Розділ четвертий

Ганс Касторп не пробув у санаторії ще й двох тижнів, а йому здавалося, ніби він тут значно довше, і розпорядок дня тут, нагорі, до якого Йоахим так по-службовому ретельно дотримувався, почало набувати в його очах священної, самозрозумілої непорушности, так що для нього життя на рівнині здавалося звідси якимось майже дивним та неправильним. У маніпуляціях з двома ковдрами, за допомогою яких при холодній погоді на час процедур лежання він робив з себе рівний пакет, справжню мумію, Ганс Касторп набув добрих навичок; ще трохи, й він робитиме це так само добре, як Йоахим, з управністю та майстерністю обгортаючи ковдри навколо себе, й Ганс Касторп ледь не дивувався на думку про те, що там, на рівнині, ніхто про таке мистецтво і такий припис нічого не знає. Так, це було дивно; та, водночас, Ганс Касторп дивувався й з того, що все це здається йому дивним, і той неспокій, що внутрішньо підштовхував до пошуку поради чи захисту, знову підіймався в ньому.

Він згадав про надвірного радника Беренса та його sine pecunia пораду жити так, як пацієнти і, навіть, заміряти собі температуру — та про Сеттембріні, який реготав на цю пораду та щось цитував з «Чарівної флейти». Так, і про цих двох Ганс Касторп подумав заради проби, аби перевірити, чи матиме добре почуття. Надвірний радник Беренс був сивочолим чоловіком, годився Гансові Касторпу в батьки. До того ж він був завідувачем цього закладу, найвищим авторитетом, — а Ганс Касторп відчував неспокійну потребу серця саме до батьківського авторитету. Та все-таки, якби він і наважився звернутись до надвірного радника зі своєю дитячою довірою, в нього б це не вийшло. Тут надвірний радник поховав свою жінку — журба, від якої він тимчасово став трохи дивним, — а потім тут і залишився, оскільки його тримала могила, до того ж і власне здоров'я похитнулося. Чи все для нього вже минулося? Чи був він здоровим та однозначно налаштованим робити інших здоровими, аби вони незабаром повернулися на рівнину та приступили до праці? Його щоки були постійно синіми, і, власне, він мав такий вигляд, ніби в нього була постійно підвищена температура. Але, можливо, це лише помилкове враження, а колір обличчя завдячує лише тутешньому повітрю: адже й сам Ганс Касторп тут з дня у день відчував сухий жар, при цьому не маючи температури, принаймні, наскільки міг судити без термометра. Проте, коли послухати, як надвірний радник розмовляє, то можна повірити про підвищену температуру: в нього була дещо дивна манера висловлюватися; його мова звучала рішуче, весело, приємно, але в ній було й щось особливе, якась екзальтація, надто якщо взяти до уваги оті сині щоки, а також очі, що сльозилися, начебто він досі плаче за своєю померлою жінкою. Ганс Касторп пригадав те, що Сеттембріні сказав був про його «меланхолію» та «зіпсованість» і те, що він назвав Беренса «збентеженою душею». Можливо, це було сказано зі зла або через легковажність; та все ж Гансові Касторпу здалося, що думки про надвірного радника не надто додають сил.

Але ж, зрештою, був і той Сеттембріні, опозиціонер, балакун та «homo humanus», як називав він самого себе, він наговорив йому багато різких слів про те, що хвороба та дурість разом становлять протиріччя та є дилемою для людських почуттів. Як бути з ним? І чи варто про нього думати? Ганс Касторп пригадав, як у багатьох надто бурхливих снах, що займали його ночі тут, нагорі, він відчував подратування через чемний, сухуватий смішок італійця, що виривався з-під його гарно заокруглених вусів; Ганс Касторп називав його катеринщиком та намагався відштовхнути, щоб не заважав. Але це було вві сні, і, прокинувшись, Ганс Касторп був іншим, не таким безпардонним. Наяву все було трохи інакше — можливо, він би добре вчинив, якби звернувся до такої людини нового типу, наділеної наполегливістю та критицизмом, яка все-таки була надто сентиментальною та багатослівною. Італієць сам себе називав педагогом; очевидно, хотів чинити вплив на інших; а юний Касторп якраз усією душею бажав, аби хтось на нього вплинув; це, звичайно, не обов'язково мало заходити так далеко, щоб Сеттембріні вирішував за нього пакувати валізи й достроково їхати звідси, як той на повному серйозі йому недавно пропонував.

«Placet experiri», — подумав Ганс Касторп, сміючись про себе, адже такою мірою він і сам знав латину, не називаючи себе при цьому homo humanus. Отож він накинув оком на Сеттембріні й охоче та не без прискіпливої уваги слухав усе, що той провадив при випадкових зустрічах, а це траплялося то під час приписаних курортних прогулянок до лавки біля узгір'я, то дорогою до «Пляцу», або ж за інших обставин, наприклад, коли Сеттембріні, закінчивши столування, вставав першим та в своїх картатих штанях, із зубочисткою в губах проходив через залу із сімома столами, аби всупереч приписам та звичкам трохи примоститися за столом братів. А робив він це так: у незручній позі з перехрещеними ногами займав позицію та брався жестикулювати зубочисткою. Або ж сідав на стілець між Гансом Касторпом і вчителькою чи міс Робінсон і дивився, як вони споживають десерт, від якого сам, очевидно, відмовився.

— Дозвольте приєднатися до вашого шановного товариства, — казав він, потискуючи братам руки та схиляючи голову перед іншими особами. — Той от бровар навпроти... не кажучи вже про розпачливий вигляд його пані. Цей пан Магнус щойно зробив доповідь з народної психології. Знаєте, про що? «Наша люба Німеччина — це велика казарма, безперечно. Але за нею стоїть багато старанности, тож я не поміняю нашу солідність на жодну ввічливість інших. Що дасть мені ввічливість, якщо мене з усіх боків дурять?» І в такому стилі. Я на межі зриву. А тут навпроти мене сидить бідолаха з цвинтарними трояндами на щоках, стара діва з Трансильванії, й без упину розповідає про свого швагра, про якого ніхто нічогісінько не знає й знати не хоче. Одне слово, я більше вже не витримав і звідти утік.

— Тікаючи, вас охопила панія, — сказала пані Штер. — Можу собі уявити.

— Саме так! — вигукнув Сеттембріні. — Панія! Я бачу, тут віє інший вітер, авжеж, тут я звернувся за адресою. Отже, тікаючи, мене охопила... Хто б міг так дібрати слова! Чи можу я поцікавитись, як просувається ваше одужання, пані Штер?

Пані Штер жахливо маніжилася.

— Боже мій, — сказала вона, — ввесь час те саме, пан же й сам знає. Робиш два кроки вперед і три назад, просиділа тут п'ять місяців, приходить лікар і додає ще півроку. Ох, це просто Танталові муки. Пхнеш, пхнеш камінь, думаєш, що ти вже нагорі...

— Це гарно з вашого боку. Нарешті бідний Тантал може зайнятися чимось іншим! Ви даєте йому на заміну котити знамениту каменюку! Я назвав би це справжньою добросердечністю. Але як то воно, мадам... З вами відбуваються таємничі речі. Розповідають історії про двійників, астральні тіла... Я в це не вірив дотепер, але те, що трапляється з вами, зводить мене з розуму...

— Очевидно, пан хоче зі мною порозважатися.

— Зовсім ні! Мені таке й на думку не спадало! Прошу вас лише заспокоїти мене стосовно певних темних сторін вашої екзистенції, а потім ми зможемо поговорити про забави! Вчора ввечері між пів на десяту й десятою я вирішив був трохи пройтися садом — при цьому дивлюся на ряд балконів, а на вашому світить електрична лампочка. Тобто ви були на процедурі лежання згідно з обов'язком, здоровим глуздом та приписом. «Там лежить наша гарна пацієнтка, — мовив я до себе, — й вірно виконує припис, аби якомога скоріше повернутися додому, в обійми пана Штера». А що ж я чую через кілька хвилин? Що вас о тій же годині бачили в cinematygrafo (пан Сеттембріні вимовив це слово по-італійському з наголосом на четвертому складі) — отже, в cinematygrafo, що в аркадах курзали, а потім ще в кондитерській за склянкою міцного вина та якимись безе, а саме...

Пані Штер відвернулася, хихикнула в свою серветку, ліктями штрикнула Йоахима Цімсена та тихого пана Блюменколя, ще й змовницьки підморгнула, всім своїм єством демонструючи дурнезне самовдоволення. Вечорами вона вводила в оману обслуговуючий персонал, виставивши на балконі ввімкнену лампу, сама ж таємно виходила, спускалася в англійський квартал і віддавалась там розвагам. Тим часом у місті Каннштадт чекав на неї чоловік. До речі, вона була не єдиною пацієнткою, що практикувала такі речі.

— ...а саме, — вів далі Сеттембріні, — у якому товаристві куштували ви ці безе? У товаристві капітана Міклошича з Бухареста! Мене запевняли, що він носить корсет, але, боже мій, як мало це тут значить! Я благаю вас, мадам, скажіть, де ж ви були? Ви якась подвійна! Може, ви спали, й поки земна половина вашого єства самотньо займалась процедурою лежання, духовна половина розважалася в товаристві капітана Міклошича разом із безе...

Пані Штер відверталась та пручалася, ніби її хто лоскотав.

— Невідомо, чи не краще бажати протилежного, — сказав Сеттембріні, — що ви смакуєте безе самі, а процедуру лежання проводите з капітаном Міклошичем...

— Хи-хи-хи...

— А чи знають панове позавчорашню історію? — без переходу запитав Сеттембріні. — Одного вже забрали — чорт забрав, тобто, власне, забрала його мати, енергійна пані, вона мені сподобалася. То був молодий Шнеерман, Антон Шнеерман, що сидів он там, спереду, за столом мадемуазель Клеефельд, — бачите, його місце порожнє. Воно буде невдовзі зайняте, я щодо цього не хвилююся, проте Антон поїхав, ніби вітром здуло. Він тут був півтора року — з шістнадцяти; йому додали ще шість місяців. І що ж відбувається? Не знаю, хто нашептав на вухо мадам Шнеерман, одне слово, вона дізналася про ухил свого синка до Baccho et ceteris[12]. Без повідомлення з'являється вона тут, така собі матрона — на три голови вища за мене, сива й люта, не розбалакуючи, відважує панові Антону кілька ляпасів, бере за комір і садовить на потяг. «Хай пропадає, — сказала вона, — але так теж не годиться». І гайда, забрала його додому.

Усі, хто чув пана Сеттембріні, засміялися, адже він міг так кумедно розповідати. Італієць виявив свою обізнаність щодо всіх останніх новин, хоча сам так критично-в'їдливо ставився до суспільного життя тут, нагорі. Він знав усе. Знав, як звати новоприбулих та з якого приблизно вони середовища; повідомляв, що вчора такому-то чи в такій-то зробили резекцію ребра, й знав з найдостовірнішого джерела, що з осени не прийматимуть хворих з температурою вище від 38,5. Минулої ночі, за його словами, песик мадам Капатсуліас з Мітилен сів на кнопку електричного сигналу виклику персоналу на нічному столику пані, зчинилася велика біганина й переполох, особливо через те, що мадам Капатсуліас застали не саму, а з асесором Дюстмундом із Фрідріхсгаґена. Навіть доктор Блюменколь посміхнувся на цю історію, а красуня Маруся ледь не задихнулася в своїй помаранчевій хустині, тоді як пані Штер пронизливо кричала, здавлюючи обома руками ліву грудь.

Але з братами Лодовіко Сеттембріні розмовляв і про себе самого та своє походження, чи то під час прогулянок увечері, чи то зразу по обіді, коли більшість пацієнтів уже виходила з їдальні, а вони втрьох ще певний час лишалися за столом, поки офіціантки — «сестри-годівниці» — прибирали посуд, а Ганс Касторп курив свою «Марію Манчіні», пряний запах якої знову почав відчувати на третій тиждень. Уважно, прискіпливо слухав він оповіді італійця, що відкривав перед ним особливий, новий світ, слухав дивуючись, але й охоче піддаючись на вплив.