Розділ третій

— Звичайно ж так, тут я з вами абсолютно погоджуюся, — відповів Ганс Касторп, мимоволі намагаючись говорити дещо вишуканіше. — Сьогодні перед людиною стоять колосальні вимоги, краще до кінця не усвідомлювати, наскільки вони серйозні, а то можна занепасти духом. Ні, це не розвага. А якщо до того ж ти не найсильніший... Я тут лише гість, але найсильнішим назвати себе також не можу. Я сказав би неправду, якби стверджував, ніби робота дається мені напрочуд легко. Маю сказати, що скорше вона мене виснажує. Цілком здоровим я, власне, почуваюся лише тоді, коли не роблю нічого...

— Наприклад, зараз?

— Зараз! О, зараз я тут, нагорі, ще зовсім новенький, дещо спантеличений, можете собі уявити.

— Ох, спантеличений.

— Так, я й не виспався як слід, та й перший сніданок був аж надто ситним... Я звик до порядного сніданку, але сьогоднішній був, як мені здається, надто важким для мене, too rich, як кажуть англійці. Одне слово, маю таке відчуття в шлунку, та й моя сигара сьогодні вранці мені не зовсім смакувала, уявіть собі! Зі мною такого ніколи не буває, хіба що коли серйозно захворію, а сьогодні вона мені раптом здалася на смак, мов шкіряний ремінь. Я мусив її викинути, не мало жодного сенсу себе силувати. Ви курите, я перепрошую за запитання? Ні? Тоді ви не можете уявити, яка досада й розчарування охоплюють людину, яка з молодости так охоче курить, як я...

— Я в цьому не маю досвіду, — відповів Сеттембріні, — завдяки браку цього досвіду я, між іншим, перебуваю в непоганому товаристві. Цілий ряд високих та тверезих умів мали відразу до тютюну. Кардуччі також цього не любив. Але в нашого Радаманта ви знайдете порозуміння. Він прихильник вашої вади.

— Так зразу й вади, пане Сеттембріні...

— А то як? Речі треба називати своїми істинними іменами. Це підсилює й подовжує життя. Я також маю вади.

— Отже, надвірний радник Беренс тямиться на сигарах? Чудова людина.

— Ви вважаєте? А, то ви вже мали нагоду познайомитися?

— Так, якраз перед прогулянкою. Це була ледь не консультація, але, знаєте, sine pecunia. Він зразу помітив, що в мене схильність до недокрів'я. Тож він порадив мені тут жити так само, як мій брат, багато лежати на балконі, заміряти температуру, так він сказав.

— Правда? Ну, чудово! — вигукнув Сеттембріні сміючись і відкинувши голову назад. — Як то воно в опері вашого маестро? «Так, я ловець птахів, завжди веселий, гоп-гоп!» Одне слово, це дуже потішно. Ви послухаєте його поради? Авжеж. Певна річ! Чистий сатана цей Радамант! І справді «завжди веселий», хоча часом і дещо вимушено. Він схильний до меланхолії. Його вада не йде йому на користь — тютюн наганяє на нього меланхолію — саме тому шановна пані старша сестра взяла його запаси в свої руки й виділяє йому лише невеликий денний раціон. Часом він піддається спокусі її обікрасти й тоді впадає у меланхолію. Одне слово — заплутана душа. Ви знайомі вже й з нашою пані старшою сестрою? Ні? Ну, це помилка! Даремно не прагнете включити її до свого кола знайомих. З роду фон Мілендонків, мій пане! Від Венери Медічі відрізняється тим, що там, де богиня має груди, вона зазвичай носить хрест...

— О, це чудово! — засміявся Ганс Касторп.

— Її ім'я — Адріатика.

— Отакої! — вигукнув Ганс Касторп. — Послухайте, це вже занадто! Фон Мілендок та ще й Адріатика. Звучить як ім'я давно померлої людини. Чимось середньовічним віє від нього.

— Шановний мій добродію, — відповів Сеттембріні, — тут багато такого, від чого «віє середньовіччям», як ви зволили висловитися. Я зі свого боку переконаний, що наш Радамант зробив цю викопну особу старшою наглядачкою свого палацу жахів суто з мистецького почуття стилю. Адже він митець! А ви не знали? Він малює олією. Що хочете, це не заборонено, еге ж, кожному дозволяється... Адріатика також каже це кожному, хто хоче почути, що одна Мілендок у середині тринадцятого століття була абатисою жіночого монастиря в Бонні на Райні. А сама вона з'явилася на світ трошки пізніше...

— Ха-ха-ха! Мені здається, що ви глузуєте, пане Сеттембріні.

— Глузую? Ви маєте на увазі, що я злословлю? Так, я трохи злословлю, — визнав Сеттембріні. — Мене гризе те, що я приречений розтринькувати свою злість на такі жалюгідні приводи. Сподіваюся, ви нічого не маєте проти злости, інженере? В моїх очах це блискуча зброя розуму проти сил пітьми та потворности. Злість, мій добродію, є духом критики, а критика — це джерело поступу та просвітництва. — І раптом він взявся говорити про Петрарку, якого називав «батьком нової історії».

— Нам, однак, уже треба на процедури лежання, — сказав розсудливо Йоахим.

Літератор супроводжував свої слова підбадьорливими жестами. Врешті він завершив цю пантоміму порухом руки, яка вказувала на Йоахима, й сказав: