Розділ п'ятий

Сеттембріні вимовив останні слова, зовсім близько присунувшись до Ганса Касторпа, майже безгучно і дуже швидко, щоб якнайскоріше закінчити свою думку. Та тут до Ганса Касторпа прийшов порятунок: на порозі читальні, тримаючи в руках дві листівки, з'явився Йоахим.

Літератор замовк, і та спритність, з якою він надав своєму обличчю вираз світської безпосередности, вплинула й на його учня — якщо так можна назвати Ганса Касторпа.

— А ось і ви, лейтенанте! Ви, напевне, шукаєте свого брата, — перепрошую! Ми тут затіяли розмову — якщо не помиляюся, то навіть трохи посперечались. Ваш брат непогано відбивається, він не такий-то й сумирний супротивник у дискусії, якщо його зачепити за живе.

Humaniora[27]

Ганс Касторп та Йоахим Цімсен, обидва в білих штанях та синіх піджаках, сиділи після обіду в саду. То був один із тих славних жовтневих днів, жаркий і легкий, радісний та водночас терпкуватий, темна, небесна блакить, мов на півдні, височіла над долиною, де серед поселень ще соковито зеленіли помережані стежками вигони, а на пелехатих лісових схилах паслися корови, й до тих, хто сидів у саду, долинало дзеленькотіння їхніх дзвіночків — отой бляшано-мирний, одноманітно-мелодійний відгомін, що безперешкодно й дзвінко ширився тихим, розрідженим та порожнім повітрям, підсилюючи врочистий настрій, що переважно панує над високогір'ям.

Брати сиділи в кінці саду перед клумбою, обсадженою молодими ялинками. Це місце було в північно-західній частині обнесеного огорожею плато, що здіймалося над долиною метрів на п'ятдесят і правило ніби за підніжжя для санаторної території. Обидва мовчали. Ганс Касторп курив. Про себе він сердився на брата за те, що той не захотів по обіді приєднатися до товариства на веранді, а силою потяг його перед післяобідньою процедурою лежання в глибину саду. Досить деспотично з боку Йоахима. Вони ж не сіамські близнюки. Можуть і розлучатись, якщо їхні бажання не збігаються. Й Ганс Касторп тут зовсім не для того, щоб розважати Йоахима, він сам є пацієнтом. Тому сидів насуплений і не мав бажання міняти свій настрій, оскільки з ним була його «Марія Манчіні». Засунувши руки в кишені піджака та випроставши ноги в брунатних черевиках, він курив довгу, матово-сіру сигару; почалася лише перша стадія куріння, тобто з тупого кінця сигари ще не було струшено попіл. Ганс Касторп тримав її між губів, ледь опустивши донизу, й насолоджувався після ситного обіду тютюновим ароматом, знову відчуваючи справжню насолоду. Нехай його звикання тут, нагорі, закінчилось тим, що він звик до свого незвикання, та щодо хімізму шлунка й нервових тканин його сухих і схильних до кровотечі слизових оболонок адаптація, як видно, таки відбулася: непомітно для нього самого, за ці шістдесят чи сімдесят днів до нього поступово повністю повернулася здатність насолоджуватися цим так майстерно приготованим рослинним засобом збудження або ж притлумлення. Він радів поверненню цієї здатности. А моральне задоволення ще більш посилювало фізичну насолоду. За той час, що пролежав у ліжку, він заощадив частину привезеного запасу з двохсот штук, і трохи в нього залишилося. Крім того, разом з білизною та зимовим одягом, він попросив Шаллайн вислати йому ще п'ятсот штук цього бременського виробу, щоб бути цілком забезпеченим. Сигари лежали в червоних лакованих скриньках, оздоблених золотим зображеням глобуса, багатьох медалей та виставкового павільйону, увінчаного прапорами.

Нараз брати побачили надвірного радника Беренса, який ішов садом. Сьогодні він обідав у їдальні, його бачили за столом пані Саломон, де він сидів, склавши перед тарілкою свої величезні руки. Потім він, очевидно, постояв з пацієнтами на терасі, розмовляючи на приватні теми, показав тим, хто ще не бачив, фокус із зав'язуванням шнурків. Й ось тепер неквапно йшов жорствою доріжки, без лікарського халата, у фраці в дрібну клітинку, йшов, ізсунувши на потилицю високого капелюха й також із сигарою в роті; сигара була дуже чорна, й, затягуючись, він випускав великі, білі клуби диму. Його голова, обличчя з синювато-розпашілими щоками, кирпатим носом, вологими, блакитними очима та гострою борідкою видавалися маленькими проти довгої, ледь згорбленої, ніби надломленої постави та величезних рук і ніг. Він здавався знервованим, побачивши братів, здригнувся й навіть ніби спантеличивсь, оскільки мав обов'язково пройти повз них. Привітався з ними, як завжди, бадьоро та вигадливо, цього разу рядком із Шіллера: «Поглянь, поглянь-но, Тимотею!» та побажаннями благословенного обміну речовин, до того ж не дозволив братам підвестися, коли вони з поваги до нього хотіли встати.

— Не треба, не треба. Я проста людина, не треба церемоній. Вам не потрібно, ви ж пацієнти обидва. Ви не маєте цього робити. Нема чого й заперечувати, так воно є.

І він зупинився перед ними, тримаючи сигару між вказівним та середнім пальцями великої правої руки.

— Як смакує зіллячко, Касторп? Ану покажіть, я ж знавець та любитель. Попіл добрий, що це за смаглява красуня?

— «Марія Манчіні», Postre de Banquett[28] із Бремена, пане надвірний раднику. Коштує якусь дещицю, дев'ятнадцять пфенніґів за штуку, але букет — ви такого за подібну ціну ніде не знайдете. «Суматра-Гавана», верхній лист світлий, як бачите. Я дуже до них звик. Це суміш середньої міцности, дуже пряна, але язик не подразнює. Любить, щоб попіл не струшували якомога довше, я струшую не більше двох разів. Звичайно, в неї бувають свої вибрики, але контроль при виробництві, очевидно, дуже ретельний, адже якість «Марії» недзвичайно стійка й куриться вона дуже рівномірно. Дозвольте запропонувати вам одну!

— Дякую, можемо й помінятися.

І вони дістали свої портсигари.

— Ця породиста, — сказав надвірний радник, протягуючи сигару своєї марки. — Темперамент, знаєте, плоть і кров. «Санкт-Фелікс-Бразіл», я завжди маю сигари цього типу. Розвіює всі турботи, міцна, як горілка, а під кінець у ній відчувається ніби полум'я. В стосунках з нею рекомендується певна стриманість, не можна курити одну за одною, чоловіча сила цього не витримає. Але краще вже один раз добрий кусень, ніж цілий день сама водяна пара...

Вони вертіли пальцями подарунки, якими обмінялись, обмацували, мов справжні знавці, стрункі тільця сиґар: верхні листки місцями трохи відставали й горбилися, нагадуючи косі, рівномірні реберця з мереживом жилок, що ніби пульсували під ледь шерхкою шкірою з невеличкими нерівностями, тоді як їхні краї та поверхні виблискували на світлі, нагадуючи щось органічне, живе.

Ганс Касторп висловив цю думку вголос:

— Така сигара мовби жива. Вона ніби дихає. Вдома мені якось спало на думку тримати «Марію» в герметичному бляшаному ящику, щоб уберегти від вологости. Й уявіть собі, вона померла. Десь за тиждень загинула — перетворилася на шкірястий трупик.

І вони стали обмінюватися досвідом, як краще зберігати сигари, особливо імпортні, яким надвірний радник надавав перевагу перед усіма іншими. Надвірний радник був просто залюбленим в імпортні, курив би лише міцну «Гавану». Та, на жаль, він їх погано сприймає, і дві маленькі «Генрі Клей», якими якось у товаристві надто захопився, за його словами, ледь не загнали його в могилу.

— Я курив їх до кави, — сказав він, — одну за другою й особливо цим не переймався. Та лише докурив, зразу в мене виникло запитання: «Що зі мною робиться?» То був якийсь дивний стан, зовсім незвичайний, ніколи в житті нічого подібного я не відчував. Додому ледве дійшов, а коли доплентав, мене вже зовсім скрутило. Ноги крижані, уявляєте, холодний піт по всьому тілі, обличчя біле як крейда, серце очманіло, пульс то ниткоподібний, ледь промацується, то бах, бах, скаче як навіжений, уявляєте, а мозок у такому збудженні... Тож я був переконаний, що догрався. Кажу «догрався», бо тоді саме це слово спало мені на думку, щоб описати свій стан. Адже мені було, власне кажучи, навіть весело, було якесь святкове піднесення, хоча разом з тим я відчував неймовірний страх, точніше, був ніби зроблений із самого страху... Але страх та святкова піднесеність не виключають одне одного. Пацан, який уперше має взяти дівчину, також боїться, й дівчина боїться, і все-таки вони аж мліють від блаженства. Я також ледь не зомлів: груди ходором ходять, а я собі думаю: «Догрався!» Та тут за мене взялася Мілендонк і вивела з цього стану. Холодні компреси, розтирання щітками, камфорна ін'єкція, одне слово, вона зберегла мене для людства.

Ганс Касторп на правах пацієнта й далі сидів, дивлячись на надвірного радника з таким виразом обличчя, ніби в ньому відбувалася напружена робота думки, він помітив, що блакитні, вологі очі Беренса почали сльозитися.