Розділ четвертий

Дедалі зростає страх.

Про обох дідів та прогулянку човном у сутінках

Погода була просто мерзенна — в цьому плані Гансові Касторпу на час його перебування тут зовсім не пощастило. Хоча снігу й не було, зате цілими днями йшов сильний, огидний дощ, долину заполонив густий туман, ще й надодачу, мов знущання, недоречно гримотіли грози, а було вже так холодно, що в їдальні ввімкнули опалення.

— Шкода, — сказав Йоахим. — Я гадав, що після сніданку ми прогуляємося до готелю «Шатцальп» або ще щось організуємо. Та, схоже, нічого не відбудеться. Сподіваюся, твій останній тиждень буде кращим.

На що Ганс Касторп відповів:

— Облиш. Я зовсім не палаю бажанням улаштовувати якісь заходи. Мій перший захід не дуже пішов мені на користь. Найкраще я відпочиваю, коли просто віддаюсь плинові дня без особливих перемін. Переміни годяться для тих, хто тут уже давно. А я зі своїми трьома тижнями — які ще заходи мені тут потрібні.

Так воно й було, він почував себе тут цілком задоволеним і достатньо занятим. Якщо він і мав якісь надії, то успіх або розчарування чекали його тут, а не в якомусь Шатцальпі. Його млоїла зовсім не нудьга; навпаки, він почав боятися, що кінець перебування видається вже надто скорим. Другий тиждень майже проминув, незабаром дві третини його часу вже будуть прожиті, ось починається третій тиждень, і треба буде пакувати валізи. Перше освіження в сприйнятті часу в Ганса Касторпа вже давно проминуло; дні почали пролітати, хоча кожен з них розтягався до нового очікування й розбухав од спокійних, мовчазних переживань... Так, час — то таємнича штука, його особливості надто важко збагнути!

Чи потрібно детальніше описувати ті невисловлені переживання, що обтяжували та окриляли Ганса Касторпа? Кожен з ними знайомий, це були цілком звичайні в своїй емоційній незначущості переживання, до яких чудесно пасувала б ота недолуга пісенька «Як чудово, ніби сміх», але й у ситуації, наділеній більшим сенсом та більшими сподіваннями, ці почуття не були б інакшими.

Неможливо, щоб мадам Шоша не помітила тих ниток уваги, що тяглися від одного певного столу до неї; а те, що вона трохи, ба, може, навіть багато помітить, якраз і входило в нестримні наміри Ганса Касторпа. Ми називаємо їх нестримними, адже він цілком усвідомлював, наскільки його дії суперечать здоровому глуздові. Та коли опиняєшся в такому стані, в якому опинився чи пак починав входити Ганс Касторп, ти хочеш, аби друга сторона довідалася про твій стан, навіть коли це суперечить будь-якому глузду. Такою вже є людина.

Тож після того, як під час столування пані Шоша випадково чи внаслідок магнетичного впливу два чи три рази обернулася до того певного столу, щоразу зустрічаючись поглядом з Гансом Касторпом, на четвертий раз вона поглянула зумисне й цього разу також перехопила його погляд. На п'ятий раз не зловила його погляду безпосередньо, оскільки він не був на чатах. Проте Ганс Касторп зразу відчув її погляд і кинув такий пристрасний погляд у відповідь, що вона з посмішкою відвернулася. Ця посмішка сповнила його почуттям недовіри та захоплення. Якщо вона вважає його хлопчиком, то глибоко помиляється. В нього виникла потреба важливого уточнення. За шостим разом, коли він здогадувався, таки відчував шостим почуттям, що вона знову на нього дивиться, Ганс Касторп удав, нібито критично розглядає одну прищаву пані, що підсіла до їхнього столу, щоб побалакати зі своєю двоюрідною бабусею. Він тупився десь хвилини дві-три, аж поки був певен, що киргизькі очі з означеного столу дали йому спокій — чудова акторська гра, яку пані Шоша не лише могла, а мусила збагнути й призадуматися про велику витонченість та самовладання Ганса Касторпа...

А потім було таке. У перерві між стравами пані Шоша недбало розвернулася й узялася розглядати залу. Ганс Касторп був на чатах: їхні погляди зустрілися. Поки вони дивились одне на одного — хвора жінка, невизначено й іронічно роззираючись, а Ганс Касторп зі збудженою незворушністю (він навіть зціпив зуби, поки тримав погляд) — у неї випала з руки серветка і сповзла з колін на підлогу. Нервово зіщулившись, вона намагалася її вхопити, але й він ледь не підхопився зі стільця й не кинувся стрімголов, аби подолати вісім метрів відстані, обминути сусідній стіл і прийти їй на допомогу, так ніби від того, що серветка впаде на землю, може статися катастрофа... Ще на льоту вона встигла її спіймати. Та в такій позі, схилившись до землі, тримаючи за кутик серветку й спохмурнівши на виду, очевидно, дратуючись через нерозумну невеличку паніку, якій піддалася й провину за яку, напевно ж, зводила на нього — вона ще раз кинула на Ганса Касторпа погляд, помітила готовність до стрибка, його зведені брови й, посміхаючись, відвернулася.

Цей випадок викликав у Ганса Касторпа почуття тріумфу, ледь не бурхливої радости. Та удар у відповідь не забарився: мадам Шоша цілі два дні, тобто протягом десяти відвідань їдальні, взагалі не роззиралася залою та навіть відмовилась од звички під час своєї появи «рекомендуватися» публіці. Таке було важко витримати. Та позаяк ці санкції, безперечно, були скеровані на нього, то взаємини все ж таки тривали, хоча й у негативному вигляді; але й цього було достатньо.

Він бачив, що Йоахим мав цілковиту рацію, коли говорив, що тут не так-то легко завести знайомство, окрім сусідів за столом. Оскільки під час єдиної неповної години після вечері, коли відбувалося певне світське спілкування, яке, щоправда, часто скорочувалося до двадцяти хвилин, мадам Шоша завжди сиділа в своєму товаристві, з паном, що мав запалі груди, з патлатим веселуном, мовчазним доктором Блюменколем та молодиком з обвислими плечима, сиділа в глибині малого салону, зарезервованого за «хорошим» російським столом. Та і Йоахим завжди невдовзі підбивав його вже йти звідси, аби не згайнувати час вечірньої процедури лежання, як він казав, та, можливо, ще й з інших дієтичних причин, про які не говорив, але Ганс Касторп здогадувався та брав до уваги. Ми закидаємо йому нестриманість, але хоч би якими були його бажання, та до знайомства з пані Шоша він не прагнув, а до обставин, які цьому перешкоджали, ставився розважливо. Невизначено напружені взаємини, що склалися між ним та росіянкою, завдяки його поглядам та діям, мали позасуспільну природу, вони ні до чого не зобов'язували й не могли зобов'язувати. Адже з цими взаєминами значною мірою поєднувалось з його боку почуття суспільної негації, а той факт, що він пов'язував своє прискорене серцебиття з думками про «Клавдію», ще далеко не означав, що внук Лоренца Касторпа, Ганс, похитнувся в своїх переконаннях, що він із цією чужинкою, яка живе окремо від чоловіка, не носить обручки, проводить час на різних курортах, не надто вміє триматися на людях, грюкає за собою дверима, крутить хлібні кульки та, безперечно, гризе нігті — що окрім цих таємних стосунків він, скажемо щиро, не може мати з нею жодних узаємин, бо їхні життя розділяє глибока прірва і такі взаємини не витримали би жодної серйозної критики.

На щастя, Ганс Касторп зовсім не був зарозумілим, проте зарозумілість більш загального та похідного характеру була написана в нього на лобі й читалася в його сонних очах, він випромінював почуття зверхности, яке в присутності пані Шоша не міг, та й не хотів приховувати. Дивовижно, що це почуття зверхности особливо ясно, а, може, взагалі вперше в житті він усвідомив, коли одного разу почув, як пані Шоша говорить німецькою мовою. — Після обіду вона стояла в їдальні, засунувши обидві руки в кишені кофти, й силкувалася — настільки Ганс Касторп, проходячи повз неї, міг розібрати — силкувалася завести розмову з іншою пацієнткою, напевне, сусідкою в павільйоні для лежання, говорила, до речі, на його захоплення, по-німецькому, рідною мовою Ганса Касторпа, але він усвідомив з раптовою й ще непізнаною гордістю — хоча водночас і не без схильности, пожертвувати цією гордістю на користь свого захоплення її ламаною мовою та милим затинанням.

Одне слово: Ганс Касторп бачив у своїх мовчазних стосунках з представницею тих, що тут, нагорі, просто курортну пригоду, що перед судом здорового глузду — його власної розумної свідомости — не могло мати жодних шансів на схвалення, і головне — з тієї причини, що пані Шоша була хвора, слаба, в лихоманці та з червоточиною всередині, — обставина, що була тісно пов'язана із сумнівністю її способу життя, а також із почуттям обережности та дистанції самого Ганса Касторпа... Ні, шукати з нею справжнього знайомства не спадало йому й на думку, що ж до іншого, то через півтора тижні, коли він почне практику на фірмі «Тундер та Вільмс», воно все одно саме собою відпаде.

Проте поки що він був у такому стані, що внаслідок душевних поривів, напруження, досягнень та розчарувань, які випливали з його ніжних почуттів до пацієнтки, почав сприймати це як єдиний сенс та зміст вакацій, цілком ними жив та узалежнював свій настрій від їхнього успішного розгортання. І його настрою обставини сприяли позитивно, оскільки все йшло за чітким, обов'язковим денним розпорядком на обмеженому просторі поряд з пані Шоша, і хоча вона мешкала на іншому — на другому — поверсі (до речі, процедуру лежання, як дізнався Ганс Касторп від учительки, проводила в загальному павільйоні, саме в тому, що на даху, в тому, де нещодавно капітан Міклошич викрутив світло), та лише завдяки п'ятиразовим столуванням, а крім того, на кожному кроці зранку до вечора існувала можливість, ба навіть неминучість зустрічей. І цю обставину, а також іще й ту, що його намірам не перешкоджали жодні клопіт чи труднощі, Ганс Касторп уважав чудовими, хоча стан замкнутости, хай і зі щасливими випадковими зустрічами, таки трохи пригнічував.

Тим випадковим зустрічам він навіть трохи підігравав — прораховував та продумував усе, аби посприяти щасливому випадку. Оскільки пані Шоша, як правило, йшла до столу із запізненням, Ганс Касторп узявся також запізнюватись, аби перестріти її. Він барився з туалетом, був неготовим, коли по нього заходив Йоахим, просив брата йти наперед і казав, що скоро прийде. Слідуючи за набутим у його стані інстинктом, він чекав тієї миті, яка здавалася слушною, й квапився на другий поверх не сходами, якими він спускався, а коридором ледь не до кінця, аж до інших сходів, ближче до давно вже відомих дверей з номером 7. Таким чином, проходячи коридором від одних сходів до других, він з кожним кроком зберігав шанс, що означені двері відчиняться — і це ставалося часто: з гуркотом зачинялися вони за пані Шоша, яка потім безгучно йшла коридором і так само тихо ковзала сходами вниз... Потім вона крокувала першою та поправляла рукою волосся, або ж попереду йшов Ганс Касторп, відчуваючи спиною її погляд, при цьому його проймало нервове посмикування в руках та ногах, мурашки бігли на спині, проте він намагався вдавати, ніби не помічає її та живе своїм окремим життям у динамічній незалежності — він стромляв руки в кишені й сутулився, що було вже зовсім зайвим, або ж сильно відкашлювався й при цьому бив себе кулаком у груди — лише для того, щоб заявити про свою безпосередність.

Двічі він завів свою гру ще далі. Вже зайнявши за столом своє місце, обмацуючи себе обома руками, спантеличеним та подратованим тоном казав: «О, я забув свою хустинку! Знову мушу підніматися нагору». І йшов назад, розраховуючи сам на сам зустрітися з «Клавдією», що було таки по-інакшому, небезпечніше та викликало гостріше відчуття, аніж іти одне за одним. Коли він уперше вдався до цього маневру, вона ще здалеку зовсім безцеремонно та без жодної соромливости окинула його поглядом з голови до п'ят, але, порівнявшись, байдуже відвернула обличчя і так пройшла повз нього, тож результат цієї зустрічі не можна було оцінити надто високо. Проте другого разу вона дивилася на нього і не лише здалеку — дивилася ввесь час, дивилася незворушно, навіть трохи похмуро йому в обличчя, а, проминаючи, навіть обернулася, пройнявши бідолаху до самих кісток. До речі, не варто його жаліти, адже він і не хотів нічого іншого й усе влаштував сам. Проте зустріч справила на нього колосальне враження, як під час, так, власне, й потому; адже лише коли все закінчилося, Ганс Касторп таки побачив, як усе було. Ще ніколи не бачив він так зблизька, так у всіх деталях ясно перед собою обличчя пані Шоша: він міг розрізнити маленькі волосинки, що вислизнули з її заплетеного білявого волосся з легким відтінком металічно-рудуватого, що косою облягало голову, і відстань усього двох долонь відділяла його обличчя від її, що мало такі чудові, відомі йому здалеку риси, обличчя, що подобалося йому понад усе на світі: обличчя чужорідне й таке характерне (адже лише чуже здається нам характерним), сповнене північної екзотики й таємничости, яку хочеться розгадати, тим більше що його особливості та пропорції було не так легко визначити. Найприкметнішими були високо посаджені вилиці: вони робили обличчя злегка плескатим, розсували незвичайно далеко одне від одного розташовані очі й трохи скошували їхній виріз, водночас слугуючи причиною м'яко вигнутих щік, які, знову ж таки, спричиняли деяку пишність губів. Потім були самі очі, вузькі та (як здавалося Гансові Касторпу) такої чарівної форми киргизькі очі, що мали сіро-блакитний або блакитно-сірий колір далеких гір, і які часом, з певного ракурсу, коли дивитися на них збоку, могли поступово переливатися до туманно-нічної теміні, — очі Клавдії, що безцеремонно та ледь похмуро розглядали його з близької відстані й були так вражаюче та лякаюче подібні формою, кольором та виразом до очей Пшибислава Гіппе! «Подібні» — зовсім не те слово — це були ті самі очі, та сама широка верхня частина обличчя, ледь приплюснутий ніс, усе, аж до рожевої білизни шкіри, здорового кольору щік, який, щоправда, в пані Шоша лише імітував здоров'я та, як у всіх тут, нагорі, був поверховим наслідком процедур лежання на свіжому повітрі — все було як у Пшибислава, й він не інакше дивився на Ганса Касторпа, коли вони проходили один повз одного шкільним подвір'ям.

Це вражало в прямому й переносному значенні; Ганс Касторп був захоплений від цієї зустрічі й водночас відчував щось ніби, як зростаючий страх, якусь пригніченість, так наче завдяки щасливому випадку його зачинили в тісному приміщенні: навіть те, що давно забутий Пшибислав тут, нагорі, знову йому зустрівся в образі пані Шоша й дивився на нього своїми киргизькими очима, було так, ніби його посадили разом із чимось невідворотним та неминучим. Це переживання здавалось обнадійливим і водночас і лячним, навіть загрозливим, і молодий Ганс Касторп мав відчуття, що потребує допомоги, — його єство пробирали невизначені та інстинктивні порухи, котрі можна було висловити, як бажання роззирнутися навкруги, промацувати, шукати допомоги, поради та підтримки; він по черзі думав про різних осіб, які могли би бути йому корисними.

Тут на його боці був Йоахим, добрий, щирий Йоахим, очі якого в останні місяці набули такого сумного виразу і який часом так різко, ніби хотів щось скинути, стенав плечима, чого раніше ніколи не робив — Йоахим із «Синім Гайнріхом» у кишені, як називала цей прилад пані Штер з таким уперто безсоромним виразом, що Ганс Касторп щоразу жахався до глибини душі... Тож був сумлінний Йоахим, який не давав проходу надвірному радникові Беренсу, щоб досягти поступу та повернутися на «рівнину», як з невеликим відтінком меншовартости тут називали світ здорових, — до своєї довгоочікуваної служби. Аби прискорити процес та заощадити час, який тут так розтринькували, Йоахим з усією сумлінністю ніс свою курортну службу — робив це, безперечно, заради якомога скорішого видужання, але, як часом здавалося Гансові Касторпу, трохи й заради самої цієї служби, яка, зрештою, була також службою, як і всі інші, а виконання обов'язку залишалося виконанням обов'язку. Тож увечері Йоахим уже за чверть години поривався залишити товариство заради процедури лежання, й це було добре, оскільки його військова точність ставала в пригоді цивільному Гансові Касторпу, який би безглуздо марнував час, лишаючись якнайдовше в товаристві й сподіваючись наблизитися до малого російського салону. Те, що Йоахим був настроєний так поквапно залишити вечірнє товариство, мало ще й іншу причину, яка замовчувалась і яку Ганс Касторп зрозумів тоді, як помітив його плямисту блідість та ту особливо жалісну манеру кривити губи в певні моменти. Адже й Маруся, та Маруся, що завжди сміялася й носила маленький рубін на своєму гарному пальчику, пахла помаранчевими парфумами й мала високі груди з червоточиною, завжди була там присутня, і Ганс Касторп зрозумів, що ця обставина змушує Йоахима йти геть, оскільки вона занадто, просто жахливо його вабила. Чи був і Йоахим «замкненим», ще набагато тісніше, ніж він сам, оскільки Маруся з її помаранчевими хусточками надодачу п'ять разів на день сиділа з ним за одним столом? У кожному разі Йоахим був занадто обтяжений власним клопотом, щоб його присутність могла бути внутрішньо корисною для Ганса Касторпа. Його щоденна втеча від товариства хоча й видавалася почесною, проте діяла на нього не надто заспокійливо, окрім того Гансові Касторпу здавалося, що добрий приклад Йоахима стосовно вірности обов'язку на курортній службі, детальне введення Ганса Касторпа в курс справ мали в собі щось таке, що викликало застереження.