Розділ п'ятий

— Впізнаєте її? — запитав Беренс.

— Ну, звичайно, помилитися неможливо, це та пані з «хорошого» російського столу, вона ще має французьке прізвище...

— Саме так, це Шоша. Я радий, що ви бачите подібність.

— Надзвичайна подібність! — брехав Ганс Касторп, не так через нещирість, як від усвідомлення того, що якби він не вів подвійну гру, то ніколи й не впізнав би, хто позував для цього портрета, — як не впізнав би і Йоахим, добрий, ошуканий Йоахим, адже тепер він прозрів, остаточно прозрів після того туману, якого напустив був Ганс Касторп.

— Ось воно що, — ледь чутно промовив Йоахим і підійшов до портрета, щоб краще роздивитися. Так Ганс Касторп компенсував втрату можливости спілкування на веранді, звідки забрав його Йоахим.

Це був погрудний портрет, виконаний у напівпрофіль, трохи менше, ніж у натуральну величину; пані Шоша була зображена в декольте, а прозора тканина пишними складками накривала її плечі та груди, портрет був оправлений у широку чорну раму із золотою планкою біля самого полотна.

Пані Шоша здавалася років на десять старшою, що типово для дилетантських портретів з претензією на характерність. Обличчя виявилось надміру червоним, ніс зовсім не вийшов, колір волосся був абсолютно не тим, якимось надто солом'яним, рот скривлений, художник так і не побачив чи не зміг передати особливої привабливости обличчя, риси були надто огрубленими, загалом цей портрет був цілком посередньою мазаниною і мав лише віддалене відношення до оригіналу. Та Ганс Касторп не надто переймався подібністю, зв'язок цього полотна з особою пані Шоша був для нього цілком переконливим, портрет мусив був бути подібним. Якщо Клавдія позувала для надвірного радника, саме в цих кімнатах, то цього вже було достатньо, і він схвильвано повторив:

— Просто як жива!

— Ну, що ви! — запротестував надвірний радник. — То була пекельна робота, і я зовсім не впевнений, що задовільно з нею впорався, хоча в нас було ледь не двадцять сеансів, — але спробуйте дати раду такій незвичайній фізіономії. Спершу гадаєш, що її легко вхопити з оцими гіперборейськими вилицями та очима, що як тріщинки на дріжджовому тісті. Де там. Риси виходять правильно, а загального образу не впіймаєш. Просто якась головоломка. Ви знаєте пані Шоша?

— Та ні, так, трохи, як усіх отут...

— Ну, а я її знаю більше зсередини, знаю, так би мовити, що під шкірою, її артеріальний кров'яний тиск, пружність тканин, лімфатичні вузли, тут я в ній досить добре розбираюся з цілком зрозумілих причин. А ось на поверхні зіткнувся з великими труднощами. Ви часом не звертали увагу, як вона ходить? Тож її обличчя таке саме, як і хода. Не ходить, а скрадається. Візьміть, наприклад, очі — я маю на увазі не колір, з яким, правда, також не зразу розберешся, а те, як вони поставлені, розріз. Скажете, розріз очей вузький, скошений. Але це лише так здається. Заводить в оману епікантус — ця особливість будови обличчя, притаманна деяким расам, вона полягає в тому, що при плескатому переніссі надлишок шкіри разом зі складкою повіки ледь прикриває кутик ока. Натягніть шкіру біля перенісся і ви побачите таке саме око, як і наше. Така ось пікантна містифікація, зрештою, не надто почесна, адже епікантус є зайвим атавістичним утворенням.

— Ти ба! — сказав Ганс Касторп. — А я і не знав, хоча мене давно цікавило, в чому тут річ з такими очима.

— Обман, ілюзія, — підтвердив надвірний радник. — І якщо ви намалюєте їх просто косими та вузькими — тоді все пропало. Треба створити враження вузькости та розкосости тими самими засобами, якими його створює природа, тобто викликати ілюзію за допомогою ілюзії. Для цього, звичайно, треба знати, що таке епікантус. Знання, взагалі, ніколи не завадить. Погляньте на шкіру, на шкіру її тіла. Як вам здається, вона достатньо точно відображена чи ні?

— Неймовірно, — сказав Ганс Касторп, — шкіру просто неймовірно точно відображено. Мені здається, так вдало намальованої шкіри я ще ніколи не бачив. Навіть пори можна розрізнити. — І він злегка провів ребром долоні по декольте на портреті, яке поряд із надто червоними тонами обличчя особливо вирізнялося підкресленою білизною, як ті частини тіла, що зазвичай бувають прихованими і, зумисне чи ні, викликали надмірне уявлення про наготу, в кожному разі, цей ефект досягався досить грубими засобами.

Проте похвала Ганса Касторпа була виправданою. Біла шкіра її ніжних, але не худих грудей ніби світилася в голубавих складках прозорої тканини й здавалася досить природною, очевидно, була намальована з почуттям, що не шкодило певній привабливості, яку це почуття їй надало; художникові пощастило зобразити шкіру з науковою точністю та живою реальністю. Він ніби скористався зернистою будовою полотна й особливо там, де ледь виступали ключиці, зробив так, що шерхка поверхня тканини проступала крізь олійну фарбу, саме це й допомогло відтворити шкірний покрив з його природними нерівностями. Не забуто й родимку, трохи ліворуч, де розходилися груди, і між двома горбиками ніби просвічувало мереживо голубеньких жилок. Здавалося, від погляду глядача цією наготою пробігає ледь уловний дрож чуттєвости, і, якщо висловитися сміливіше, здавалось, ніби відчуваєш легку вологість поту, невидимі випари життя цієї плоті і якщо притулишся до неї губами, то відчуєш не запах фарби та лаку, а запах людського тіла. Зрештою, ми описуємо лише враження Ганса Касторпа, і хоча він шукав і прагнув саме таких вражень, все-таки треба об'єктивно підкреслити, що декольте пані Шоша заслуговувало набагато більшої уваги, ніж усі інші полотна, що висіли у цій кімнаті.

Запхнувши руки в кишені штанів, Беренс розгойдувався, перекочуючись з носків на підбори, та розглядав разом з гостями свої роботи.

— Я радий, — сказав він, — радий, пане колего, що для вас це переконливо. Дуже добре, й зовсім не зашкодить, якщо знаєш, що там під епідермісом, і можеш зобразити те, чого не видно, одне слово: якщо ти наділений не лише ліричним сприйняттям природи, а, наприклад, якщо ти окрім того ще й лікар, фізіолог, анатом, а також трохи обізнаний з таємницями dessous[30], це може бути лише перевагою, що не кажіть, а це таки певний привілей. Цей шкірний покрив має наукову основу, ви можете перевірити під мікроскопом правильність її органічної будови. Ви бачите не лише слизові та рогові прошарки верхнього шару шкіри, але також і розміщену під ним основну шкірну тканину з її жировими та потовими залозами, кровоносними судинами та маленькими заглибленнями, а ще глибше — жировий шар, так би мовити, прокладку, підстилку, яка за допомогою безлічі жирових клітин якраз і утворює привабливі жіночі форми. А додаткові знання та уявлення впливають на вашу роботу. Все це ніби водить вашою рукою й справляє вплив, якого начебто й не видно, але ваше полотно стає переконливим.

Ганс Касторп гаряче підтримував цю розмову, його лоб почервонів, очі сяяли, він спершу не знав, що відповісти, адже хотів сказати так багато. По-перше, мав намір перевісити картину з тіньової стіни на більш вигідне місце, по-друге, обов'язково хотів підтримати міркування надвірного радника про природу шкіри, яка його надзвичайно цікавила, по-третє, хотів спробувати висловити власну узагальнюючу, філософську думку, яка була для нього особливо дорогою. Вже взявшись руками за портрет, щоб його перевісити, він поквапно заговорив:

— Звичайно, звичайно! Це дуже правильно і дуже важливо. Я хочу сказати... Тобто, ви, пане надвірний раднику, сказали, що потрібно не лише одне ставлення до природи, а... що було б добре, коли б, окрім ліричного, — здається, саме так ви висловилися, — окрім мистецького ставлення, було б ще й інше, словом, коли є можливість дивитися на речі з іншої точки зору, наприклад, з погляду медицини. Дуже вдало сказано. Перепрошую, пане надвірний раднику, гадаю, це абсолютно правильно саме тому, що, зрештою, йдеться не про різні погляди та різні підходи, а, якщо уважно подивитися, то завжди йдеться про одне й те саме, вся річ у різновидах, тобто відтінках, тобто варіаціях одного й того самого загального інтересу, частиною й виразом якого є, зокрема, й заняття мистецтвом, якщо так можна висловитись. Перепрошую, я хочу зняти картину, тут для неї явно замало світла. Ось дивіться, зараз перенесу її до дивана, і ви побачите, наскільки їй буде краще... Тож я хотів сказати: чим же займається медицина як наука? Звичайно, я на цьому зовсім не розуміюсь, але вона таки займається людиною. А юриспруденція, законодавство, судочинство? Також людиною. А мовознавство, з яким найчастіше пов'язана педагогічна діяльність? А теологія, а душпастирство, а духівницький статус? Усі вони пов'язані з людиною, все це лише різні відтінки одного й того самого важливого й... визначального інтересу, а саме інтересу до людини, одне слово, це все гуманітарні професії, і якщо хто хоче їм себе присвятити, то перш за все вивчає основу — давні мови, як то кажуть, заради формальної освіти. Можливо, ви здивовані, що я так про це говорю, адже я лише реаліст, технар. Але якраз недавно, під час лежання, я думав собі: як то воно все дивно, дивовижно влаштовано на світі, що будь-який гуманітарний фах спирається на формальну основу, на ідею форми, на форму прекрасного, це долучає до справи елемент певної шляхетности, чогось більшого, й, окрім того, якусь чуттєвість та... шанобливість — і загальний інтерес набуває тоді ознак певної ґалантности... Тобто я, мабуть, висловлююся зовсім неточно, проте тут видно, як духовне та прекрасне поєднуються і, власне, завжди були єдиним, отже наука та мистецтво єдині, сюди належать і заняття мистецтвом, ніби як п'ятий факультет, ці заняття, власне, і є нічим іншим, як гуманітарним фахом, різновидом гуманітарного інтересу, оскільки їхньою головною темою та предметом є знову ж таки людина, і тут ви маєте зі мною погодитись. Я малював лише кораблі та воду, якщо згадувати про мої проби в юності, але найбільш привабливим жанром малярства для мене був і залишається портрет, адже його безпосереднім предметом є сама людина, якраз тому я й запитував, чи пан надвірний радник спробував себе в цій сфері... Хіба не вигідніше перевісити його ось сюди?

Обидва, Беренс та Йоахим, трохи здивовано дивилися на нього, запитуючи себе, чи він не соромиться за те, що зопалу тут нагородив. Та Ганс Касторп був надто зосереджений на своєму й зовсім не знітився. Він тримав портрет, притуливши його до стіни, й розраховував почути відповідь, що тут значно краще освітлення. У цей момент покоївка принесла на таці окріп, спиртівку та кавові чашки. Надвірний радник запросив хлопців до кабінету й сказав: