Розділ п'ятий

— Так, інженере. Я беру на себе цю відповідальність.

Але й Ганс Касторп випростався. Він зсунув підбори й також пильно поглянув на пана Сеттембріні. Це вже був двобій. Ганс Касторп давав відсіч. Уплив певної особи, що перебувала поблизу, робив його міцнішим. Тут був педагог, а там — вузькоока жінка. Він навіть не вибачився за свої слова, не додав, мовляв, не ображайтеся на мене, він відповів:

— Значить щодо себе ви обережніші, ніж стосовно інших людей! Адже не поїхали на конгрес в Барселону й не зігнорували поради лікарів! Ви злякалися смерти і залишилися тут.

Таким чином певною мірою поза Сеттембріні, безперечно, втратила свою переконливість. Італієць посміхнувся не без зусилля:

— Я вмію цінувати дотепну відповідь, проте ваша логіка досить близька до софістики. Мені гидко сперечатися, хоча тут це прийнято, чия хвороба тяжча. Я не можу брати участь у цьому огидному змаганні, інакше я міг би заперечити вам, що моя хвороба тяжча за вашу, на жаль, вона настільки серйозна, що я можу лише штучно за допомогою певного самообману підтримувати в собі надію колись таки повернутися на рівнину, у свій попередній світ. І в ту мить, коли з'ясується цілковита недоречність моїх сподівань, я попрощаюся з цим закладом і проведу решту життя в цій долині, просто винайнявши собі кімнату. Це буде досить печально, але сфера моєї роботи є найбільш вільною та інтелектуальною, тому таке життя не перешкодить мені служити до останнього подиху інтересам людства та боротися з духом хвороби. Я вже звертав вашу увагу на ту різницю, яка існує між нами. Інженере, ви не така людина, щоб саме тут виявити свою найкращу сутність, я зрозумів це з першої нашої зустрічі. Ви дорікаєте мені, що я не поїхав у Барселону. Я підкорився забороні, щоб не зруйнувати себе передчасно. Але пішов на це не без найрізкіших застережень, не без гордого та болючого протесту власного духу проти влади жалюгідного тіла. Не знаю, чи у вас також прокидається цей протест, коли ви підкоряєтесь вимогам тутешньої влади, чи, навпаки, саме тіло зі своєю схильністю до зла змушує вас смиренно йому підкоритися.

— А що ви маєте проти тіла? — перебив його Ганс Касторп і здивовано подивився на нього блакитними очима, білки яких були помережані червоними жилками. У нього аж голова пішла обертом від власного зухвальства, і це було помітно. «Про що це я говорю? — думав він. — Це ж просто жахливо! Та коли вже оголосив війну, то поки моїх сил, не залишу за ним останнього слова. Звичайно, зрештою, останнє слово буде таки за ним, але байдуже, я таки на цьому щось виграю. Я подражню його». І додав, пояснюючи свою позицію:

— Ви ж гуманіст. Як же ви можете ганьбити тіло?

Сеттембріні посміхнувся, цього разу невимушено й самовпевнено.

— Що ви маєте проти психоаналізу? — процитував він слова Ганса Касторпа, схиливши голову на плече. — Ви засуджуєте психоаналіз? Я завжди готовий перед вами на відповідь, інженере, — вів він далі, вклонившись, описавши рукою півколо біля своїх ніг, — особливо коли ваші заперечення дотепні. Ви досить елегантно відбиваєте удари. Чи я гуманіст? Ну, звісно. Й ви не зможете звинуватити мене у схильності до аскетизму. Так, я утверджую, шаную та люблю людське тіло, так само як утверджую, шаную й люблю форму, красу, свободу, радість і насолоду, як відстоюю «світ» та інтереси життя, а не сентиментальну втечу від цього світу, відстоюю класицизм на противагу романтиці. Гадаю, моя позиція цілком однозначна. Але існує одна сила, один принцип, який я особливо захищаю, якому віддаю свою найвищу шану та любов, і ця сила, цей принцип — дух. І хоча протиставлення тілу якогось сумнівного, оповитого місячним сяйвом прядива чи видива, яке називають «душею», викликає в мене велику відразу, проте в антитезі тіла і духа тіло виступає втіленням злого, диявольського начала, адже тіло — це природа, а природа, що протиставляється духові, розуму — повторюю — є злою, містичною й злою. «Ви ж гуманіст». Так, безперечно, адже я друг людини, як був ним Прометей, я прихильник людства та його шляхетности. Але ця шляхетність полягає в дусі, в розумі, і ви абсолютно схибите, якщо висунете проти мене закид у християнському обскурантизмі...

Ганс Касторп зробив заперечний жест.

— ... Висунувши цей закид, ви помилятиметесь хоча б через те, що гуманізм зі своєю шляхетною гордістю одного разу вже оголошував прив'язаність духу до тілесности, до природи — приниженням та ганьбою. Чи знаєте ви, що за переказами великий Плотін говорив, що йому соромно мати тіло? — запитав Сеттембріні, так наполегливо вимагаючи відповіді, що Ганс Касторп був змушений визнати, що чує це вперше.

— Так передає Порфирій. Абсурдний вислів, якщо хочете. Але абсурдне з погляду духа якраз і є найшляхетнішим, тому, власне, не може бути убогішого заперечення, аніж закид в абсурдності, там, де дух відстоює перед природою свою гідність і не бажає від неї відступитися... Ви чули про Ліссабонський землетрус?

— Ні... Хіба був землетрус? Я тут газети не читаю...

— Ви мене не зрозуміли. До речі, дуже шкода і досить показово для цього закладу, що ви живете тут і не вважаєте за необхідне читати газети. Але ви мене не зрозуміли, явище природи, про яке я говорю, відбулося приблизно сто п'ятдесят років тому...

— Осьо воно що! Постривайте — справді! Я читав, що тієї ночі Ґете, лежачи в своїй спальні у Ваймарі, сказав до свого слуги...

— Та я не про це... — перебив його Сеттембріні, заплющивши очі та з досадою помахав своєю маленькою, смаглявою рукою. — Ви плутаєте дві катастрофи й маєте на увазі Месинський землетрус. А я веду мову про землетрус, що стався в Ліссабоні 1755 року.

— Перепрошую.

— Так ось, Вольтер тоді обурювався.

— Тобто, як це — обурювався?

— Так, він протестував. Не хотів визнавати брутальний фатум та факт і не хотів їм підкорятися. Він протестував од імени духу та розуму проти такого обурливого розгулу природи, в жертву якому було принесено три чверті квітучого міста й тисячі людських життів... Ви здивовані? Ви посміхаєтеся? Можете дивуватись, а щодо посмішки, то я візьму на себе сміливість вам її заборонити! Позиція Вольтера свідчить про те, що він був нащадком древніх галлів, які стріляли в небо зі своїх луків... Бачите, інженере, ось вам і ворожість духу до природи, горда недовіра до неї, шляхетна наполегливість при відстоюванні свого права на критику як самої природи, так і її злої сили, що суперечить розумові. Адже вона є силою, а визнати цю силу й, зауважте, внутрішньо змиритися з нею є ознакою рабства. Ось вам і та гуманність, яка зовсім не входить у протиріччя з самою собою й аж ніяк не повертається до християнського святенництва, коли бачить у тілесності злий і ворожий принцип. Суперечність, яку ви тут бачите, є того самого рівня, як і моє ставлення до психоаналізу. «Що ви маєте проти психоаналізу?» Нічого... якщо він служить справі просвіти, звільнення та поступу. Й повністю його заперечую, якщо в ньому відчувається огидний подих могили. Так само й з тілом. Його треба шанувати й захищати, коли йдеться про емансипацію та красу, про свободу почуттів, про щастя й насолоду. Та його слід зневажати, коли воно виступає началом затвердіння та закостенілости, протистоїть рухові до світла, стає втіленням хвороби та смерти, оскільки його специфічним принципом є принцип збочености, принцип розпаду, розпусти та ганьби...