Розділ третій

Ковдра навряд чи була потрібна: за останні чверть години завіса хмар ставала дедалі тоншою, сонце пробивалося крізь неї, таке по-літньому тепле й сліпуче, що Йоахим мусив прикрити свою голову закріпленою на бильці білою льняною парасолею, яку завдяки кмітливому пристосуванню можна було нахиляти відповідно до того, де було сонце. Ганс Касторп похвалив цей винахід. Він хотів дочекатися результату замірювання температури й тим часом роздивлявся по кімнаті, зокрема звернув увагу на хутряний мішок у кутку лоджії (Йоахим уживав його в холодні дні), потім, спершись ліктями на поруччя, Ганс Касторп глянув униз у саду, де був павільйон для лежання, нараз доволі залюднений: хтось читав, хтось писав та балакав у розкутій позі. До речі, звідси було видно лише частину павільйону, зо п'ять шезлонгів.

— І скільки це має тривати? — спитав Ганс Касторп, обернувшись до Йоахима.

Той показав на пальцях: сім.

— Сім хвилин? Та вони вже минули!

Йоахим похитав головою. Незабаром він дістав термометр із рота, подивився на нього й сказав:

— Так, коли за ним стежиш, за часом, він минає дуже повільно. Я міряю чотири рази на день, акуратно й охоче, адже тоді можна помітити, що то, по суті, означає — одна хвилина або всі сім; ми ж тут жахливо марнуємо час сім днів на тиждень.

— Ти кажеш «по суті». Це слово тут недоречне, — заперечив Ганс Касторп. Він напівсидів на поруччі, й білки його очей були помережані червоними жилочками. — Час узагалі не може бути «сутністю». Якщо він комусь здається довгим, то він довгий, якщо ж комусь здається коротким — то короткий, але наскільки короткий чи довгий насправді — цього ніхто не знає. — Він зовсім не був звичний до філософствування, проте відчував до цього потяг.

Йоахим заперечив.

— Чому ж це. Ні. Ми ж його міряємо. В нас же є годинники й календарі, і коли місяць скінчився, тоді він скінчився і для тебе, і для мене, і для нас усіх.

— Зачекай-но, — сказав Ганс Касторп і навіть підняв указівний палець на рівні своїх каламутних очей. — Отже, одна хвилина настільки довга, наскільки це тобі видається, коли ти міряєш температуру?

— Одна хвилина настільки довга... вона триває так довго, поки секундна стрілка пройде одне коло.

— Але, за нашим відчуттям, ця тривалість руху стрілки цілком різна! І фактично... я кажу: фактично, — повторив Ганс Касторп і так сильно притиснув указівним пальцем кінчик носа, що цілком його зігнув, — це рух, просторовий рух, чи не так? Стій, почекай! Отже ми міряємо час простором. Але ж це так само, якби ми хотіли міряти простір часом, що роблять лише зовсім ненаукові люди. Від Гамбурга до Давоса двадцять годин — так, залізницею. А пішки, скільки це буде? А подумки? Ані секунди!

— Послухай, — сказав Йоахим, — що з тобою? Мені здається, ти тут у нас стомлюєшся.

— Мовчи! Сьогодні в мене дуже ясна голова. Що ж таке час? — запитав Ганс Касторп і так брутально загнув на бік кінчик свого носа, що він аж побілів. — Можеш мені це сказати? Простір то ми сприймаємо нашими органами, зоровим та тактильним чуттями. Добре. А де є наш орган сприймання часу? Ти можеш мені його назвати? Бачиш, тут ти й загруз. То як ми збираємося щось міряти, якщо про нього ми, власне кажучи, не можемо нічогісінько сказати, про жодну його властивість! Ми кажемо: час збігає. Добре, то хай собі збігає. Але для того, щоб навчитися його міряти... зачекай! Для того, щоб піддаватися мірянню, час має збігати рівномірно, але звідки ж це відомо, що час так збігає? Для нашої свідомости він так не збігає, ми лише припускаємо заради порядку, що він так збігає, та наші мірила є лишень умовностями. Дозволь же мені...

— Гаразд, — сказав Йоахим, — тоді це також лише умовність, що на моєму термометрі на п'ять поділок більше, ніж треба! Але через оці п'ять поділок я маю тут безвилазно сидіти й не можу продовжити службу, це є мерзенним фактом!

— У тебе 37,5?

— Знову понижується. — Йоахим зробив запис у свою таблицю. — Учора ввечері було майже 38, це через твій приїзд. У всіх, коли їх відвідують, відбувається підвищення. Але відвідини — це все-таки благодіяння.

— Я вже піду, — сказав Ганс Касторп. — У мене в голові ще рояться думки про час — це цілий комплекс, як не кажи. Але я не хочу, аби ти через це збуджувався, в тебе і так забагато поділок. Я спробую нічого не забути, й ми можемо повернутися до цього пізніше, можливо, після сніданку. Коли час іти на сніданок, ти ж мене погукаєш? Зараз я також піду на процедуру лежання, це не боляче, слава Богу.

З цими словами він пішов попри скляний перестінок до своєї лоджії, де так само стояли шезлонг та столик, дістав з охайно прибраної кімнати книжку «Ocean steamships» та свій гарний м'який бордово-зелений картатий плед та й собі приліг.

Незабаром йому довелося розкрити парасолю, бо тільки-но ліг — відчув, як нестерпно пече сонце. Проте лежати було незвично приємно, Ганс Касторп зразу звернув на це увагу — не міг пригадати, щоб йому колись траплявся такий зручний шезлонг. Каркас, трохи старомодний за формою — така собі гра смаку, адже шезлонг, безперечно, був новий — виготовлений з червоно-брунатного полірованого дерева, а матрац у м'якому, ситцеподібному чохлі, складений, власне, з трьох високих подушок, починався в ногах і сягав до узголів'я. Окрім того, за допомогою шнурка зверху кріпився валик для голови у вишитій, льняній наволочці, не надто жорсткий та й не надто м'який; він додавав особливої зручности. Ганс Касторп сперся однією рукою на широку, гладеньку поверхню бічного бильця, розслаблено кліпав, не відчуваючи потреби розважатися книжкою «Ocean steamships». Крізь поруччя лоджії суворий та скупий, проте залитий сонцем ландшафт видавався дуже картинним і ніби в рамі. Ганс Касторп розглядав його, переповнений думками. Раптом йому щось спало на думку і він голосно промовив серед тиші: