Розділ третій

— Ми справді стали трохи примітивнішими. Але ж, урешті, людина може таки зібратися з духом.

— Так, ви зможете, ви порядна людина, — сказав Сеттембріні. — Так, так, так, — чітко промовив він, знову обернувшись до Ганса Касторпа, й так само тричі злегка клацнув язиком по піднебінні. — Ну, ну, ну, — так само тричі відкарбував він, незворушно дивлячись при цьому новоприбульцеві в обличчя, тож його очі здавалися нерухомими й сліпими, та погляд ожив, і він повів далі, — цілком добровільно ви їдете нагору, до нас, тих, що опустилися, й хочете трохи нас розважити своїм товариством. Ну, це гарно. А на скільки приїхали? Моє запитання не надто коректне, але мене розбирає допитливість, скільки людина приписує собі, коли вирішує сама, а не Радамант!

— На три тижні, — сказав Ганс Касторп із дещо чванькуватою легкістю, відчувши, що йому заздрять.

— О dio, три тижні! Ви чуєте, лейтенанте? Це звучить майже виклично: я прибув сюди на три тижні, а потім їду назад. Шановний пане, якщо дозволите повчальний тон, то я скажу, що нам не відома така одиниця часу як тиждень. Нашою найменшою одиницею є місяць. Ми рахуємо на широку ногу, це привілей тіней. Є в нас також інші привілеї, та всі вони подібного ґатунку. Дозвольте запитати, якому фаху ви присвятили себе там, унизу, чи пак, точніше, до якого фаху готуєтесь? Як бачите, своїй цікавості ми не ставимо перепон. Цікавість ми також зараховуємо до своїх привілеїв.

— Будь ласка, прошу, — промовив Ганс Касторп. І розповів про себе.

— Майстер кораблебудування! Це вражає! — вигукнув Сеттембріні. — Будьте певні, як на мене, це справді вражає, хоча мої особисті здібності лежать в іншому руслі.

— Пан Сеттембріні — літератор, — сказав Йоахим пояснюючим та дещо збентеженим тоном. — Для німецьких газет він написав некролог Кардуччі. Ти ж знаєш Кардуччі — і він ще дужче збентежився, бо його брат зиркнув на нього з подивом, неначе хотів сказати: «Що ти там знаєш про Кардуччі? Гадаю, так само мало, як і я».

— Це правда, — сказав, кивнувши головою, італієць. — Я мав честь, розповісти вашим землякам про життя цього великого поета й миротворця, коли воно добігло кінця. Я знав його особисто, маю честь називатися його учнем. Я слухав його в Болоньї. Я завдячую йому моєю освітою та оптимізмом. Але ж ми вели мову про вас, майстре-корабеле! Знаєте, ви значно виросли в моїх очах. Ви тут як представник цілого світу праці та практичного генія!

— Та що ви, пане Сеттембріні, власне, ж я лише студент і тільки починаю.

— Звичайно, і кожен початок по-своєму важкий. Узагалі будь-яка робота є важкою, якщо вона заслуговує своєї назви, еге ж?

— Так, але дідько його зна! — мовив Ганс Касторп зі щирого серця.

Сеттембріні нараз насупив брови.

— Навіть дідька ви гукаєте, — сказав він, — аби підсилити думку? Сатану во плоті? Знаєте, мій великий учитель написав на його честь гімн.

— Перепрошую, — сказав Ганс Касторп, — на честь дідька?

— Атож. У мене на батьківщині його іноді виконують на свята. О salute, о Satana, о Ribellione, о forza vindice della Ragione...[1]

Чудова пісня! Але навряд чи це був той дідько, про якого ви згадали, адже він у чудових стосунках з роботою. Той, якого ви мали на увазі, той, що цурається роботи, оскільки боїться її, напевне, є якимось іншим, про якого говорять, що йому не варто класти пальця до рота...

Усе це здалося Гансові Касторпу доволі химерним. По-італійському він не розумів, але й від решти він також почувався не надто затишно. Від цих слів одгонило недільною проповіддю, хоча й сказані вони були в легкому, жартівливому розмовному тоні. Ганс Касторп поглянув на свого брата, який потупив очі, й сказав:

— Ой, пане Сеттембріні, ви надто буквально сприймаєте мої слова. Той «дідько» — то ж була просто приказка, запевняю вас!

— Хтось же має бути й дотепним, — сказав Сеттембріні, меланхолійно поглянувши в простір. Нараз він знову пожвавішав та, елегантно змінивши тон, повів далі:

— Принаймні я виправдано роблю з ваших слів висновок, що ви обрали почесну професію. Боже мій, я гуманіст, homo humanus, я зовсім не розуміюся на інженерній справі, тим більшу повагу вам висловлюю. Але я можу собі уявити, що ваш фах як теорія потребує ясної та кмітливої голови, а його практика — повної віддачі, хіба не так?