Розділ третій

До речі, говорити про село було певним перебільшенням; принаймні від нього нічого не залишилось, окрім назви. Курорт його проковтнув, дедалі розширюючись у напрямку до входу в долину, й частина поселення, що звалася «Селом», непомітно й поступово перейшла в ту частину, що звалася «Давос-Пляц». Обабіч рясніли готелі й пансіони, всі з критими верандами, балконами та залами для лежання, також і приватні будинки з кімнатами, що здавалися в оренду, де-не-де проглядали нові будинки, часом забудова обривалась і з вулиці відкривався вид на широкі луки долини...

Ганс Касторп зі своїм потягом до звичної та облюбованої життєвої принади знову запалив сигару й, можливо, завдяки випитому пиву, що їй передувало, таки спромігся до свого невимовного задоволення трохи відчути того, такого бажаного аромату: щоправда, лише час по час і досить слабо — аби усвідомити своє задоволення, він мусив удатися до певного нервового напруження, а огидний шкіряний присмак досі домінував. У своєму безсиллі Ганс Касторп ніяк не міг опанувати себе, певний час намагався вловити насолоду, яка то зникала, то лише жартома визирала здалеку, врешті з почуттям утоми й огиди він пожбурив сигару геть. Незважаючи на заціпенілість, Ганс Касторп з чемности почувався зобов'язаним продовжувати світську бесіду і з цією метою намагався пригадати ті особливі думки, які нещодавно був висловив про «час». Завдяки цій спробі він виявив, що всю «побудову» від початку й до кінця забув, а про час у його голові не гніздилось ані найменшої думки. Замість того він узявся вести мову про тілесне, правда, в дещо дивному ключі.

— Коли ти знову мірятимеш температуру? — запитав Ганс Касторп. — Після їжі? Так, це добре. Тоді організм працює на повну силу, тож він має себе показати. Те, що Беренс вимагав од мене також міряти температуру — це ж був жарт, еге ж? Слухай, Сеттембріні також реготав на все горло, в цьому ж таки немає жодного сенсу. Та в мене й термометра нема.

— Ну, — сказав Йоахим, — це найменша проблема. Достатньо лише купити. Тут вони скрізь є, ледь не в кожній крамниці.

— Але ж навіщо! Ні, ще на процедури лежання я можу погодитися, я робитиму їх з тобою разом, але міряти температуру — це вже занадто для гостя, це потрібно лише вам, тим, хто тут, нагорі. Мені хотілося б знати, — вів Ганс Касторп далі, притиснувши обидві долоні до серця, мов закоханий, — чому в мене весь час таке серцебиття — це мене хвилює, я постійно про це думаю. Знаєш, так б'ється серце, коли передчуваєш якусь особливу радість або коли тебе охопив страх, одне слово — при емоційних перепадах, еге ж? Але коли серце гупає саме по собі, безпричинно, безглуздо й, так би мовити, з власної ініціативи, це мені видається дещо моторошним, зрозумій мене правильно — це ніби тіло поводиться на власний розсуд і не має більше жодного зв'язку з душею, певною мірою, як мертве тіло, що є не зовсім мертвим (такого й не буває), а якраз навпаки, провадить бурхливе життя, але на власний розсуд: у тіла ще росте волосся й нігті та й загалом, як мені казали, фізично й хімічно в ньому панує добряче пожвавлення...

— Що це ще за вислови, — сказав Йоахим з осудом, — «добряче пожвавлення»! — можливо, він хотів трохи помотатися за те зауваження, яке дістав сьогодні вранці за згадку про бунчук.

— Але ж це насправді так! Справді панує добряче пожвавлення! Чому це в тебе викликає заперечення? — запитав Ганс Касторп — До речі, я це сказав лише мимохідь. Хотів лише зауважити, що мене лякає й муляє, коли тіло живе на власний розсуд, без узгодження з душею, й виставляє себе на передній план, як от при такому безпричинному серцебитті. Людина, звичайно, шукає причину, ту емоцію, що до цього належиться, почуття радости чи страху, які, так би мовити, його б виправдали — принаймні, так я це сприймаю, я можу говорити лише за себе.

— Атож, атож, — зітхаючи сказав Йоахим, — коли маєш температуру, воно так само — тоді також в тілі панує, говорячи твоїми словами, особливо «добряче пожвавлення», цілком можливо, що тоді людина, як ти кажеш, мимоволі впадає в емоції, що дає можливість те пожвавлення якось по-розумному пояснити... Але ми говоримо про такі неприємні речі, — сказав він тремтячим голосом і замовк на півслові; на що Ганс Касторп лише здвигнув плечима, причому так само, як то вчора — Йоахим.

Певний час вони йшли мовчки, потім Йоахим запитав:

— Ну, як тобі подобаються тутешні люди? Я маю на увазі тих, що сидять з нами за столом.

Ганс Касторп кинув на нього байдужий погляд.

— Господи, — сказав він, — вони не здаються мені надто цікавими. Мені здається, за іншими столами сидять цікавіші люди, але, може, це лише так здається. Пані Штер не завадило б помити голову, таке масне волосся. А та от Мазурка, чи як там її, здається мені якоюсь дивнуватою. Ввесь час тиче собі в обличчя хустинку через постійне гигикання.

Йоахим голосно засміявся — через перекручене ім'я.

— «Мазурка» — це чудово! — вигукнув він. — Її звати Маруся, з твого дозволу, це те саме, що Марі. Так, вона справді надто пустотлива, — сказав він. — При цьому в неї є всі причини бути стриманішою, адже вона таки сильно хвора.

— Цього й не скажеш, — мовив Ганс Касторп. — Вона так добре тримається. Важко повірити, що в неї у грудях сидить хвороба.

Він спробував зиркнути на брата лукавим поглядом, але побачив, що засмагле обличчя Йоахима вкрилося плямами, які бувають на засмаглих обличчях, коли відступає кров, і що його рот якось особливо жалісно скривився, цей вираз обличчя нагнав на Ганса Касторпа неясний переляк і спонукав негайно змінити тему розмови й поцікавитися про інших осіб, при цьому він спробував негайно забути Марусю та вираз обличчя Йоахима, що йому цілком вдалося.

Англійку з мальвовим чаєм звали пані Робінсон. Швачка не була ніякою швачкою, а вчителькою в одній з вищих державних шкіл Кенігсберга, саме з цієї причини вона так правильно говорила. Її звали панною Енгельгарт. Що ж до тої бадьорої дами похилого віку, то Йоахим сам не знав, як її звати, хоч він і був тут, нагорі, вже так довго. В кожному разі, вона була двоюрідною бабусею дівчини-шанувальниці йогуртів, з якою вона постійно мешкала в санаторії. Але найхворішим за їхнім столом був доктор Блюменколь, Лев Блюменколь з Одеси — той молодик з вусиками та зі стурбованим, відлюдькуватим обличчям. Тут, нагорі, він перебував уже роками...

Тепер вони простували міським тротуаром — головною вулицею міжнародного центру, що було зразу видно. Назустріч їм проходили, гуляючи, курортники, переважно молодь, простоволосі хлопці в спортивних костюмах і дами також з непокритою головою, зодягнені у білі спідниці. Чулася російська й англійська мови. Праворуч та ліворуч тяглися вервечкою магазини з розцяцькованими вітринами, а Ганс Касторп, чия допитливість боролася з підспудною втомою, змушував свої очі все роздивлятися й довго затримався перед крамницею чоловічої моди, дійшовши висновку, що асортимент цілком на висоті.

Потім була ротонда із заскленою галереєю, де виступала якась капела. Тут містилася курзала. На численних тенісних кортах точилися партії. Довготелесі, голені молодики в напрасованих зі стрілками фланельних штанях, у взутті з гумовими підошвами та в сорочках з коротким рукавом грали із засмаглими, одягненими в біле дівчатами, які, з розгону стрімко виривались на сонце, аби високо в повітрі вдарити по крейдяно-білому м'ячі. Над упорядкованими спортивними майданчиками стовпом стояла біла як борошно пилюка. Брати сіли на вільну лавочку, щоб поспостерігати за грою та покритикувати гравців.

— А ти тут не граєш? — запитав Ганс Касторп.