Розділ третій

— Мені не можна, — відповів Йоахим. — Нам треба лежати, ввесь час лежати... Сеттембріні завжди каже, що ми живемо горизонтально, каже, ми — горизонталі, це в нього такий чорний гумор. Там грають здорові або ж грають усупереч забороні. До речі, грають вони не зовсім по-справжньому, більше заради костюма... А щодо забороненого, то тут такого є значно більше, покер, наприклад, а в деяких готелях petit chevaux[2] — у нас за це виселяють, ця гра вважається найшкідливішою. Проте деякі після вечірнього обходу біжать сюди й забивають очко. Кажуть, принц, від якого Беренс має свій титул, також сюди вчащав.

Ганс Касторп його майже не слухав. Його рот був розтуленим, оскільки він не міг нормально дихати носом через нежить. Серце калатало в ритмі, що зовсім не пасував до музики, яку він неуважливо сприймав як неприємний подразник. І з цим почуттям безладу й спротиву він почав засинати, аж поки Йоахим закликав його вертатися додому.

Назад вони йшли майже мовчки. Ганс Касторп навіть зо два рази спіткнувся на рівній дорозі й кисло на це посміхався, хитаючи головою. Кульгавий підняв їх ліфтом на потрібний поверх. Біля номера тридцять чотири вони розійшлися, сказавши коротко: «До побачення». Ганс Касторп пройшов через свою кімнату до балкона, де він тут-таки повалився на шезлонг і, навіть не змінюючи первинної пози, під швидкі удари свого серця занурився в неспокійний напівсон.

Звичайно, це пані!

Як довго це тривало, він не знав. Потім почувся дзвін, але він ще не закликав до обіду, то було лише попередження, щоб збиратися, як уже знав Ганс Касторп, тож він ще лежав, аж поки металеве гудіння залунало вдруге й затихло. Коли Йоахим зайшов по нього, Ганс Касторп хотів ще перевдягнутися, але Йоахим уже не дав цього зробити. Він ненавидів і зневажав непунктуальність. Як можна розраховувати на якийсь прогрес та одужання заради військової служби, якщо людина надто млява, аби дотримувати розкладу їдальні. У цьому він, звичайно, мав рацію, і Ганс Касторп міг лише наголосити на тому, що він не хворий, просто почувається надзвичайно сонливим. Ганс Касторп лише помив руки, й вони вже втретє зайшли до їдальні.

Гості посунули в залу з обох дверей. Через веранду зайшли й вони, а незабаром усі сиділи за сімома столами, ніби звідти ніколи й не вставали. Принаймні, так видавалося Гансу Касторпові — безперечно, суто мрійливе враження, що суперечило здоровому глузду, але його затуманена голова на якусь мить ніяк не могла позбутися цього уявлення й навіть знаходила в цьому певне задоволення; адже протягом обіду він неодноразово намагався навіяти його собі знову, і це йому вдавалося, причому ілюзія дійсности була повною. Бадьора дама далі балакала своєю затертою мовою до доктора Блюменколя, що сидів навпроти й слухав зі стурбованим обличчям. Її худа внучата племінниця нарешті їла щось інше, аніж йогурт, а саме густе ячмінне пюре, яке офіціантки подали на тарілках; проте вона взяла лише кілька ложок. Гарна Маруся, аби приглушити своє гигикання, затуляла рота носовою хустинкою, що ширила запах помаранчевого парфуму. Пані Робінсон читала ті самі листи, писані округлим почерком, які вже читала зранку. Очевидно, не знала ні слова по-німецькому, але й не хотіла знати. Йоахим у лицарському пориві сказав їй щось англійською про погоду, на що вона щось промимрила у відповідь, аби знову впасти в мовчанку. Ну, а пані Штер у шотландській вовняній кофті сьогодні до обіду пройшла обстеження й тепер про це розповідала, при цьому невиховано мавпуючи, відкопилюючи верхню губу та демонструючи свої заячі зуби. Праворуч угорі, скаржилася вона, в неї є хрипи, окрім того під лівою лопаткою чується дуже скорочений звук, тож місяців на п'ять, як сказав «старий», їй ще доведеться лишитися. Через своє неуцтво вона називала надвірного радника Беренса «старим». До речі, висловила обурення, що «старий» не підсідав сьогодні до їхнього столу. Відповідно до «турне» (вона, очевидно, мала на увазі «турнус») сьогодні вранці була черга їхнього столу, тоді як «старий» знову сидів за лівим столом навпроти (надвірний радник Беренс справді там сидів, склавши свої величезні руки перед тарілкою. Ну, звичайно, там місце огрядної пані Саломон з Брюсселя, яка на вихідні завжди з'являється в декольте, й це, очевидно, «старому» подобається, тоді як вона, пані Штер, ніяк не може цього зрозуміти, адже під час кожного обстеження «старий» може дивитися на пані Саломон скільки завгодно. Згодом вона пошепки розповіла, що вчора ввечері у верхньому павільйоні для лежання — що, власне, міститься на даху, — вимкнули світло, й не інакше з метою, яку пані Штер назвала «прозорою». «Старий» це помітив і так розійшовся, що було чути на ввесь санаторій. Але винних він знову не зміг знайти, тоді як зовсім не потрібно вчитись в університеті, щоб здогадатися, що це, звичайно, був той капітан Міклошич з Бухареста, йому в товаристві дам ніколи не буває затемно — людина без жоднісінької освіти, хоча й носить корсет, за своєю природою він хижак — атож, хижак, повторила пані Штер стишеним голосом, при цьому в неї на лобі й на верхній губі виступив піт. Те, в яких взаєминах перебуває з ним дружина генерального консула Вурмбранда, з Відня, знає й «Село», і «Пляц» — тут уже неможливо говорити про якісь таємничі стосунки. Адже мало того, що капітан часом уранці заходить до пані генеральної консульші, коли та ще лежить у ліжку, завдяки чому він присутній при всьому її туалеті, так оце минулого вівторка залишив кімнату пані Вурмбранд узагалі о четвертій ранку — покоївка молодого Ганса з дев'ятнадцятого номера, якого нещодавно спіткала невдача з пневмотораксом, сама його при цьому зустріла й із сорому переплутала потрібні їй двері, тож несподівано опинилася в кімнаті прокурора Параванта з Дортмунда... Нарешті пані Штер довго розводилася про «космічний заклад», що знаходиться внизу, у містечку, і де вона купує воду для споліскування зубів — при цьому Йоахим схилив голову й уп'явся поглядом у свою тарілку...

Обід був не лише майстерно приготованим, але ще й вищою мірою пишним. Якщо рахувати разом із ситним супом, то було шість страв. Після риби йшла смачна м'ясна страва з гарніром — особливе овочеве асорті, потім печена птиця, страва з борошна, що смаком не поступалася вчорашній, і, нарешті, сир та фрукти. Кожну страву підносили двічі — і зовсім не дарма. За сімома столами тарілки просто миготіли — під склепінням їдальні аж лящало за вухами, там панував вовчий апетит, дивитися на який було саме задоволення, якби водночас не ставало трохи лячно, ба навіть огидно. Не лише бадьорі, які базікали й кидали один в одного хлібними кульками, виявляли такий апетит, але й тихі та похмурі, які робили паузи, обхопивши голову руками й уп'явшись поглядом у порожнечу. Підліток за сусіднім столом ліворуч, очевидно, школяр, у сорочці з коротким рукавом та в окулярах із круглими скельцями, товк на суцільну кашу все, що нагромаджувалося на його тарілці, потім схилявся над нею та наминав, часом проводячи серветкою попід окулярами, аби обтерти очі — невідомо, що він там витирав: піт чи сльози.

Під час обіду трапилися два інциденти, що привернули увагу Ганса Касторпа, наскільки це допускав його стан. По-перше, знову гримнули скляні двері — це було, коли подавали рибу. Ганс Касторп ображено здригнувся зі злости й сам собі поклявся, що цього разу обов'язково має виявити зловмисника. Він не лише так подумав, а навіть промовив губами, так серйозно це сприймав.

Я маю знати! — прошепотів він з надмірною пристрасністю, так що пані Робінсон та вчителька поглянули на нього з подивом. При цьому він усім корпусом обернувся ліворуч і напружив свої налиті кров'ю очі.

Це була пані, яка перетинала залу, жінка, радше, дівчина, не вища за середній зріст, у білій кофті та барвистій спідниці, в неї було біляво-руде волосся, заплетене в коси, які вона носила закрученими навколо голови. Ганс Касторп майже не встиг, чи то зовсім не встиг роздивитися її в профіль. Вона йшла безшумно, що дивовижно суперечило її гучній появі, по-особливому скрадливо, трохи нахиливши голову вперед, вона прямувала до крайнього лівого стола, що стояв перпендикулярно до веранди, тобто до «гарного» російського столу, при цьому одну руку вона тримала в кишені накинутої на плечі вовняної кофти, а другою поправляла зачіску. Ганс Касторп глянув на цю руку — він добре розумівся на руках і міг критично їх оцінювати, коли з ким-небудь знайомився, то за звичкою спершу звертав увагу саме на цю частину тіла. Рука, що поправляла зачіску, не була особливо дамською, не такою доглянутою й ошляхетненою, як ті жіночі руки, до яких звик молодий Ганс Касторп у звичних для нього колах. Надто широка й з короткими пальцями, в ній було щось примітивне й дитяче, наче від школярки; її нігті, очевидно, нічого не знали про манікюр, вони були погано й рівно обрізані, саме як у школярок, а з боків шкіра була трохи шерхкою, так, ніби тут ішлося про маленьку шкідливу звичку гризти нігті. До речі, про все це Ганс Касторп скорше здогадався, ніж помітив — відстань все-таки була завелика. Запізніла гостя привіталася з сусідами кивком голови, при цьому зайнявши місце з переднього боку столу, спиною до зали, поряд з доктором Кроковскі, що там головував, досі ще тримаючи руку на волоссі, вона обернулася через плече й осягнула поглядом публіку — при цьому Ганс Касторп устиг помітити її широкі вилиці й вузькі очі... Туманний спогад про щось чи про когось зачепив його на мить...

Звичайно, це пані! — подумав Ганс Касторп і знову явно пробурчав собі це під ніс, так що вчителька, панна Енґельгарт, зрозуміла, що він казав. Бідна стара дівка розчулено посміхнулася.

— Це мадам Шоша, — сказала вона. — Вона така неуважна. Чудова жінка. При цьому рум'янець у неї на щоках став на тон сильніше, що, до речі, трапляється завжди, тільки-но вона розтулить рота.

— Француженка? — суворо спитав Ганс Касторп.

— Ні, росіянка, — сказала Енґельгарт. — Напевне, чоловік француз або французького походження, я точно не знаю.

Все ще дратовано Ганс Касторп запитав, чи то не той, маючи на увазі пана з опущеними плечима, що також сидів за «хорошим» російським столом.

— О, ні, він не тут, — відповідала йому вчителька. — Тут він взагалі ще не був, його ніхто тут не знає.

— Їй слід би чемніше зачиняти двері! — сказав Ганс Касторп. — Вона весь час ними гупає. Така невихованість.

Й, оскільки вчителька з покірною посмішкою прийняла докір так, ніби сама була винною, далі про мадам Шоша мови не велося.

Другий інцидент полягав у тому, що доктор Блюменколь вийшов із зали — та й годі. Раптом вираз легкої відрази на його обличчі посилився, стурбованіше, ніж завжди дивився він в одну точку, потім обережно відсунув свій стілець і вийшов. Саме тут у всій красі виявилась велика невихованість пані Штер. Напевне, через непристойне задоволення з того, що вона не так тяжко хвора, як Блюменколь, його відхід вона супроводила напівжалісливим та напівзневажливим зауваженням. «Бідолаха! — сказала вона. — Скоро він вже на ладан буде дихати. Знову йому треба переговорити із «Синім Гайнріхом». Без жодної напруги, зберігаючи вперто невинне обличчя, вона дозволила собі карикатурний вислів «Синій Гайнріх», і Ганса Касторпа охопило водночас почуття жаху й бажання розреготатися. До речі, через декілька хвилин доктор Блюменколь повернувся й зайняв своє скромне місце, де сидів до того, і знову взявся до їжі. Він також їв дуже багато, після кожної страви просив добавки, їв мовчки і зі стурбованим обличчям.

Потім обід закінчився: завдяки спритному обслуговуванню — адже особливо карлиця виявилася надиво прудкою — він тривав лише з годину. Ганс Касторп, задихавшись і напевне не знаючи, як дійшов додому, знову влігся на бездоганному шезлонзі у себе на лоджії, оскільки по обіді процедура лежання мала тривати до підвечірка — це навіть була найважливіша за часом процедура, і дотримання її було обов'язковим. Поміж матовими скляними перестінками, що відділяли його з одного боку від Йоахима, а з другого — від російського подружжя, він куняв і чув калатання серця, дихаючи ротом. Коли витер губи носовичком, помітив на ньому червону пляму, але в нього не стало сил, ще про це розмірковувати, хоча він і був трохи боязким і від природи трохи іпохондриком. Він знову припалив «Марію Манчіні» й цього разу скурив до кінця, вона знову смакувала йому як завжди. Перебуваючи в запамороченні, внутрішньому напруженні та якомусь напівмаренні, Ганс Касторп думав про те, як дивно йому тут ведеться. Два чи три рази груди здригалися від внутрішнього сміху про жахливий вислів, який пані Штер ужила через своє неуцтво.