Розділ четвертий

— Та ні, що ви, пане Касторп! Негарно з вашого боку ставити мене в незручне становище такими натяками. Всі вже й так помічають, що ми звертаємо на неї увагу й що ви кажете мені такі речі, від яких я мушу червоніти...

То була дивна гра, яку вони провадили за столом. Обоє знали, що подвійно чи потрійно обманюють, що Ганс Касторп дражнить учительку лише заради того, щоб мати змогу говорити про пані Шоша, при цьому він відчував нездорове ерзац-задоволення загравати зі старою дівою; вона ж, у свою чергу, по-перше з притаманного їй звідницького інстинкту, а також через те, що, намагаючись сподобатися хлопцеві, вона справді трохи захопилася пані Шоша й, насамкінець, через те, що знаходила вбоге задоволення в тому, що він дражнив її та змушував червоніти. Вони знали про себе й одне про одного, а також знали, що обоє про це знають, і все було заплутано й нечисто. Й хоча Ганс Касторп загалом уважав такі заплутані й непевні речі огидними й відчував певну відразу, він усе ж і далі вів цю нечисту гру, заспокоюючи себе тим, що він тут лише гість і незабаром все одно звідси поїде. З напускною серйозністю та з виглядом знавця він оцінював зовнішність «неуважної» пані та доходив висновку, що в анфас вона значно молодша і гарніша, ніж у профіль, що її очі надто розкосі, а її постава лишає бажати кращого, зате руки гарні й мають «м'яку лінію». Й тоді, як це говорив, Ганс Касторп намагався приховати тремтіння своєї голови, при цьому не лише мав визнати, що вчителька помітила його даремні спроби, а з великою відразою звернув увагу на те, що в самої вчительки також тремтить голова. Нічим іншим, як тактикою та неприродною хитрістю було й те, що Ганс Касторп назвав пані Шоша «прекрасною Герміною», адже таким чином він міг далі запитати:

— Я кажу «Герміна», а як, власне, вона зветься по-справжньому? Я маю на увазі її ім'я. Коли ви аж так нею захоплюєтесь, то напевне маєте знати її ім'я.

Вчителька замислилась.

— Зачекайте, я знала, — сказала вона, — я знала його, чи не Тетяною її звати? Ні, інакше, і не Наташею. Наташа Шоша? Ні, я не чула, щоб її так називали. Чекайте, згадала! Її звати Авдотья. Чи якось у цьому роді. Адже Катею чи Ніною вона таки точно не зветься. Просто вискочило з голови. Та я можу легко навести довідку, якщо бажаєте.

Й наступного дня вона справді знала ім'я. Назвала його за обідом, коли гримнули скляні двері. Пані Шоша зветься Клавдією.

Ганс Касторп збагнув не зразу. Попросив повторити ім'я та назвати по літерах, аж поки до нього дійшло. Потім він багато разів проказав його, при цьому поглядаючи почервонілими очима на пані Шоша й, таким чином, випробовуючи те ім'я.

— Клавдія, — сказав він, — ось як вона зветься, добре пасує до неї.

Він зовсім не приховував своєї радости про інтимне знання й відтепер, коли мав на увазі пані Шоша, то говорив лише про Клавдію.

— Ваша Клавдія катає з хліба кульки, я щойно бачив. Не надто гарна звичка.

— Залежить від того, хто це робить, — відповіла вчителька. — Клавдії це личить.

Відтак, столування в їдальні з сімома столами стали для Ганса Касторпа найбільшою насолодою. Він шкодував, коли сніданок чи обід добігали кінця, та втішався тим, що зовсім скоро, за дві — дві з половиною години знову тут сидітиме, а коли знову тут сидів, то здавалось, що ніколи й не підіймався з-за столу. А що було в проміжках? Нічого. Коротка прогулянка до струмка або в англійський квартал, трохи відпочинку в шезлонгу. Це були не надто великі перерви, не надто серйозні перешкоди. Зовсім інше було б, якби відвідини їдальні переривалися роботою, різним клопотом та напруженням, які не можна не брати близько до серця й так просто перескакувати. Та в розумно й щасливо врегульованому житті «Берґгофа» таких перепон не було. Вставши з-за столу, Ганс Касторп міг радіти вже про наступне столування — якщо слово «радіти» справді було доречним для опису того особливого стану, з яким він готувався до нового спільного перебування в одному приміщенні з хворою пані Шоша, перебування не таке то й легке, радісне, однозначне та звичайне. Можливо, читач схильний уважати, що до особи Ганса Касторпа та його внутрішнього життя пасують і допускаються лише такі означення, як «радісний» і «звичайний»; та мусимо нагадати, що цей хлопець, наділений глуздом і совістю, не міг просто «радіти», оскільки ж маємо про це знати, то повинні визнати, що якби йому запропонували таке слово, як «радіти», він би здвигнув плечима й відкинув би його.

Так, він був досить вередливим до певних виражальних засобів — це деталь, на яку варто звернути увагу. Прогулювався санаторієм, щоки пашіли від сухого жару, а він наспівував собі, наспівував про себе, оскільки в нього був музичний та емоційний настрій. Мугикав пісеньку, яку бозна-коли й де почув, десь у товаристві чи під час благодійного концерту у виконанні сопрано, а тепер вона пригадалася — ніжна нісенітниця, що починалася так:

Як чудово, ніби сміх,

Твоє слово в'ється,

Ганс Касторп пам'ятав і далі:

Що іде від уст твоїх

Аж до мого серця!

Та нараз він знизав плечима, сказав «просто смішно» й відкинув ніжну пісеньку як низькопробну й дурнувату, відкинув з почуттям певної меланхолії та суворости. Від такої душевної пісеньки, може, й має задоволення який-небудь молодик, що дозволеним, мирним та обнадійливим чином «подарував», як той казав, «своє серце» якій-небудь здоровій гусочці й тепер переповнюється дозволеними, обнадійливими, благочинними та, зрештою, радісними почуттями. Для нього та його взаємин з мадам Шоша — слово «взаємини» ми лишаємо на його рахунку, тут знімаємо з себе відповідальність — така пісенька ніяк не пасувала; лежачи в шезлонгу, він дав їй естетичну оцінку: «Недолуга!» й урвав на середині, наморщивши носа, водночас не знав, чим би її замінити.

Лише в одному Ганс Касторп відчував задоволення — коли лежав та дослухався до свого серця, серця з плоті, що билося швидко і ясно, билося серед тиші, приписаної розпорядком під час головної та пообідньої процедури лежання, серед тиші, що панувала над «Берґгофом». Його серце билося наполегливо й поквапно, що стало майже постійним явищем одтоді, як він опинився тут, нагорі; проте Ганс Касторп переймався цим менше, ніж у перші дні. Тепер не можна вже було сказати, що воно так билося саме по собі, без причини й без душевного зв'язку. Такий зв'язок був чи, принаймні, його нескладно було відтворити; діяльність екзальтованого тіла підпорядковувалася виправдальному пориву душі. Гансові Касторпу було достатньо лише подумати про пані Шоша — а він думав про неї — й ось отримав до свого серцебиття необхідну емоційну спонуку.