Розділ четвертий

— Ну, сподіваюся, ти в нас, принаймні, відпочив і коли повернешся на рівнину, то почуватимешся свіжим та сповненим сил.

— Так, я буду всім передавати вітання, — перевів розмову Ганс Касторп, — і казатиму, що ти найпізніше через п'ять місяців повернешся також. Я відпочив? Ти питаєш, чи я відпочив за ці кілька днів? Сподіваюся. Певне почуття відпочинку мусить з'явитися навіть за такий короткий термін. Проте тут, нагорі, було стільки нових вражень, нових у будь-якому сенсі, дуже захопливих, але й утомливих як для душі, так і для тіла. Не маю враження, ніби я вже їх засвоїв і вже акліматизувався, хоча це було би передумовою будь-якого відпочинку. «Марія», слава Богу, така, як і раніше, кілька днів тому до мене знову повернувся її смак. Але час від часу на моїй носовій хустинці з'являється кров, та й триклятого жару на обличчі разом з безглуздим прискореним серцебиттям, схоже, я не позбудуся цього до самого кінця. Ні, ні, про акліматизацію я зовсім не можу говорити, та й хіба це можливо за такий короткий термін. Щоб тут акліматизуватися й перетравити враження, потрібно більше часу, а вже тоді почнеться відпочинок та відкладання білка. Шкода. Я кажу «шкода», оскільки це було явною помилкою, що я не виділив на це перебування більше часу — адже час у мене був. Таке почуття, що вдома, на рівнині, я буду змушений відпочивати від цього відпочинку та спати три тижні, таким змученим я часом почуваюсь. А тут іще й цей катар...

Адже до того йшлося, що Ганс Касторп повернеться на рівнину зі своєю першокласною нежиттю. Він застудився, можливо, під час процедур лежання, а саме — якщо зробити ще одне припущення — під час вечірньої процедури лежання, яку він став робити десь близько тижня тому, незважаючи на вогку й холодну погоду, яка до його від'їзду, здавалося, не збирається покращуватись. Правда, він довідався, що таку погоду тут не визнають за погану; поняття негоди взагалі не мало права на існування тут, нагорі, жодна негода не була страшною, на неї майже не зважали; тож з усією піддатливістю молодости, з усією її готовністю переймати думки та звичаї нового оточення Ганс Касторп почав плекати цю байдужість до негоди як власну звичку. Коли ллє як з відра, то не треба думати, що повітря стає сухішим. Воно таки не було сухішим, адже його обличчя, як і раніше, пашіло від сухости, ніби він опинився в перегрітій кімнаті або випив забагато вина. Що ж до холоду, то він був дуже відчутним, тож було мало сенсу ховатися від нього в кімнаті; адже якщо не йшов сніг, опалення не вмикали, тож сидіти в кімнаті зовсім не було затишніше, аніж лежати на лоджії в зимовому пальті та під двома майстерно закрученими верблюжими ковдрами. Навпаки, таке лежання виявилось незрівнянно затишнішим, за абсолютним присудом — найбільш прийнятна позиція, яку Ганс Касторп будь-коли випробовував. Цього висновку не порушувало те, що якийсь письменник га карбонарій називав її зі злим підтекстом «горизонтальною» життєвою позицією. Власне, ввечері вона йому особливо пасувала, коли на столику світилася лампа, між губами була затиснута «Марія», що знову набула смаку, а він насолоджувався усіма перевагами тутешнього шезлонга, які важко було навіть описати, кінчик носа був у нього крижаним, а у таки добряче задубілих, почервонілих руках він тримав книжку — це була все ще та сама книжка «Ocean Steamships» — та дивився крізь дугу лоджії на темніючу долину, де-не-де оздоблену розпорошеними, а часом тісно скупченими вогнями, долину, з якої майже щодня, принаймні, протягом цілої години долинала музика, приємно приглушені, знайомі мелодії: то були фрагменти з «Кармен», «Трубадура» чи «Вільного стрільця», потім статечні та швидкі вальси, також і марші, які заохочували гордовито крутити головою, та бадьорі мазурки. Мазурка?.. Власне, її звати Маруся, та, з маленьким рубіном; а в сусідній лоджії за товстим матовим склом лежав Йоахим — час від часу Ганс Касторп перекидався з ним словом, при цьому намагаючись якомога менше заважати іншим горизонтальним. Йоахимові в своїй лоджії було так само добре, як і Гансові Касторпу, хоча брат був немузикальним і так не насолоджувався вечірніми концертами. Шкода за нього; замість того Йоахим щось вичитував з російської граматики. Тоді як Ганс Касторп, лежачи на ковдрі, читав «Ocean Steamships» та захоплено дослухався до музики, радісно вловлював прозору глибину її фактури й відчував таке внутрішнє задоволення від того характеристичного та настроєвого мелодійного натхнення, що проходом лише з ворожістю міг згадати про висловлювання Сеттембріні стосовно музики, особливо досадними видавалися висловлювання італійця про політичну підозрілість музики — що, власне, було не краще, ніж слова діда Джузеппе про липневу революцію та шість днів творення світу...

Отже, Йоахим не надто переймався тією музичною насолодою, та й пряна розвага куріння була йому чужою; однак він так само затишно лежав у своїй лоджії, в затишку й спокої. День добігав кінця, цього разу все добігало кінця, було ясно, що сьогодні більше нічого не відбудеться, не станеться жодного потрясіння, жодного випробування не виникне більше перед серцевим м'язом. Та водночас було ясно: завтра все це з великою імовірністю, що випливала з обмежености, прихильности та повторюваности обставин, знову буде так само, й усе почнеться спочатку; й ця подвійна безпека та захищеність були цілком приємними, для Ганса Касторпа вони створювали з вечірньої процедури лежання разом із музикою та віднайденим пряним смаком «Марії» справді щасливий період життя.

Проте все це не стало на заваді добрячій застуді, яку наш гість та новачок підхопив під час процедур лежання (бо як і де ще могло таке трапитись). У нього розгулялася сильна нежить, застуда тиснула на лобні пазухи, язичок у горлі болів та мав хворобливий вигляд, повітря надходило до нього не так, як завжди, передбаченим природою каналом, а кололо його холодом, мало долати перешкоди через постійні спазми кашлю: за ніч голос набув глухого звучання, так ніби то був бас, обпалений дією міцних напоїв; і, за словами Ганса Касторпа, цієї ночі він зовсім не стулив ока, оскільки задушлива сухість горла щораз змушувала зриватися з подушки.

— Надзвичайно неприємно, — сказав Йоахим, — і навіть якось незручно. Ти маєш знати, що застуди тут не reçus[14], їх заперечують, офіційно при високій сухості повітря вони не повинні траплятися, й пацієнта, що хоче оголосити про свою застуду, Беренс не приймає з розкритими обіймами. Та з тобою тут інша справа, врешті, ти маєш право на застуду. Було б добре, якби нам пощастило позбутися катару, на рівнині є відомі практики, але тут, я сумніваюся, що хтось цим достатньо цікавиться. Тут краще не хворіти, тут ніхто тобою не опікуватиметься. Це давнє правило, врешті ти й сам про це дізнаєшся. Коли я сюди прибув, тут була одна пані, вона цілий тиждень трималася за вуха й нарікала на біль, і врешті Беренс взяв це до відома. «Будьте цілком спокійні, — сказав він їй, — туберкульозу це не стосується». На цьому й кінчилось. Ну, подивимося, що тут можна зробити. Завтра вранці я скажу про це масажистові, коли він прийде. Саме такий порядок, і він вже передасть далі, тож для тебе, можливо, щось зроблять.

Так сказав Йоахим, і порядок спрацював. Уже в п'ятницю, коли Ганс Касторп повернувся до кімнати після ранкового моціону, до нього постукали й він мав нагоду особисто познайомитися з пані Мілендонк або «пані старшою сестрою», як її називали, — дотепер він бачив її, очевидно, людину дуже зайняту, лише здалеку, коли вона виходила з однієї кімнати та переходила коридором, аби зайти до наступної, або ж пробігом помічав, як вона виникає в їдальні та чув її писклявий голос. Отже, тепер він сам заслужив на її відвідини; викликана у зв'язку з його катаром, вона сильно й коротко постукала в двері його кімнати й увійшла чи не до того, як він сказав «Заходьте», при цьому ще раз обернулася на порозі, аби пересвідчитися, чи не помилилась номером кімнати.

— Сорок третя, — пискнула вона на весь голос. — Правильно. Хай йому грець, on me dit que vous avez pris froid, I hear, your have caught a cold, ви, здається, застудились, мені сказали, що у вас застуда! Як я маю з вами говорити? По-німецькому, я вже бачу. А, ви гість молодого Цімсена, я вже бачу. Мені треба в операційну. Там потрібно одного хлороформувати, а він наївся салату з квасолею. Якщо за всім не дивитись... А ви, хай йому грець, ви примудрилися тут застудитись?

Ганс Касторп був подивований манерою говорити цієї пані шляхетного походження. Коли вона говорила, то ніби не звертала уваги на власні слова, при цьому неспокійно вертіла головою та задирала носа, мовби щось шукала, як хижак у клітці, а її вкрита ластовинням права рука, ледь стиснута в кулаці й з відчепіреним угору великим пальцем, погойдувалась у зап'ясті, так ніби хотіла сказати: «Швидше, швидше, швидше! Не слухайте, що я кажу, а говоріть самі, бо мені ніколи!» їй було за сорок, вона була куценького зросту, досить безформна, зодягнена в білий лікарняний халат з фартушком, на грудях якого був гранатовий хрестик. З-під її сестринського ковпака вибивалося рідке рудувате волосся, її водянисто-блакитні запалені очі, на одному з яких надодачу був ще й дозрілий ячмінь, неспокійно бігали, до того ж у неї був кирпатий ніс та жаб'ячий рот зі скривленою спідньою губою, що під час говоріння рухалася як совок. Тим часом Ганс Касторп дивився на неї з притаманною йому скромною, терплячою та довірливою привітністю.

— Що це ще за застуда, га? — знову запитала старша сестра, намагаючись глянути пронизливим поглядом, що, правда, не вдавалося, бо її очі весь час скошувались. — Ми не любимо таких застуд. Ви часто застуджуєтесь? Ваш брат також часто застуджувався? А скільки вам років? Двадцять чотири? Це вікове. Й ось, ви їдете до нас, нагору, й застуджуєтесь! Тут ми не повинні говорити про «застуди», це така собі ахінея з рівнини. (Слово «ахінея» прозвучало в її вустах якось зовсім неприємно й дивно, що підкреслила ще й спідня губа, яка виступила вперед як лопата). У вас чудовий катар дихальних шляхів, це я визнаю, це видно й у ваших очах. (І знову вона зробила дивну спробу прискіпливо подивитися на нього, та без особливого успіху). Але катари не виникають від холоду, вони виникають од інфекції, яку людина десь охоче зловила, тож постає лише питання: або йдеться про безневинну інфекцію, або не особливо безневинну, все інше — то ахінея (знову це жахливе слово «ахінея»). Сподіваймося, ваша сприйнятність на бактерії більше схиляється до безневинних, — сказала вона й поглянула на нього своїм дозрілим ячменем, аж він не знав, що й відповісти.

— Ось для вас безневинний антисептик. Можливо, вам допоможе, — вона дістала з чорної шкіряної сумки, що висіла в неї на поясі, пакетик і поклала на стіл. Це був формамінт.

— До речі, у вас вигляд збуджений, так ніби маєте жар, — і вона не втрималася, щоб не глянути йому в очі, але все-таки трохи скошеними очима.

— Ви міряли температуру?

Він заперечив.

— Чому? — запитала вона, і її випнута набік спідня губа зависла в повітрі...

Ганс Касторп не відповів. Він був ще таким молодим, що зберіг манеру вмовкати, притаманну для школяра, що стоїть коло парти, нічого не знає, тож і мовчить.

— Чи ви, може, взагалі не міряєте температуру?

— Міряю, пані старша сестро. Коли в мене жар.

— Хай йому грець, температуру якраз і заміряють, аби дізнатися, чи в людини є жар. А зараз ви вважаєте, що жару немає?

— Я не зовсім упевнений, пані старша сестро; я не дуже вмію розрізняти. Мене трохи кидає в жар та трохи морозить з часу мого приїзду сюди, нагору.