Розділ третій

— А під час першого сніданку нас обслуговувала карлиця?

— Тсс! — показав Йоахим. — Прошу, тихіше. Так, карлиця. Й що?

— Нічого. Ми ще про це зовсім не вели мови.

І Ганс Касторп далі поринув у мріяння. Коли ліг, була десята. Минула година. Це була звичайна година, ні задовга, ні закоротка. Коли вона минула, в домі й саду пролунав дзвін, спершу здалеку, потім ближче, потім знову здалеку.

— Сніданок, — промовив Йоахим, і було чутно, що він підвівся.

Ганс Касторп також завершив на цей раз процедуру лежання й увійшов до кімнати, щоб трохи привести себе до ладу. Брати зустрілися в коридорі й рушили вниз. Ганс Касторп сказав:

— Ну, лежати було чудово. Що це за шезлонги? Якщо тут такі можна придбати, я візьму з собою один на Гамбург, у ньому лежати — то як на небесах. Чи, може, ти гадаєш, що Беренс колись замовив їх за власними кресленнями?

Йоахим цього не знав. Вони зняли верхній одяг і вдруге зайшли до їдальні, де столування було в повному розпалі.

У їдальні рябіло від білого молока: біля кожного стояла повна велика, десь із півлітра, склянка.

— Ні, — сказав Ганс Касторп, знову зайнявши своє місце на краю столу поміж швачкою та англійкою й покірно розгорнув свою серветку, адже він був ще ситим з першого сніданку.

— Ні, — мовив він, — ради Бога, молока я зовсім не можу пити, та ще й тепер. Може, є портер?

І з цим питанням він спершу ввічливо й ласкаво звернувся до карлиці. На жаль, портера не було. Але вона пообіцяла принести пива «Кульмбахер» і таки справді принесла. Воно було густе, темне, з брунатною піною й чудово заміняло портер. Ганс Касторп спрагло приклався до високого півлітрового кухля. До пива він їв холодну шинку на грінках. Знову була на столі вівсянка й знову багато масла та фруктів. Ганс Касторп лише обвів це все очима, але був уже нездатним покуштувати щось із того. Він також розглядав гостей — маса почала для нього ділитися; стали вирізнятись окремі обличчя.

За його столом вільних місць не було, окрім одного, на чолі столу, навпроти нього; це місце, як йому пояснили, належить лікареві. Оскільки лікарі, якщо час їм дозволяв, брали участь у спільному прийнятті їжі, при цьому міняючи столи: тож на кожному столі залишалося одне вільне лікарське місце. Наразі обох лікарів не було; казали, що вони на операції. Знову зайшов хлопець з вусиками, схилив голову до грудей та сів до столу із заклопотано-замкненим обличчям. Знову худа білявка сиділа на своєму місці та їла ложечкою йогурт, так ніби це була єдина страва. Поряд з нею цього разу вмостилася маленька, бадьора старша жіночка, яка звернулася до мовчазного молодика по-російському, а той стурбовано на неї поглянув і відповів лише кивком голови, при цьому скорчивши гримасу, буцім-то йому до рота потрапило щось дуже гидке. Перед ним навпроти, по другий бік від старшої жіночки, сиділа ще одна дівчина — вона була гарна, з квітучим обличчям та високими грудьми, з каштановим, гарно впорядкованим в'юнким волоссям, круглими карими дитячими очима та маленьким рубіном на гарній ручці. Вона часто сміялася й також розмовляла по-російському, виключно по-російському. Її звали Маруся, як почув Ганс Касторп. Далі проходом він зауважив, що Йоахим із суворим виразом обличчя опускав очі, коли вона сміялася та говорила.

З бічних дверей з'явився Сеттембріні й зиґзаґом подався до свого місця, що було на кінці столу, який стояв навпроти столу Ганса Касторпа. Коли він сідав, його сусіди за столом вибухнули гучним сміхом; напевне, він сказав якусь капость. Ганс Касторп упізнав також і членів «Товариства однієї легені». З-за столу біля дверей веранди Терміна Клеефельд кинула дурнуватий погляд на їхній стіл, потім привітала губатого молодика, що тоді так непристойно задирав куртку. За столом, що стояв упоперек, праворуч від Ганса Касторпа сиділа пані Леві кольору слонової кістки поряд з пухкою, вкритою родимками пані Ілтіс разом із незнайомцем.

— Он твої сусіди, — тихо сказав Йоахим до свого брата, схилившись до нього... Пара пройшла впритул до Ганса Касторпа за останній стіл праворуч, тобто за «поганий» російський стіл, де вже сиділа родина з негарним хлопчиком, що поїдав гору вівсяної каші. Чоловік був худорлявої статури, з сірими, запалими щоками. На ньому була брунатна шкірянка, на ногах — незграбні хутряні чоботи на пряжках. Його жінка, так само невисока й тендітна, в гойдливому капелюшку з плюмажем дріботіла в малюсіньких юхтових чобітках на високих підборах; навколо шиї було накинуте нечисте боа з пташиного пір'я. Ганс Касторп розглядав їх обох з безцеремонністю, яка, загалом, була йому чужою й видавалася самому брутальною; але якраз брутальність раптом давала йому певне задоволення. Його погляд був водночас притупленим та проникливим. Коли в ту мить, як і за першим сніданком, з брязкотом грюкнули скляні двері ліворуч, він не здригнувся як то було сьогодні вранці, а лише скорчив мляву гримасу; коли ж хотів повернути в той бік голову, то помітив, що це надто незручно та й навряд чи заслуговувало тих зусиль. Тож вийшло так, що й цього разу йому не пощастило з'ясувати, хто так недбало поводиться з дверима.

Річ була в тому, що пиво до сніданку, яке раніше викликало лише помірне затуманення, сьогодні цілковито його оглушило й спаралізувало — мав таке відчуття, ніби одержав удар по голові. Його повіки були наче налиті оливом, а коли він задля годиться спробував побесідувати з англійкою, язик не дуже підкорявся найпростішим думкам; навіть перевести погляд потребувало від нього неабияких зусиль, до того ж, як і вчора, обличчя його знову жахливо пашіло: здавалося, ніби його щоки розбухли від жару, він важко дихав, серце гупало, мов загорнений у тканину молоток, і якщо від усього цього він не надто страждав, то лише тому, що його голова була в такому стані, наче він два-три рази вдихнув хлороформу. Те, що доктор Кроковскі усе-таки з'явився за сніданком і сів до свого столу навпроти нього, Ганс Касторп помітив, ніби вві сні, хоча доктор неодноразово кидав на нього прискіпливі погляди, розмовляючи по-російському з дамою, що сиділа праворуч від нього — і молода дівчина, а саме квітуча Маруся, так само, як і любителька йогуртів, запопадливо й соромливо опускали перед ним очі. До речі, з красномовством було Гансові Касторпу, певна річ, досить важко, оскільки язик виказував непослух і Ганс Касторп більше прагнув мовчати та користуватися ножем і виделкою, ще й з особливо вишуканими жестами. Коли його брат кивнув до нього й підвівся, він також устав, наосліп розкланявся з сусідами за столом та рішучим кроком пішов слідом за Йоахимом.

— Коли буде знову процедура лежання? — запитав він, тільки-но вони вийшли з будинку. — Це тут найприємніше, як я бачу. Шкода, що знову не лежу на своєму чудовому шезлонгу. Ми далеко йдемо гуляти?

Зайве слово

— Ні, — сказав Йоахим, — далеко йти мені взагалі не можна. О цій порі я завжди трохи спускаюся в долину, через село й до пляцу, якщо є час. Там проходиш собі попри крамниці та повз людей і купуєш усе, що потрібно. До обіду треба лежати ще годину, а потім знову, до четвертої години, тож не турбуйся.

Вони спустилися дорогою, що вела до санаторію, перейшли міст через потік та вузькоколійку, маючи перед очима обриси гір на правому березі долини: Малий Шіагорн, Зелені Башти та Дорфберґ, які Йоахим називав їхніми іменами. Там, навпроти, на невеликому узвишші був обнесений парканом цвинтар Давосу-Села — на нього Йоахим також кивнув ціпочком. І вони вийшли на головну вулицю, що пролягала ніби поверхом вище від долини й тяглася вздовж улаштованих на схилі терас.