Розділ п'ятий

— Також, те саме, хлопче. Також окиснення. Адже життя — це всього лише згорання клітинного білка, звідки й походить приємне тваринне тепло, якого в нас часом буває забагато. Так, життя — то вмирання, не треба себе дурити — відбувається une destruction organique[31], як висловився один француз із притаманною його нації легковажністю. Ось цим і пахне життя. А якщо нам часом здається інакше, то наш висновок хибить.

— Отже, якщо цікавишся життям, то, значить, так само цікавишся й смертю. Хіба не так? — сказав Ганс Касторп.

— Ну, певна різниця таки існує. Життя — це коли при обміні речовин зберігається форма.

— А для чого вона зберігається? — спитав Ганс Касторп.

— Для чого? Послухайте, а у вашому запитанні ні на йоту гуманізму.

— Форма — це манірність.

— Вас сьогодні просто не втримаєш. Якийсь відчайдух та й годі.. Але я особисто тут пас... На мене від цього меланхолія нападає, — сказав надвірний радник, прикривши очі величезною долонею. — Знаєте, на мене часом находить. Ось я попив з вами кави, одержав насолоду, а потім нараз щось найшло, якась така меланхолія... Тож перепрошую, панове. Мені з вами було надзвичайно приємно, я мав велике задоволення...

Брати підхопилися. Стали казати, що їм незручно, адже вони пана надвірного радника так довго... Він їх заспокоював, запевняв. Ганс Касторп поквапно відніс портрет пані Шоша в сусідню кімнату й повісив на старе місце. Назад вони вже не йшли садом. Беренс показав їм, як можна пройти, не виходячи з приміщення, і провів до скляних дверей. Від настрою, що його несподівано охопив, потилиця Беренса здавалася ще крутішою, він посилено моргав сльозавими очима, а скривлені через випнуту губу вусики мали жалісний вигляд.

Коли йшли сходами та коридорами, Ганс Касторп сказав:

— Погодься, це була вдала ідея.

— Принаймні, якась різноманітність, — відповів Йоахим. — Ви взялися говорити про такі різні речі, в мене аж голова обертом ішла. А тепер треба скоріше піти на лежання, щоб ми перед чаєм хоча б хвилин з двадцять встигли полежати. Може, вважаєш, що це манірність, ти ж зараз у такому відчайдушному настрої. Але тобі це, зрештою, не так потрібно, як мені.

Дослідження

Так настав той час, що й мав настати, хоча зовсім недавно Гансові Касторпу і не снилося, що він досі ще буде тут: настала зима, тутешня зима, вже відома Йоахимові, адже він приїхав посеред минулої зими, але Ганс Касторп побоювався цієї пори року, хоча й ґрунтовно підготувався до неї. Брат намагався його заспокоїти.

— Не думаю, ніби вона така вже люта, — казав він, — тут же не Арктика. Тут і холод відчувається менше завдяки сухому повітрю та відсутності вітру. Якщо добре закутатися, то на балконі можна сидіти до пізньої ночі — й не змерзнеш. Тут справа в зміні температури вище від межі туманів, у верхніх шарах стає тепліше, раніше про це не знали. Холодно скорше тоді, коли йде дощ. Але ти маєш тепер свій спальний мішок, а коли вже зовсім біда, тут трошки опалюють.

Однак і мови не було про якийсь несподіваний прихід зими та лютих холодів, зима наставала м'яко й на початку мало чим відрізнялась од деяких днів серед літа, адже й тоді бувала негода. Кілька днів поспіль дмухав південний вітер, сонце припікало, долина стала ніби коротшою і вужчою, а лаштунки Альп на виході з долини здавалися ближчими і чіткішими. Та потім небо затягло хмарами, вони сунули від Піц-Мішеля до Тінценгорна на північний схід; у долині потемнішало. Й згодом линув дощ. Невдовзі він став ніби білувато-сірим і перейшов у сніг з дощем, а потім став падати тільки сніг і в долині закружляла заметіль, оскільки ж це тривало дуже довго і температура вже зовсім упала, то сніг розтанув не ввесь, і хоча він був мокрий, залишився лежати — долину вкрив тонкий, вологий, лиш де-не-де білий шар, на цьому тлі порослі лісом схили здавались особливо чорними; в їдальні труби опалення стали ледь прогріватись. Почався листопад, наближався день поминання померлих, і все було по-старому. Така погода бувала і в серпні, й люди тут, нагорі, давно відвикли вважати, що лише зима має право на сніг. Завжди, за будь-якої погоди він був перед очима, принаймні в далечині, адже незмінно ряхтіли його залишки та сліди в розщелинах та тріщинах скелястої Ретиконської гряди, яка наче затуляла вхід у долину, й величні гірські велетні на півдні вітали вас у незмінних снігових шапках. Снігопади та холоднеча трималися далі. Низько над долиною нависало блідо-сіре небо, воно ніби розчинялось, ніби обсипалося лапатим снігом, який падав безшумно й невпинно, з якоюсь надмірною, ледь тривожною щедрістю, і з кожною годиною ставало все холодніше. Якось уранці, коли Ганс Касторп прокинувся, в кімнаті було лише сім градусів тепла, а наступного дня — всього п'ять. Настали морози, і хоча вони були не надто сильними, все-таки вони трималися. Спочатку мороз був лише вночі, а потім і вдень, з ранку до вечора, а сніг з невеликими перервами падав і на четвертий день, і на п'ятий, і на сьомий. Намело цілі кучугури, тож було важко ходити. Від снігу прогребли доріжку, що вела до лавки біля жолоба з водою, прочистили дорогу в долину та стежки на території, вони були вузенькі, тому при зустрічах годі було розминутися і доводилося відступати вбік, провалюючись по коліно в сніг. Внизу, вулицями курорта цілий день тягали, розминаючи снігові маси, особливий кам'яний коток, запряжений конем, якого водив, тримаючи за вуздечку, чоловік, а між курортом і так званим «Селом», тобто північною частиною містечка, курсував жовтий санний диліжанс, що нагадував старовинну франконську поштову карету, спереду в нього був леміх, який відкидав убік цілі купи снігу. Ось таким був цей світ, тісний, високогірний та усамітнений світ тих, хто жив «тут, нагорі», який, здавалося, був одягнений у біле хутро й підбитий пуховою підкладкою; не було ні стовпа, ні палі, не вдягнутих у білу шапку, сходинки берґгофського під'їзду зникли, перетворившись на похилу, ковзьку площину, на гілках сосон лежали важкі, кумедні подушки, раз по раз вони з'їжджали, розсипаючись сніговим пилом, який потім висів між деревами хмарою чи білим туманом. Навколо долини височіли засніжені гори, біля підніжжя сніг здавався жорстким, а вище від межі лісів, на вершинах різної форми він був ніби м'який і пухнастий. Увесь час стояли сутінки, сонце проступало лише як блякла пляма за пеленою. Та м'яке світло відбивалося від снігу, то було ніби молочне світіння, що надавало особливої привабливости природі та людям, хоча під білими чи кольоровими вовняними шапками носи були червоні від холоду.

У їдальні, за всіма сімома столами, тільки й мови було, що про початок зими, цієї головної пори року для тутешніх місць. Казали, ніби приїхало багато туристів та спортсменів, які заселили всі готелі «Села» та «Пляцу». Прикидали, що висота сніжного покриву становить десь сантиметрів шістдесят, а це є ідеальним для лижного спорту. Йшли посилені роботи над санною трасою в долину на північно-східному схилі Шацальпу, найближчими днями очікувалося відкриття, якщо, звичайно, вітер «фен» не підсуне свиню. Пацієнти радо чекали на метушню здорових людей, що приїдуть сюди з рівнини, очікували на спортивні свята й перегони, на які санаторники сподівалися піти всупереч забороні, тихцем прогулюючи процедуру лежання. З'явилося щось новеньке, як довідався Ганс Касторп, — винахід Півночі, «skikjöring», перегони, під час яких спортсмени, стоячи на лижах, правили кіньми. Заради цього варто один раз прогуляти! Говорили й про Різдво.

Різдво! Ні, про це Ганс Касторп іще не думав. Йому легко було говорити та писати додому, що відповідно до настанови лікарів має перебути тут усю зиму. Та тільки тепер він усвідомив, що проведе тут Різдво, ця думка трохи лякала його хоча б тому, — але не тільки — що він ще жодного разу не проводив цього свята поза домом, а завжди з родиною. З Божою поміччю треба прийняти й це. Він же не дитина, Йоахим з цим також мав примиритися без жодних нарікань, та де тільки люди не зустрічають Різдво!

Все ж таки йому здавалося передчасним говорити про святкування Різдва перед першим адвентом, коли починається піст, адже до свята було ще добрих шість тижнів. Але їх під час розмов у їдальні якось перескакували та ковтали — тутешня манера, до якої Ганс Касторп уже трохи призвичаївся, хоча сам ще не навчивсь отак сміливо поводитися з часом, як то робили досвідчені пацієнти. Такі етапи річного перебігу, як свято Різдва, очевидно, видавалися для них точками опори чи навіть гімнастичними снарядами, за допомогою яких вони вольтижували, перескакуючи порожні відтинки часу. Всі мали підвищену температуру, прискорений обмін речовин, жили пришвидшеним тілесним життям — можливо, зрештою, тому й гнали час так швидко й таки-ми великими масами. Ганс Касторп не здивувався б, якби виявилось, що й Різдво для них уже позаду, і вони вже говорять про Новий рік та карнавал. Проте така несолідність та легковажність не допускалися в берґгофській їдальні. Далі Різдва не заходили, воно давало достатньо приводів для різного клопоту та суперечок. Тривали дискусії про спільний подарунок, який, за звичаєм, вручався на Свят-вечір шефові санаторію, надвірному радникові Беренсу, для цього було організовано збір грошей. За розповідями тих, хто жив тут більше року, минулого Різдва йому подарували валізу. Тепер пропонували новий операційний стіл, мольберт, хутряну куртку, крісло-гойдалку, стетоскоп зі слонової кости з інкрустаціями; а Сеттембріні, коли звернулися до нього, порадив подарувати певне лексикографічне видання, яке мало вийти в світ під назвою «Соціологія страждань»; проте його підтримав лише один книгар, що віднедавна сидів за столом Клеефельд. Ніяк не щастило прийти до спільного знаменника. Виникли труднощі в порозумінні з росіянами. Пацієнти поділилися на два табори. Московити заявляли, що самі зроблять Беренсу подарунок. А пані Штер цілими днями не могла вгамуватися. Річ у тому, що вона проявила необережність і внесла гроші за пані Ілтіс, усього десять франків, а та «забула» їх повернути.

— Вона, бачите, «забула»! — торочила пані Штер на всі лади з найрізноманітнішими інтонаціями, які мали виражати обурення і цілковиту недовіру до такої забудькуватости, яка рішуче не піддавалася на жодні в'їдливі зауваження та натяки на «погану пам'ять», а на натяки пані Штер не поскупилася. Пані Штер неодноразово заявляла й запевняла, що подарує пані Ілтіс заборговану нею суму. — Виходить, я плачу за себе й за неї! — казала вона. — Ну, що ж, не мені має бути соромно! — Нарешті пані Штер знайшла вихід, про що й розповіла за столом, збуривши загальне пожвавлення: вона змусила адміністрацію санаторію виплатити їй десять франків і внести їх у рахунок пані Ілтіс. Таким чином їй усе ж пощастило обхитрувати вперту боржницю, і, принаймні, прямі збитки було відшкодовано.

Сніжити перестало. Небо частково прояснилося; синьо-сірі хмари розійшлись, визирнуло сонце, забарвивши ландшафт голубавими тонами. Потім остаточно розгодинилось. Настали ясні, морозні дні, і з середини листопада запанувала чиста, розкішна зима; з балконів одкрилася чудова панорама припорошених лісів, засипаних пухнастим снігом ущелин, білої, сонячної долини під сяючим блакиттю небом. А ввечері, коли сходив майже повний місяць, світ здавався зачарованим і прекрасним. Навкруги — кристалічне ряхтіння та діамантові зблиски. Яскраво-білими та чорними височіли ліси. Віддалені від місяця небесні сфери були темні й усипані зірками. Від будинків, дерев та телеграфних стовпів падали чіткі, густі тіні, що здавалися реальнішими та значущішими від справжніх речей. За кілька годин після заходу сонця мороз опускався до семи-восьми градусів. Здавалося, крижана чистота огорнула ввесь світ, скриваючи його природний бруд та сковуючи все фантастичним сном чарівної смерти.