося колишнє припущення бідолахи Ганса Касторпа, що звабливість, незбагненна звабливість цих рук, які він уже бачив укритими тонким газом, що надавав їхній білизні, як він тоді про себе висловився, якоїсь «просвітлености» — що без цього покриття їхня звабливість буде меншою. Як він помилявся! Яка фатальна самоомана! Цілковита, підкреслена і сліпуча оголеність цих чудових рук, що належали отруєному хворобою тілу, була для нього відкриттям, діяла значно сильніше, ніж тодішня «просвітленість», на таку з'яву не можна було дати жодної іншої відповіді, як похилити голову та безгучно повторювати «О Боже!».

За якийсь час прийшла друга цидулка, де було написано:

Ну, товариство хоч куди,

Самі лиш наречені

Та молоді чоловіки,

Іще не обручені!

— Браво, браво! — загукали звідусіль. Уже пили каву мокко — її принесли в маленьких брунатних кавниках, деякі надали перевагу лікерам, наприклад пані Штер, яка любила поласувати солодкими алкогольними напоями. Товариство почало вставати з місць, ходити взад-уперед, люди підходили один до одного, пересідали за інші столи. Частина гостей перейшла до салонів, а решта ще сиділа та попивала мішані вина. Нарешті з філіжанкою в руці, зубочисткою в роті з'явився сам Сеттембріні та сів як гість на куті столу, між Гансом Касторпом та вчителькою.

— Гори Гарцу, — сказав він, — поблизу сіл Ширке та Бленд[45]. Хіба я вам забагато пообіцяв, інженере? Для мене це все-таки шабаш! Та зачекайте, наші жарти ще не вичерпалися, ми ще не досягли апогею, не кажучи вже про фінал. З усього видно, буде ще більше масок. Деякі особи тимчасово зникли — це дає ґрунт до різноманітних сподівань, ось побачите.

Й справді з'явилися нові костюми: дами в чоловічому одязі, що через випуклі форми видавалися несправжніми як в опереті, вуса та бороди було намальовано обвугленими корками; а чоловіки, навпаки, вдалій жіночі туалети, плуталися в довгих спідницях, наприклад, студент Расмуссен, який вирядився у чорну сукню, обсипану блискітками й, виставляючи на показ прищаве декольте, обмахував паперовим віялом груди та спину. З'явився жебрак на тремких колінах і з ключкою, на яку спирався. Хтось зробив собі з нижньої білизни костюм П'єро, ще й нацупив жіночого фетрового капелюха, його обличчя виявилося таким напудреним, що очі набули якогось неприродного вигляду, а губи палали криваво-червоною помадою. То був хлопець з нігтем. Грек із красивими ногами, що сидів за «поганим» російським столом, гонорувався в бузковому трико, у короткому плащі, паперовому жабо та з ціпочком, що правив за шпагу, вдаючи з себе чи то іспанського гранда, чи то казкового принца. Всі ці костюми були швидко зімпровізовані після вечері. Пані Штер не довго могла всидіти на місці. Вона зникла й незабаром повернулася прибиральницею, у фартуху, із закасаними рукавами, стрічки її паперового ковпака були зав'язані під підборіддям, у руках вона тримала відро та мітлу, яку тут-таки пустила в хід, водячи нею попід столами та зачіпаючи ноги тих, що сиділи.

— «Сама приходить Баубо стара», — продекламував Сеттембріні, побачивши її, й додав ще один рядок у риму, вимовляючи слова особливо чітко й пластично. Вона почула, назвала його «заморським півнем» і закликала облишити ці «штучки», причому, користуючись маскарадною свободою, звернулася до нього на «ти»: ця манера звертання ввійшла в загальний обіг ще за вечерею. Сеттембріні збирався відповісти «прибиральниці», та гамір і регіт, що долинали з вестибюля, завадили йому й відвернули загальну увагу.

В оточенні пацієнтів, що повиходили із салонів, з'явилися дві дивні фігури, які, очевидно, лише тепер закінчили перевдягання. Одна була вбрана дияконихою, та її чорна одежа згори й донизу була обшита поперечними білими смужками. Короткі були розміщені дуже близько одна до одної, довгі — на великій відстані, за принципом шкали термометра. Вона тримала вказівний палець лівої руки біля блідих губів, а правою несла температурну табличку. Інша маска була всуціль синьою, насинені губи та брови, навіть обличчя та шия, на голову було нап'ято синю плетену шапку, насунуту на одне вухо, постать обгорнулася шматком синього лискучого полотна, під яке спереду було напхано, напевне, різного ганчір'я, що утворювало кругле черевце. Присутні впізнали пані Ілтіс та пана Альбіна. Обоє мали на собі картонні таблички з написами: «Німа сестра» та «Синій Гайнріх». Гойдливим кроком ця пара обійшла їдальню.

Залунали аплодисменти. Люди вигукували. Пані Штер, взявши мітлу під пахву та впершись руками в коліна заливалася своїм примітивним сміхом і нареготалася до впаду під тим приводом, що грає роль прибиральниці. Тільки Сеттембріні залишався незворушним. Він щільніше зціпив губи під красиво загнутими вусами, коли проходом поглянув на маскарадну пару, що викликала таке захоплення.

Серед тих, хто знову вийшов із салонів і приєднався до почту «Синього» й «Німої», була й Клавдія Шоша. Разом з кучерявою Тамарою та ще одним сусідом, одягненим у вечірній костюм, на ім'я Булигін, груди якого видавалися особливо запалими, вона пройшла попри стіл Ганса Касторпа й потім навскоси, до столу юного Ґензера та Клеефельд; там вона зупинилася, заклавши руки за спину, сміючись вузькими очима та балакаючи, а її супутники попрямували за алегоричними привидами й разом з ними вийшли. Пані Шоша також прикрасила себе карнавальним ковпаком — це був навіть не купований, а зроблений зі згорнутого конусом аркуша білого паперу, як то роблять для дітей, ковпак сидів набакир і дуже їй пасував. Темна, золотаво-брунатна шовкова сукня не закривала до кінця ніг, спідниця була з легкими буфами. Про руки більше не говоритимемо нічого: вони були оголеними по самі плечі.

— Поглянь уважніше на неї, — почув наче здалека голос Сеттембріні Гана Касторп, який проводжав її поглядом, коли та попрямувала до скляних дверей, виходячи з їдальні. — Вона — Ліліт.

— Хто? — перепитав Ганс Касторп.

Літератор утішився й пояснив:

— Перша жінка Адама. Стережись...

Окрім них обох за столом на дальному кутку сидів лише доктор Блюменколь. Решта, в тому числі і Йоахим, перейшли до салонів. Ганс Касторп промовив:

— Сьогодні в тебе голова заповнена лише поезією та віршами. Що це ще за Ліліт? Хіба Адам був двічі одруженим? Я й поняття не мав...