Розділ четвертий

Ганс Касторп скромно назвав цифру.

— Вранці? Гм, непогано. Для початку, досить таки вправно. Ну, отже, маєте з'явитись удвох завтра о другій! Хай це буде мені нагородою. Бажаю вам благословенного прийому їжі! — і він почав спускатися похилою доріжкою, згинаючи коліна та веслуючи руками, тоді як дим від його сигари тягся в протилежний бік.

— Отже, домовились, як ти хотів, — сказав Ганс Касторп. — Щасливішого випадку годі було й шукати — я вже записаний. Та, зрештою, що він там може зробити, хіба що пропише сік лакриці або чай від кашлю, та все ж приємно, коли в такому стані маєш трохи лікарського догляду. Але чого він так кучеряво говорить? — сказав він. — Спершу я мав від цього задоволення, але з часом мені почало набридати. «Благословенного прийому їжі!» Що це за безглуздя. Хай би вже сказав: «Благословенної трапези!», до того ж «трапеза» — це поетичне слово, щось таке, як «хліб насущний» і справді поєднується зі словом «благословенний». Але «прийом їжі» — це ж чиста фізіологія, й до цього говорити про благословення — то вже просто знущання. Мені також не дуже подобається, що він курить, це трохи лякає мене, адже я знаю, що то йому шкодить і робить його меланхолійним. Сеттембріні казав, ніби його веселість вимушена, а Сеттембріні — критик, людина, що робить висновки, цього в нього не відбереш. Можливо, і я маю частіше робити висновки і не приймати все на віру, він має цілковиту рацію. Та часом людина починає робити висновки, судити та справедливо обурюватись, а потім стає щось на дорозі, щось таке, що не має жодного стосунку до висновків, і тоді кінець з моральними засторогами, й республіка та гарний стиль починають здаватися тоді чимось досить вульгарним...

Ганс Касторп промимрив щось нечітко, ніби сам був не зовсім певний того, що мав на увазі. Та брат лише встиг поглянути на нього збоку й мовив: «До побачення», після чого кожен пішов до своєї кімнати, а потім — на лоджію.

— Скільки? — м'яко спитав Йоахим за якийсь час, хоча й не бачив, чи Ганс Касторп звертався до свого термометра за порадою... А Ганс Касторп відповів байдужим тоном:

— Нічого нового.

І справді, тільки-но він зайшов, зразу взяв з туалетного столика своє крихке новопридбання сьогоднішнього ранку, 37,6, які вже відіграли свою роль, він збив ртутний стовпчик і, зовсім як Беренс, заклав собі до рота скляну сигару й узявся до процедури лежання. Та всупереч високим сподіванням і не зважаючи на те, що він тримав термометр під язиком цілі вісім хвилин, «Меркурій» розширився не більше, ніж знову на 37,6 — що, до речі, називалося гарячкою, хоча й не великою, проте наявною вже з самого ранку. Після їжі ряхтливий стовпчик піднявся до 37,7, увечері, коли пацієнт був дуже стомлений від подій та емоцій дня, він завмер на 37,5 і наступного ранку показав лише 37, аби о полудні досягти вчорашнього показника. З такими результатами настав обід наступного дня, а з його завершенням наближалася година прийому.

Пізніше Ганс Касторп пригадував, що мадам Шоша мала на собі під час цього обіду плетену золотаво-жовту кофту з великими ґудзиками та кишенями з облямівкою, кофта була нова, принаймні, нова для Ганса Касторпа, і, як завжди, із запізненням, вона ввійшла в тій кофті добре відомим Гансові Касторпу способом, привернувши на мить увагу всієї зали. Потім, як і щодня по п'ять разів, попрямувала до свого столу, м'яко сіла на своє місце та, балакаючи, взялася до їжі: Ганс Касторп, як завжди, спрямував погляд на «хороший» російський стіл і з особливою увагою стежив за рухами її голови під час розмови, дивився на закругленість її потилиці та розслаблену позу спини, позираючи попри Сеттембріні, що сидів на краю столу, який стояв поперек зали перед «хорошим» російським столом. А щодо пані Шоша, то вона за ввесь час обіду жодного разу не обвела поглядом залу. Та коли прибрали десерт і великий годинник з гирями та маятником на правій вузькій стіні зали біля «поганого» російського столу пробив другу годину, Ганс Касторп пережив надзвичайну подію, що справила на нього колосальне враження: поки годинник пробив — раз і вдруге — чарівна пацієнтка повільно обернула голову, навіть напівобернулася до столу Ганса Касторпа та ясно й відверто — а не просто до його столу, ні, недвозначно та якось приватно поглянула саме на нього, поглянула вузькими очима Пшибислава ще й з усмішкою на стулених губах, так ніби хотіла сказати: «Ну? Вже час. Ти йдеш?» (адже коли говорять очі, тоді звертаються на «ти», навіть якщо рот не встиг сказати «ви») — і це був той епізод, який глибоко запав йому в душу, збурив і злякав його — він заледве вірив своїм очам і спершу відсутнім поглядом глянув на обличчя пані Шоша й потім, підвівши очі над її чолом та волоссям, дивився в порожнечу. Чи знала вона, що він о другій годині має з'явитися на прийом до лікаря? Саме так воно й виглядало. Проте це було майже так само неймовірно, як і те, що вона могла знати, про що він саме подумав, а він подумав про те, чи не переказати йому надвірному радникові Беренсу через Йоахима, що його застуда дещо відлягла й він уважає обстеження зайвим: думка, переваги якої на тлі тієї запитливої посмішки зовсім поблякли й перетворилися лише в огидну, тривалу нудоту. Наступної миті Йоахим також поклав свою згорнуту трубочкою серветку на стіл, підморгнув йому високо піднятими бровами, вклонився сусідам по трапезі й залишив стіл — і Ганс Касторп, іще перебуваючи в стані внутрішнього запаморочення, хоча зовні твердим кроком та з почуттям, що кожен погляд та посмішка спрямовані на нього, попрямував за братом до виходу.

Про сьогоднішній намір вони не говорили з учорашнього вечора та й зараз ішли з мовчазним розумінням. Йоахим квапився: вже було пізніше, ніж домовлений час, а надвірний радник Беренс наполягав на пунктуальності. Залишивши залу, вони на тому самому поверсі крокували коридором повз «адміністрацію», потім спустились охайними сходами, вкритими навощеним лінолеумом, до підвального поверху. Йоахим постукав у двері, розташовані якраз навпроти сходів і, судячи з порцелянової таблички, були входом до ординаторської.

— Заходьте! — гукнув Беренс, зробивши наголос на першому складі. Він стояв посеред кабінету в халаті, в правій руці тримав стетоскоп, яким він постукував себе по стегні.

— Темп, темп, — сказав він і спрямував свої сльозаві очі на настінний годинник. — Un poco più presto, Signori![16] Ми ще не зовсім у повному розпорядженні вашого шановного здоров'я.

За подвійним письмовим столом біля вікна сидів доктор Кроковскі, блідість якого була особливо разючою на тлі чорної люстринової сорочки, його лікті лежали на столі, одна рука тримала перо, друга підтримувала бороду, перед ним були папери, напевне, історія хвороби, на новоприбулих він дивився притупленим поглядом особи, що присутня лише в ролі асистента.

— Ну, годі вже про поведінку! — відповів надвірний радник на вибачення Йоахима й узяв у нього з рук температурну криву, щоб переглянути її, тоді як пацієнт поквапно оголював верхню частину тіла, а знятий одяг чіпляв на вішалку поряд з дверима. Гансові Касторпу уваги не приділяли. Якийсь час він стояв, роззираючись, а потім сів на маленький, старомодний фотель з китицями на бильцях, поряд з яким стояв столик з карафкою, наповненою водою. Попід стінами стояли книжкові шафи, заставлені медичними працями з товстими корінцями та папками зі справами. З меблів був лише шезлонг, обтягнений провощеною тканиною, який можна було ставити вище чи нижче, на подушечці для голови була розгорнута паперова серветка.

— Сім десятих, дев'ять десятих, вісім десятих, — казав Беренс, перегортаючи тижневі картки, куди Йоахим ретельно заносив результати свого щоденного п'ятиразового замірювання температури. — Досі занадто гарячий, дорогий Цімсен, не скажеш, що після недавнього обстеження ви зміцніли. («Недавно» було чотири тижні тому). Отрута ще не вийшла, ще не вийшла, — сказав він. — Ну, це й не буває за один день, чарівництвом ми також не займаємося.

Йоахим кивнув і здригнувся своїм оголеним плечем, хоча він і міг заперечити, що він тут перебуває далеко не один день.

— А як поколювання в правому гілусі, де ввесь час було особливо чутно? Краще? Ну, ходіть сюди! Ось ми зараз чемно вас обстукаємо. — І почалося обстеження.

Надвірний радник Беренс, широко розставивши ноги й нахилившись уперед, зі слухавкою під пахвою, постукав спершу по правому плечі Йоахима, стукав, замахуючись усією кистю, користуючись велетенським безіменним пальцем правої руки як молоточком, а ліву руку використовував для опори. Далі він перейшов під лопатку й простукав збоку середню та нижню частини спини, тоді як Йоахим, що був уже натренованим, підняв руку, щоб можна було простукати й під пахвою. Все це було повторено з лівого боку і на цьому кінець, а надвірний радник скомандував «Оберніться!», щоб обстукати груди. Він постукав зразу під шиєю, біля ключиці, постукав під та над грудьми, спершу праворуч і потім ліворуч. Коли вже доволі настукався, то перейшов до прослуховування, схиляючись до стретоскопа й прикладаючи його до грудей та спини Йоахима, де він досі простукував. При цьому Йоахим мусив навпереміну то сильно вдихати, то штучно кашляти, що, здавалось, його дуже виснажувало, оскільки він вибивався з дихання, а на очі йому наверталися сльози. Надвірний радник Беренс у коротких, стислих висловах повідомляв усе, що там почув, своєму асистентові, який сидів навпроти за столом, при цьому Ганс Касторп не міг позбутися думки, що все це нагадує відвідини кравця, коли шляхетного вигляду пан знімає мірку на костюм та в звичній послідовності прикладає сантиметр до корпусу, до рук та ніг замовника й передає одержані розміри зсутуленому за столом учневі, які той записує пером.

— Коротке, вкорочене, — диктував надвірний радник Беренс. — Везикулярне, — казав він і знову. — Везикулярне (очевидно, це було добре). Хрипке, — сказав він і поморщився. — Дуже хрипке. Шуми, — і доктор Кроковскі все занотовував, як кравчук занотовує слова кравця.

Ганс Касторп стежив за всім цим, похиливши набік голову, занурившись у задуму при вигляді напівроздягненого Йоахима, ребра якого (слава Богу, в нього ще були всі ребра) після сильного вдиху здіймалися під напнутою шкірою високо над запалим животом — цей стрункий, жовтаво-брунатний торс юнака з чорною порістю на грудях та м'язистих руках; на зап'ясті в нього був золотий браслет-ланцюжок. Це руки гімнаста, думав Ганс Касторп; я ніколи не мав від гімнастики жодного задоволення, а він завжди це любив, що, напевне, пов'язано з його потягом до солдатської верстви. Він завжди був у добрій фізичній формі, значно кращій, ніж я, адже я завжди був цивільною людиною, й для мене важливо було митися теплою водою та добре їсти й пити, тоді як для нього — чоловічі вимоги та досягнення. Й ось зовсім іншим чином його тіло вийшло на передній план, усамостійнилося й стало важливим, а саме через хворобу. Воно засвічене й не бажає зміцніти й дати отруті вийти, хоч би як бідний Йоахим прагнув бути солдатом на рівнині. Поглянь-но, він виріс, просто викапаний Аполлон Бельведерський, лише волосся зайве. Проте всередині хворий, а ззовні гарячий від хвороби; адже хвороба робить людину набагато тілеснішою, перетворює її цілковито на тіло... І поки Ганс Касторп так думав, його пройняв страх, і він поглянув швидко й запитливо на Йоахимові очі, на його великі, чорні, лагідні очі, що від навмисного кашляння та вдихання налилися слізьми й дивились під час обстеження зі смутним виразом поверх голів присутніх кудись у порожнечу.

Тим часом надвірний радник Беренс дійшов до кінця.