Розділ п'ятий

— Заплутана справа, — засміявсь італієць, — дивний спосіб набувати в нас громадянство. Звичайно, молодь хвацька до всього. Вона не звикає і все-таки пускає коріння.

— І, зрештою, ми тут не на сибірських копальнях.

— Ні, звичайно. О, ви надаєте перевагу східним порівнянням. Цілком зрозуміло. Азія нас заковтує. Куди поглянеш — скрізь татарські обличчя. — І пан Сеттембріні ненароком зиркнув через плече. — Чінгісхан, — промовив він, — очі степового вовка вночі, сніг та горілка, нагайка, Шліссельбург та християнство. Тут, у вестибюлі, варто було б спорудити вівтар Афіні Палладі, щоб вона нас захищала. Бачите, там, попереду якийсь Іван Іванович без білизни сперечається з прокурором Паравантом. Кожен запевняє, що саме він попереду в черзі за листами. Не знаю, хто з них має рацію, але, думаю, богиня мала би бути на боці прокурора. Він, звичайно, осел, але, принаймні, знає латину.

Ганс Касторп розреготався, чого Сеттембріні собі ніколи не дозволяв. Навіть важко було уявити, як він регоче; далі проникливої, сухої посмішки зі скривленим кутиком рота італієць не йшов. Він дививсь на Ганса Касторпа, який далі сміявся, а потім запитав:

— А свій діапозитив ви одержали?

— Так, одержав! — поважно підтвердив Ганс Касторп. — Нещодавно. Ось. — І він поліз у внурішню кишеню.

— А, ви носите його в портмоне. Як посвідчення особи, так би мовити, паспорт або членський квиток. Дуже добре. Ну, покажіть! — і пан Сеттембріні підняв до світла невелику скляну платівку, обрамлену чорним папером, тримаючи її між великим та вказівним пальцями лівої руки, що було дуже звичним жестом тут, нагорі. Коли він роздивлявся платівку, його обличчя з чорними, мигдалеподібними очима трохи скривилося, було неясно чому, чи то від напруги, щоб краще роздивитися зображення, чи з якоїсь іншої причини.

— Так, так, — сказав він нарешті. — Ось вам ваше посвідчення, щиро дякую. — І він передав платівку її власникові, передав якось боком, через власний лікоть та відвернувши обличчя.

— Тож ви бачили пасма? — запитав Ганс Касторп. — А вузлики?

— Ви знаєте, — неохоче відповів Сеттембріні, — як я ставлюся до таких речей. І знаєте, що плями та затемнення всередині тіла мають переважно фізіологічну природу. Я бачив сотні знімків, які мали вигляд приблизно як ваш, тому щодо питання про те, чи справді ця платівка є вашим «посвідченням», певною мірою, треба вирішити вам самому. Я, звичайно, говорю як нефахівець, але нефахівець з багаторічним стажем.

— А ваше «посвідчення» гірше?

— Так, трохи гірше. До речі, мені відомо, що господарі наших доль, ставлячи діагноз, спираються не лише на ці малюночки... Значить, ви будете в нас зимувати?

— Господи, ну звичайно! Я починаю звикатися з думкою, що повернуся додому лише з братом.

— Тобто ви звикнете до того, що ви не можете... Ви це дуже дотепно сформулювали. Сподіваюсь, одержали всі необхідні речі: теплий одяг, надійне взуття?

— Усе одержав, пане Сеттембріні, все як треба. Я повідомив своїх родичів, і наша економка вислала мені все терміновим пакунком. Тепер можу витримати будь-який холод.

— Тим краще. Але постривайте, вам потрібен спальний мішок, хутряний мішок — ледь не забули! Це бабине літо дуже підступне, за якусь годину може настати справжня зима. Ви проведете тут найхолодніші місяці...

— Так, для повного оснащення необхідний мішок для лежання, — сказав Ганс Касторп. — Я вже також подумував про те, що найближчими днями маємо піти з братом у містечко й купити. Правда, пізніше він зовсім не буде потрібним. Але заради чотирьох — шести місяців купити все-таки варто...

— Варто, варто, інженере! — тихо проказав пан Сеттембріні, підійшовши ближче до співбесідника. — Знаєте, просто лячно стає, коли ви так кидаєтеся місяцями! Лячно, бо це неприродно та суперечить вашій натурі, і все через нестримність вашого віку. Ох, велика нестримність юности! Вона вкидає вихователів у розпач, адже саме вона в першу чергу підштовхує до найгіршого. Не треба повторювати всього того, про що балакають навколо, юначе, треба висловлюватися на рівні європейських форм життя! Тутешня атмосфера, до речі, надто пересичена Азією, не дивно, що тут аж кишить типами з московитської Монголії. Ці люди, — і Сеттембріні показав підборіддям через плече на пацієнтів, що юрмились у вестибюлі, — не треба на них внутрішньо налаштовуватися, не дайте заразити себе їхніми поняттями, навпаки, протиставляйте їм свою сутність, яка є вищою, й свято бережіть те, що для вас, сина Заходу, божественного Заходу, сина цивілізації, за натурою та за походженням свято, наприклад, час! Оця щедрість, оце варварське нестримне розтринькування часу — суто азіатський стиль, можливо, тому дітей Сходу так тягне в ці місця. Хіба ви не помічали, що коли росіянин каже «чотири години» — це все одно, що хтось із нас каже «одна»? Мимовільно спадає на думку, що безтурботність цих людей стосовно часу пов'язана з неймовірною широчінню їхньої країни. Там, де багато простору — багато й часу, недарма кажуть про них, що це народ, який має час і який може чекати. Ми, європейці, чекати не можемо. В нас мало часу, так само, як мало простору в нашій благородній та так витончено поділеній частині світу, ми змушені ретельно порядкувати як часом, так і простором, маємо використовувати й те, й те, використовувати, чуєте, інженере! Візьміть як символ наші великі міста, ці центри, ці осередки цивілізації, ці плавильні котли людської мислі! І так само, як там земля стає все дорожчою, а розтрата простору — все більш неможливою, такою самою мірою, зауважте собі, дорожчає час. Carpe diem! — це сказав мешканець великого міста. Час є даром Божим, даний людині, щоб та використовувала його, використовувала заради людського поступу.

Навіть ці останні слова, хоч які складні по-німецькому для «середземноморського» язика, Сеттембріні вимовив надзвичайно чітко, милозвучно, можна сказати, навіть пластично. Ганс Касторп відповів на це лише коротким, незграбним поклоном, ніби учень, що прислухається до повчальних слів свого вчителя. Та й що він мав тут заперечувати? Ця промова — privatissimum[26] — яку Сеттембріні виголосив особисто для нього, повернувшись спиною до решти публіки та говорячи майже пошепки, мала надто конкретний та серйозний, надто несвітський характер, щоб тактовна людина могла собі дозволити висловити, принаймні, своє схвалення. Адже до вчителя також ніхто не буде казати: «Як ви добре висловилися». Ганс Касторп раніше часом дозволяв собі такі відповіді, частково заради того, щоб зберегти суспільну рівновагу в стосунках; проте гуманіст ще жодного разу так не підкреслював суто педагогічний характер своєї промови; тому не залишалося нічого іншого, як вислухати його напучування, бентежачись, ніби школяр, якому вичитують мораль.

До речі, з обличчя Сеттембріні було видно, що він далі думає про сказане, хоча й мовчить. Він досі стояв зовсім близько до Ганса Касторпа, так що той навіть ледь відхилився назад: чорні очі італійця були незворушно й замислено спрямовані на обличчя хлопця.