Розділ четвертий

Сеттембріні розповідав про свого діда, міланського адвоката, який передусім був великим патріотом, своєрідним політичним агітатором, оратором та журналістом — він також був опозиціонером, цілком як онук, проте розмах його діяльности був більшим, сміливішим. Адже коли Лодовіко, як він сам визнавав з гіркотою, змушений був займатися злослів'ям щодо міжнародного санаторію «Берґгоф», піддавати його іронічній критиці та в ім'я прекрасної, роботящої людини висловлювати проти нього протест, — його дід займався формуванням урядів, конспіративною діяльністю проти Священного Альянсу, що тоді утримував його роздроблену батьківщину в стані тупого рабства, він був активним членом певного, поширеного на всю Італію, таємного товариства — був карбонарієм, як, несподівано притишивши голос, пояснив Сеттембріні, так, ніби й досі ще було небезпечно говорити про такі речі. Одне слово, цей Джузеппе Сеттембріні, за оповіддю внука, постав перед обома слухачами як темна, пристрасна особистість, схильна до підривної діяльности, як ватажок та змовник, і при всій повазі, яку вони з увічливости намагалися виявити, їм не зовсім пощастило збутися почуття підозрілої негації, ба навіть спротиву. Звичайно, це були речі особливі: все, про що брати слухали, відбувалося давно, майже сто років тому, це була історія, а з історії, особливо з давньої, їм були теоретично відомі поняття та приклади розпачливого пориву до свободи та нездоланної зненависти до тиранії, проте вони ніколи не думали, що можуть зіткнутися з цим так конкретно, безпосередньо. А з підривною діяльністю та конспірацією того діда, як вони почули, була пов'язана в першу чергу його велика любов до своєї батьківщини, яку він хотів бачити єдиною та вільною — так, його підривна діяльність була плодом та реалізацією цієї достойної поваги прив'язаности, і хоч би як бентежило обох братів поєднання заколотництва та патріотизму, — адже для них було звичним пов'язувати патріотичні почуття зі збереженням усталеного порядку — та вони мали визнати перед самими собою, що в ті часи взаємини були іншими, й протест поєднувався з суспільними чеснотами, а лояльна законність — із інертною байдужістю до суспільних справ.

Але дід Сеттембріні був не лише італійським патріотом, він був прихильником усіх народів, які прагли свободи. Адже після поразки державного перевороту в Турині, в якому брав активну участь, він дивом вислизнув від нишпорок графа Меттерніха та присвятив час свого заслання боротьбі за конституцію в Іспанії, а в Греції проливав кров за незалежність грецького народу. В той час з'явився на світ батько Сеттембріні — через що він також був великим гуманістом та шанувальником класичної Антики — народжений, до речі, від матері з німецькою кров'ю, оскільки дід, Джузеппе, одружився з однією дівчиною із Швейцарії й здолав разом з нею всі наступні випробування та пригоди. Згодом, після десятиріччя на колесах, він зміг повернутися на батьківщину й працював у Мілані адвокатом, при цьому не забуваючи в письмовій та усній формі, у віршах та прозі закликати націю до свободи, до встановлення єдиної республіки, він пристрасно розробляв програми реформування держави й відверто виступав за об'єднання звільнених народів для досягнення загального щастя. Одна деталь, на якій наголошував Сеттембріні, справила особливе враження на братів: те, що дід Джузеппе все своє життя показувався на людях лише у чорному жалобному одязі, оскільки носив у собі біль, як сам казав, біль за Італію, його батьківщину, що животіла в злиднях та рабстві. За цими словами Ганс Касторп кілька разів згадував про власного діда, адже скільки пам'ятав, той також завжди носив чорний одяг, проте зовсім з іншим сенсом, аніж Джузеппе: він думав про старомодне вбрання Ганса Лоренца Касторпа, власне, людини, що належала до минулого, — носила його в обов'язковому порядку як свідчення своєї неприналежности до теперішнього часу, аж поки в домовині врочисто перейшов до своєї істинної, первинної подоби (з круглим, як таріль, жабо). Справді, то були два абсолютно різні діди! Ганс Касторп про все це думав, не відводячи погляду й обережно похитуючи головою, так що це могло бути інтерпретовано як знак його захоплення Джузеппе Сеттембріні, так і неприємного подивування та осуду. Він також з вихованости уникав зразу засуджувати те, що було для нього незнайомим, а намагавсь обмежитися порівнянням та констатацією. Бачив перед собою видовжену голову старого Ганса Лоренца Касторпа серед зали, коли той співав, схилившись над бокатою хрестильною чашею зі стертою позолотою, перехідної спадкової реліквії — співав, стуливши рот дудочкою, вимовляючи перший склад «Ur-» («Пра-»), цей глухий та богочестивий склад, що нагадував місця, де люди переходять на шанобливий, гойдливий крок. І Ганс Касторп бачив Джузеппе Сеттембріні з триколором у руці, з оголеною шаблею та похмурим поглядом, скерованим до небес попереду свого загону борців за свободу в бою з фалангами деспотії. Обидва були наділені красою та звитягою, думав він і то більше намагався віднайти тут правомірність, оскільки себе особисто таки відчував лише на одному боці. Адже дід Сеттембріні боровся за політичні права, тоді як його власному діду та його попередникам усі права належали з самого початку, а чернь протягом чотирьох століть відбирала їх завдяки насильству та вмовлянням... Отже, вони обидва ходили в чорному, один дід — на півночі, другий — на півдні, і обидва робили це, щоб відмежуватись од неприйнятного для них сьогодення. Та один чинив це через побожність, шануючи минувшину і померлих, яким належало його єство; тоді як другий — через бунт і на благо поступу, ворожого до побожности. Так, це були два світи, або два краї небесної сфери, думав Ганс Касторп, він стояв між ними, тим часом як Сеттембріні розповідав далі, а хлопець стояв, позираючи то в один, то в другий бік, з думкою про те, що подібну ситуацію він колись уже спізнав. Пригадав самотню прогулянку човном у сутінках на одному з гольштинських озер пізнього літа кілька років тому. Минала сьома година, сонце вже сідало, а майже повний місяць на сході саме вийшов над кущуватим берегом. Тож хвилин десять, поки Ганс Касторп веслував тихою водою, панувало примарне й бентежливе поєднання. На заході ще був ясний день, скляне, безпристрасне, вочевидь денне світло; та достатньо було обернути голову, щоб дивитися на так само вивершену, просто казкову, оповиту вологим туманом місячну ніч. Дивовижна рівновага тривала, напевне, не більш як чверть години, поки все змістилося на користь ночі та місяця, а засліплені та подразнені очі Ганса Касторпа зі щирим здивуванням переходили від одного освітленого ландшафту до другого, від дня до ночі, а від ночі знову до дня. Ось про що він подумав.

Великим правником, думав він далі, адвокат Сеттембріні зі своїм стилем життя та своєю широкою діяльністю бути не міг. Та загальний принцип права, як переконливо розповідав онук, він проніс у собі від дитячих років до кінця свого життя; й Ганс Касторп, який почувався трохи обважнілим від шестиразового харчування у «Берґгофі» і голова якого не була надто ясною, намагався зрозуміти, що мав на увазі Сеттембріні, коли називав цей принцип «джерелом свободи та поступу». Останнє слово дотепер Ганс Касторп розумів, як щось таке, ніби розвиток підйомних механізмів у дев'ятнадцятому сторіччі; окрім того, склалося враження, що пан Сеттембріні такі речі цілком поціновує, очевидно, це робив і його дід. Італієць висловив до батьківщини обох своїх слухачів велику пошану через те, що там було винайдено порох, який перетворив на брухт лицарську броню феодалізму; винайдено також друкарський прес, а він уможливив демократичне поширення ідей — тобто поширення демократичних ідей. За це італієць вихваляв Німеччину, тоді як щодо минулого вважав, що, безперечно, має надати пальму першости своїй країні, оскільки поки інші народи перебували в напівзабутті, у стані забобон та рабства, його країна першою підняла прапор просвітництва, освіти та свободи. Й коли Сеттембріні робив великі реверанси в бік техніки та транспорту — сфери особистих інтересів Ганса Касторпа, — як то було ще під час першої зустрічі з братами, на лавці біля звору, то складалося враження, ніби його цікавить не стільки значення цих досягнень, скільки їхня роль у моральному вдосконаленні людини: адже саме таку роль він радо їм приписував. Оскільки техніка, казав він, що далі більше підкоряє собі природу за допомогою зв'язків, які створює, завдяки розбудові мережі доріг та телеграфу, вона долає кліматичні відмінності й проявляє себе надійним засобом у зближенні народів, у їхньому тіснішому знайомстві, сприяє їхньому взаємопорозумінню, закладає основи для людської рівности, руйнує забобони й, зрештою, веде до загального об'єднання. Людський рід вийшов з темряви, страху та ненависти й просувається до стану симпатії, внутрішньої просвітлености, добра та щастя, і на цьому славному шляху, за його словами, техніка стає найбільш корисним засобом. Але, говорячи так, він поєднав одним махом такі категорії, про які дотепер Ганс Касторп зазвичай думав як про дуже відокремлені одна від одної. «Техніка та мораль!» — мовив він. А далі справді взявся говорити про спасителя християнства, який першим проголосив принцип рівности та єднання, поширенню якого особливо посприяв друкарський верстат і, врешті, Велика французька революція вознесла його до рангу закону. Невідомо, чому це навернуло Ганса Касторпа в однозначно конфузний стан, незважаючи на те, що Сеттембріні висловлювався пружними та чіткими словами. Одного разу, вів він далі, отже, одного разу в житті, а саме на початку своїх квітучих чоловічих років, його дід щиро відчув себе щасливим, і це було в час паризької Липневої революції. Тоді голосно й публічно він заявляв, що всі люди мають поставити оці три паризькі дні в один ряд з шістьма днями творення світу. Тут Ганс Касторп не втримався та вдарив по столі кулаком, оскільки був надто враженим. Три літні дні року 1830-го, під час яких парижани здобули собі нову конституцію, поставити поряд з тими шістьма, коли Господь Бог відділив суходіл од вод і сотворив вічні небесні світила, а також квіти, дерева, птаство, рибу та все живе, здавалося Гансові Касторпу надмірним і майже непристойним.

Але він був готовий піддатися впливу, в тому сенсі, щоб робити експерименти, — то справа приємна, тож він потамував протест проти Сеттембрінського порядку речей, протест, на який підштовхував його власний пієтет та смак, мотивуючи це тим, що те, що здавалося йому святотатством, можна було також назвати сміливістю, а те, що здавалося поганим тоном, — великодушністю та шляхетним поривом, принаймні, тоді й у той час: ось, наприклад, коли дід Сеттембріні називав барикади «народним троном» і проголошував, що слід «освятити піку громадянина на вівтарі людства».

Ганс Касторп знав, чому він слухає Сеттембріні, не міг це висловити, але знав. Тут було якесь почуття обов'язку, до якого додавалася безвідповідальність пори відпусток, що охоплює подорожніх та гостей, які не виступають проти жодного враження й дають речам вплинути на них, знаючи, що завтра-позавтра знову провітрять свої мізки й повернуться до звичного порядку речей, — тож це було ніби припис сумління, а якщо точніше, припис та застереження перед трохи нечистим сумлінням, що налаштовувало Ганса Касторпа слухати італійця, закинувши ногу на ногу та потягуючи свою «Марію Манчіні», або ж коли вони були втрьох і підіймалися від англійського кварталу до «Берґгофа».

На думку Сеттембріні, в боротьбі за світ протидіють два принципи: влада та право, тиранія та свобода, забобони та знання, принцип непорушности та принцип бродіння, поступу. Перший принцип можна назвати азійським, а другий — європейським, адже Європа — батьківщина бунту, критики та перетворення, тоді як східний континент утілює нерухомість та бездіяльний спокій. Немає жодного сумніву, хто з цих двох сил здобуде врешті перемогу, — це сила просвітництва, розумового вдосконалення. Адже людяність на своєму славному шляху вперед захоплює дедалі нові й нові народи, чимраз більші території охоплює вона в самій Європі та починає проникати в Азію. Отже, для повної перемоги ще багато чого бракує, і ще багато великих та благородних зусиль чекають шляхетних поборників, тих, що просвітилися й готові наблизити той день, коли й у наших краях, що, насправді, не пережили ані вісімнадцятого століття, ані 1789 року, поваляться монархії та релігії. І цей день настане, казав Сеттембріні й тихо посміхався з-під вусів, прийде, якщо й не на голубиних лапках, то на орлиних крилах, настане як світанок загального братерства народів під знаком розуму, науки та права; він принесе священний альянс громадянської демократії — осяйну альтернативу до тричі проклятого альянсу монархів та урядів, чиїм особистим смертним ворогом був його дід Джузеппе — одне слово, принесе світову республіку. Та для кінцевої мети було, перш за все, необхідно вразити в серце той азійський, рабський принцип непорушности, вразити його життєвий нерв, а саме завдати йому удару у Відні. Необхідно дощенту знищити Австрію, щоб таким чином помститися за минуле, а, окрім того, скерувати розвій права та щастя на землі у необхідне русло.

Цей останній поворот та висновок із благозвучних міркувань Сеттембріні вже не цікавив Ганса Касторпа, зовсім йому не сподобався, ба, навіть, неприємно зачепив його, так, ніби йшлося про особисту чи національну озлобленість, яка щораз виникала знову, не говорячи вже про Йоахима Цімсена, який, почувши, що італієць звертає у цей фарватер, зразу відвертався, насупивши брови, й більше не слухав — чи закликав до курортної служби, чи намагався перевести розмову на інше. Ганс Касторп також не почувався зобов'язаним надавати уваги таким викривленням — очевидно, вони були за межами тієї сфери впливу, до якої, заради проби, його штовхав припис сумління, причому штовхав так наполегливо, що він сам, коли пан Сеттембріні підсідав до нього чи приєднувався до них під час прогулянки, спонукав його висловитися стосовно своїх ідей.

Ці ідеї, ідеали та устремління, як зауважував Сеттембріні, передавалися в його родині від покоління до покоління. Адже всі троє присвятили їм своє життя та духовну силу — дід, батько та внук, кожен своїм чином: батько не меншим чином, ніж дід Джузеппе, хоча він і не був як той агітатором та борцем за свободу, а тихим та м'яким ученим, гуманістом, що стояв за своїм бюрком для писання. І що ж то таке гуманізм? Це любов до людей й нічого більше, а тому це й політика, це також бунт проти всього, що сквернить людину та принижує її гідність. Йому закидають перебільшену пошану до форми; але й гарна форма плекається ним, зрештою, заради людської гідности, у явній протилежності до Середньовіччя, яке погрузало не лише в людиноненависництві та забобонах, але й в образливій безформності; та перш за все гуманізм виступав за людей, за їхні земні інтереси, виступає за свободу мислі та радість життя й за те, щоб небо віддали горобцям. Прометей! Він був першим гуманістом, таким самим, як і Сатана, оспіваний Кардуччі... О Боже, брати мали б послухати того старого болонського ворога церкви, як він ополчався проти християнської чуттєвости романтиків! Проти священних співів Манцоні! Проти поезії затінку та місячного світла італійського романтизму, який він порівнював з «блідою небесною черницею Селеною»! Per Baccho[13], це була велика насолода! І ви мали б також чути, як він, Кардуччі, розібрався з Данте — він славив його як городянина великого міста, який виступав за творчу діяльність із перетворення та вдосконалення світу супроти аскези та зречення життя. Адже під іменем «Donna gentile е pietosa» він уславляв не хворобливу та містерійну тінь Беатріче; так, в першу чергу, він називав свою жінку, що втілює в цьому вірші принцип поцейбічного пізнання, практичної життєвої роботи...

Ганс Касторп таким чином послухав про різні речі стосовно Данте, ще й з найкращих джерел. Він не зовсім покладався на них, ураховуючи схильність італійця до розбалакувань; але все-таки варто було послухати про те, що Данте був прогресивним городянином великого міста. Потім хлопець слухав Сеттембріні, який говорив про себе самого й заявив, що в його, Лодовіко, особі, тобто в особі внука, поєдналися тенденції безпосередніх попередників, міська буржуазність діда та гуманітарність батька, таким чином, що він став літератором, тобто вільним письменником. Адже література є нічим іншим як поєднанням гуманізму та політики, яке відбувається без жодного тертя, адже сам гуманізм є політикою, а політика — гуманізмом... Тут Ганс Касторп нашорошив вуха і спробував зрозуміти, адже він сподівався зрозуміти, в чому полягає неуцтво бровара Магнуса, та дізнатися, якою мірою література є таким чимось іншим, ніж «красиві характери». Чи чули вони, запитував пан Сеттембріні своїх слухачів, щось про пана Брунетто, Брунетто Латіні, міського писаря Флоренції близько 1250 року, який написав книжку про чесноти й пороки? Цей майстер спершу дав флорентійцям шрифт і навчив їх говорити, а також дав мистецтво керувати їхньою республікою за правилами політики.

— Тож зауважте, панове! — вигукнув Сеттембріні. — Зауважте, будь ласка! — й він говорив про «слово», про культ слова, красномовства, яке називав тріумфом людства. Адже слово є честю людини й лише воно робить життя гідним. Не тільки гуманізм — гуманність взагалі, вся людська гідність, повага до людини та самоповага нероздільні зі словом, пов'язані з літературою — («Тож бачиш, — казав згодом Ганс Касторп до свого брата, — виявляється, в літературі йдеться про красиві слова? Я зразу це помітив».) — і так само з нею пов'язана й політика, чи пак: вона випливає з цієї спілки, з єдности гуманізму та літератури, адже красиве слово творить красиве діло.

— Двісті років тому у вашій країні був поет, — вів Сеттебріні, — чудовий старий балакун, який надавав великого значення красивому почерку, оскільки вважав, що такий почерк веде до красивого стилю. Він мав піти ще трошки далі й сказати, що красивий стиль веде до красивих учинків. Красиво писати — майже означає красиво мислити, а звідти недалеко до того, щоб красиво діяти. Уся моральність та моральна цільність походить з духу літератури, з цього духу пошани до людини, що водночас є й духом гуманности та політики. Так, усе це є єдиним, є тією самою силою та ідеєю, і все можна підсумувати одним словом. Що це за слово? Ну, воно створене з відомих складів, чий сенс та велич брати ще, напевне, ніколи не усвідомлювали, це слово звучить: цивілізація! І в той момент, коли воно зірвалося з його вуст, Сеттембріні викинув свою маленьку, жовтаву правицю вперед, як людина, що проголошує тост.

Гансові Касторпу все це здалося гідним уваги, хоча воно ні до чого не зобов'язувало, бувши скорше експериментом, та хлопець уважав ці промови вартими уваги й заговорив про це з Йоахимом Цімсеном, який саме тримав у роті термометр й, отже, міг відповісти лише нечітко, до того ж був надто зайнятим зчитуванням цифр та внесенням їх до таблиці, щоб ще знайти час, аби висловитися про позицію Сеттембріні. Ганс Касторп, як ми вже сказали, благочинно взяв усе до відома й задля перевірки долучив усе сказане до свого внутрішнього світу: що показує, яку перевагу має пильна людина перед одурманено мрійливою, — саме як пильна людина, Ганс Касторп уже неодноразово називав Сеттембріні в обличчя катеринщиком й з усіх сил намагався зсунути його з відповідного місця, оскільки той «тут заважав», та, бувши пильною людиною, він чемно й уважно вислуховував його й з почуттям правоти намагався врівноважити й згладити заперечення, що підіймалися в ньому супроти приписів та міркувань ментора. Адже ми не маємо нехтувати того, що в його душі підіймалися певні заперечення: певні заперечення були ще з ранішніх часів, були з самого початку й завжди, але були й такі, що особливо виділилися в теперішній ситуації й походили частково з його явних, а частково із потаємних вражень тут, нагорі.

Що таке людина, і як легко вводить в оману її совість! Як щастить їй у голосі обов'язку почути дозвіл до пристрасти! Через почуття обов'язку, заради справедливости, рівноваги слухав Ганс Касторп пана Сеттембріні й благодушно зважував його позиції щодо розуму, республіки та красивого стилю, бувши готовим увібрати в себе цей вплив. І то доречнішим здалося йому вільно пустити свої думки та мрії у протилежний напрямок — а якщо висловити всю нашу підозру та все наше розуміння ситуації, то маємо сказати, що він слухав Сеттембріні лиш аби одержати від свого сумління відкупного листа, що спочатку йому не належався. Та що чи хто перебуває на тому другому боці, протилежному до патріотизму, людської гідности та літератури, куди, як уважав Ганс Касторп, він знову може скерувати свої почуття та сподівання? Там була... Клавдія Шоша — слабка жінка, з червоточиною та з киргизькими очима; й поки Ганс Касторп про неї думав (до речі, «думав» — це надто стриманий вислів щодо того способу, яким він внутрішньо звертався до неї), то це було так, наче він знову сидів у човні на тому гольштинському озері й дивився крізь крижане денне світло західного берега подразненими, засліпленими очима на той бік, в огорнену туманом місячну ніч східної частини неба.

Термометр

Тиждень Ганса Касторпа перебігав тут від вівторка до вівторка, адже він прибув саме у вівторок. Уже минуло кілька днів по тому, як він сплатив за своїм другим тижневим рахунком — скромну суму 160 франків, скромно й дешево, на його думку, навіть якщо не враховувати безкоштовних послуг тутешнього перебування, тобто саме та безкоштовність, зокрема, певних пропозицій, які можна було б унести в рахунок, як, наприклад, щодвотижневі курортні концерти та лекції доктора Кроковскі, а лише виключно сам пансіон та готельні послуги, зручне помешкання, п'ятиразове пишне харчування.

— Це не багато, навіть, скорше, дешево, не можна нарікати, що тут, нагорі, здирають гроші, — сказав гість до бувалого пацієнта. — Отже, потрібно близько 650 франків на місяць на житло та харчування, окрім того, сюди вже входить і медичне обслуговування. Добре. Припустімо, витрачаєш у місяць іще тридцять франків на чайові, якщо ти людина порядна й тобі важливо бачити привітні обличчя. Це буде 680 франків. Добре. Ти скажеш, існують ще накладні та сторонні витрати. Йдуть кошти на напої, косметику, цигарки, якась екскурсія, поїздка в екіпажі, якщо бажаєш, та час по час рахунок від шевця або кравця. Добре, але хоч як старайся, більше тисячі франків у місяць не набіжить! Менше восьмисот марок! Тобто не набігає і 10 000 марок за рік. Більше не буде в жодному разі. Так можна жити.

— Твій усний рахунок достойний похвали, — сказав Йоахим. — Я й не знав, що ти в цьому такий спритний. А те, що вираховуєш зразу річні витрати, дуже великодушно з твого боку. Очевидно, ти вже дечого тут, нагорі, навчився. До речі, ти взяв трохи зависоко. Я не палю цигарок і костюми, сподіваюся, не доведеться мені тут замовляти, дякую!

— Отже, це ще й зависоко, — сказав Ганс Касторп трохи збентежено. Але як могло статися, що він уписав своєму брату в рахунок цигарки та костюми, а щодо його спритного усного рахунку та природних задатків, то це було не більше, ніж ілюзія та містифікація. Адже як і в інших справах, він був радше повільним та без запалу, а його спритність у цьому випадку не була жодним експромтом, а спиралася на підготовку, а саме на письмову підготовку, коли одного вечора під час процедури лежання Ганс Касторп, власне, й підвівся (він таки лягав на лоджії, оскільки всі це робили) зі свого бездоганного шезлонга, аби, слідуючи за несподіваною думкою, принести з кімнати папір та олівець для підрахунків. Таким чином, він виявив, що його брат у перших чи, взагалі, будь-яка людина потребує тут за все разом 12.000 франків на рік і заради розваги прикинув про себе, що він економічно абсолютно доріс до життя тут, оскільки він мав честь бути людиною з 18-19000 франками на рік.

Тож його другий тижневий рахунок був оплачений в обмін на спасибі та квитанцію, це мало означати, що для нього настала середина третього й за планом останнього тижня свого перебування тут, нагорі. Наступної неділі відвідає ще один курортний концерт, а в понеділок — ще одну лекцію доктора Кроковскі — сказав він сам собі та своєму братові; а у вівторок чи середу від'їде й знову залишить тут Йоахима самого, бідолаху Йоахима, якому невідомо скільки ще місяців може приписати той Радамант. Бідний Йоахим, його лагідні, чорні очі щораз вкривалися смутною пеленою, коли заходила мова про від'їзд Ганса Касторпа, який швидко наближався. Боже мій, і куди подівся цей відпускний час!

Проминув, пролетів, утік — і по правді неможливо було сказати, як то сталося. Це ж був, зрештою, двадцять один день, і ці дні мали б проминути один за одним, довгий ряд, такий довгий ряд і не пропустиш. І нараз від нього залишилося якихось три-чотири дні, не дуже показна рештка, принаймні, трохи розтягнута завдяки обом періодичним змінам нормальних днів, сповнених, щоправда, думками про пакування речей та прощання. Тут, нагорі, три тижні — справді майже ніщо, про це йому зразу всі казали. Найменшою одиницею часу тут був місяць, як казав Сеттембріні, оскільки ж перебування Ганса Касторпа було ще коротшим, тож це й не було жодним перебуванням, а лише короткочасним візитом, як висловлювався надвірний радник Беренс. Чи така швидкоплинність була пов'язана з надто високою загальною втратою енергії, й час тут пробігав так, що й оком не моргнеш? Та для Йоахима така блискавичність була втіхою з урахуванням п'яти місяців, що були в нього попереду, якщо ще й п'яти місяців буде достатньо. Але за ці три тижні вони мали б краще стежити за часом, так, як то було під час замірювання температури, коли належні за приписом сім хвилин перетворювались у значущий проміжок часу... Ганса Касторпа переймало щире співчуття до свого брата, в якого на обличчі був написаний сум скорої втрати товариша по спілкуванню — справді, переймався до нього сильним співчуттям, коли думав про те, що бідолаха на весь час має залишитися тут без нього, тоді як він сам житиме на рівнині й перебуватиме на службі транспортної техніки, що єднає народи: просто гаряче співчуття, в певні моменти з болем у грудях, коротким, але таким сильним, що він на якусь мить починав серйозно сумніватися, чи зможе він себе передолати й залишити тут Йоахима самого. Отже, часом його співчуття було аж надто сильним, і, очевидно, це стало причиною того, що він сам дедалі менше говорив про свій від'їзд: Йоахим же постійно заводив про це розмову; Ганс Касторп, як ми вже казали, з природного такту та чутливости вдавав, що до останнього моменту не хоче про це думати.