Розділ третій

— Ти робиш це бездоганно, — сказав Ганс Касторп.

— Справа тренування, — відповів Йоахим, притримуючи під час розмови термометр зубами. — Ти також це засвоїш. Завтра нам треба обов'язково дістати для тебе пару ковдр. Ти зможеш і внизу ними користуватися, а тут, у нас, вони просто незамінні, тим більше що в тебе немає хутряного мішка.

— Але вночі я не лягатиму на балконі, — пояснив Ганс Касторп. — Я цього не робитиму, зразу тобі кажу. Це вже було б надто дивним. У всьому мають бути свої межі. І, зрештою, я мушу якимось чином позначити, що тут у вас, нагорі, я лише в гостях. Я ще трошки посиджу й докурю свою сигару, як то заведено. Вона смакує паскудно, але я знаю, що вона добра, й на сьогодні мені цього вистачить. Зараз дев'ята година — е, ні, на жаль, ще навіть не дев'ята. Але о пів на десяту вже нормальний час, аби збиратися до ліжка.

Його пробрав дрож — спершу один раз, потім кілька разів підряд. Ганс Касторп схопився й підбіг до настінного термометра, так, ніби хотів упіймати його на гарячому. За Реомюром у кімнаті було дев'ять градусів. Він помацав труби, вони були мертві й холодні. Ганс Касторп пробуркотів невиразно, що хоча надворі й серпень, а всеодно це ганьба, що не опалюють, адже вирішальним мають бути не назви місяців, а наявна температура, а вона така, що мерзнеш як пес. Але його обличчя пашіло. Він переборов себе, підвівся ще раз, пробелькотів до Йоахима прохання позичити йому ковдру з ліжка й, сівши на стілець, накинув її собі на ноги. Отак він і сидів, страждаючи від жару, холоду та сигари, що огидно відгонила. Ганс Касторп почувався мерзенно, здавалось, ніби зроду в житті йому не було так погано. «Ну, просто біда!» — пробурмотів він. До того ж його заторкнуло якесь особливе, стороннє почуття радости та надії, сприйнявши його, він сидів, чекаючи лише на те, що воно, можливо, повернеться. Але почуття більше не повернулося, залишилось тільки страждання. Тож урешті він підвівся, кинув Йоахимову ковдру назад на ліжко, скривленим ротом пробурчав щось таке, як «На добраніч!», «Дивись, не замерзни!» та «Ти ж забереш мене знову на сніданок» і прослизнув коридором у свою кімнату.

Роздягаючись, він наспівував, але не від гарного настрою. Механічно й особливо не думаючи, виконував він нехитрі рухи та обов'язки вечірнього туалету, налив із похідного флакона до склянки рожевого еліксиру, обережно прополоскав рота, помив руки своїм добрим, м'яким фіалковим милом і вдяг довгу, батистову нічну сорочку, на нагрудній кишені якої були вишиті латинські літери «Н. С.». Потім він ліг, вимкнув світло, поклавши свою гарячу, спантеличену голову на подушку померлої американки.

Він був переконаний, що негайно зануриться в сон, але це переконання виявилося помилковим, а його повіки, які щойно перед цим просто злипалися, тепер нізащо не хотіли заплющуватись, і тільки-но він їх опускав, знову нервозно розплющувалися. Це ще не звичний час для спання, сказав він собі, до того ж протягом дня багато лежав. До того ж надворі хтось вибивав килим — що було малоймовірним, і насправді цього зовсім не було; це виявилося його серце, удари якого він чув поза межами свого тіла, далеко в просторі, саме так, ніби там хтось вибивав килим.

У кімнаті ще було не зовсім темно, світло лампочок від сусідніх лоджій Йоахима та кімнати російського подружжя падало досередини крізь прочинені балконні двері. І поки Ганс Касторп з мигаючими повіками лежав горілиць, у нього знову з'явилося відчуття, особливе відчуття того дня, одна деталь, яку він з острахом та ніжністю нараз намагався забути. Саме цей вираз обличчя був у Йоахима, коли зайшла мова про Марусю та її зовнішність — таке своєрідне, жалісливе викривлення рота разом з плямистою блідістю його засмаглих щік. Ганс Касторп зрозумів і знав, що це означає, зрозумів цілком по-новому, інтимно, переймаючись цим знанням, так що калатання «надворі» почастішало й погучнішало, ледь не глушачи музику, що долинала від «Пляцу» — адже там унизу знову тривав концерт у якомусь готелі; симетрично скомпонована, банальна опереткова мелодія долинала крізь темряву, і Ганс Касторп пошепки насвистував їй в унісон (адже свистіти можна й пошепки), відбиваючи при цьому такт під пуховою ковдрою своїми холодними ступнями.

Це, звичайно, був найкращий спосіб, щоб не заснути, та Ганс Касторп зараз не відчував жодного потягу до сну. Тільки-но йому з усією ясністю та цілком по-новому стало зрозуміло, чому обличчя Йоахима змінилося в кольорі, світ здався йому новим, а в глибині душі його заторкнуло почуття нестримної радости та надії. До речі, він ще на щось чекав, зрештою, й сам не задаючись питанням, чого саме. Коли ж почув, як сусіди праворуч та ліворуч закінчили вечірні процедури лежання й повернулися до своїх кімнат, аби горизонтальну позицію назовні змінити на таку саму всередині, він переконав самого себе, що варварське подружжя сьогодні ввечері дотримуватиме спокою. Я можу спокійно заснути, думав він. Сьогодні ввечері вони не бешкетуватимуть, я сподіваюся цього з цілковитою певністю! Але ті повелись інакше, а Ганс Касторп все ж таки, по правді, й не думав, ба, цього й не зрозумів би, якби вони саме сьогодні раптом дали спокій. Усе ж він розразився беззвучними вигуками неймовірного обурення тим, що почув. «Неймовірно, — вигукував він без голосу. — Це вже межа! Хто би у таке повірив?» І час від часу знову приєднувався пошепки до банальної опереткової мелодії, що настирливо линула з «Пляцу».

Згодом прийшла дрімота, але з нею й вигадливі картини снів, ще вигадливіші, ніж у першу ніч, сни, після яких він найчастіше прокидався переляканий або сповнений настирливих шалених думок. Йому снилося, начебто бачить, як садовою доріжкою йде надвірний радник Беренс із напівзігнутими колінами та застиглими, випнутими вперед руками, припасовуючи до далекої маршової музики свої довгі й до занудности однакові кроки. Зупинившись перед Гансом Касторпом, надвірний радник в окулярах з товстими, круглими скельцями почав верзти якусь нісенітницю. — Звичайно, цивіліст, — сказав він і, не питаючи в Ганса Касторпа дозволу, потяг указівним та середнім пальцями своєї велетенської руки за його повіку. — Порядний цивіліст, я зразу зауважив. Але й не без таланту до підвищеного ризику загального опіку. Немає чого скупитися з кількома роками, швидкими роками служби тут у нас, нагорі! Ну тож гайда, панове, на прогулянку! — вигукнув він, стромивши свої величезні пальці до рота й так ляскітливо свиснув, аж з різних боків прилетіли в зменшеному вигляді вчителька та пані Робінсон і посідали йому на плечі, так само як у їдальні сиділи вони по праву та по ліву руку від Ганса Касторпа. Ось так, пострибом, надвірний радник подався геть, дорогою засунувши собі серветку під окуляри й протираючи очі чи то від поту, чи то від сліз.

Потім Гансові Касторпу ввижалося, ніби він перебуває на шкільному подвір'ї, де протягом стількох років він проводив перерви, і позичає в мадам Шоша, яка також виявилась там, олівця. Вона дала йому червоний, наполовину списаний олівець зі срібним держаком, при цьому приємним, хрипким голосом попередила віддати його обов'язково за годину, і коли поглянула на нього своїми вузькими блакитно-сіро-зеленими очима попри широкі вилиці, він різко вирвався зі сну, адже таки згадав і тепер хотів не забути, що й кого вона йому нагадує. Поквапно він перевів цю здогадку в безпечне місце до ранку, адже він відчував, що сон огортає його знову, й незабаром побачив себе в ситуації, коли треба було тікати від доктора Кроковскі, що йшов до нього, аби зробити йому розчленовування душі, від чого Ганс Касторп відчував панічний, абсолютно безглуздий страх. Утікав від непевних кроків доктора попри скляну стіну балконних лоджій, вистрибнув, ризикуючи життям, у сад, зопалу навіть спробував видертись на червоно-брунатний флагшток і прокинувся ввесь спітнілий саме тоді, коли переслідувач вчепився за його холошу.

Та ледве заспокоївшись, Ганс Касторп задрімав знову, й події розгорталися ось яким чином. Плечем він намагався зіпхнути з місця Сеттембріні, який стояв і посміхався — чемно, сухо та іронічно з-під пишних чорних вусів, там, де вони акуратно закруглювалися догори, і саме цей сміх Ганс Касторп сприймав як ущемлення своїх прав. «Ви заважаєте! — почув він свій голос. — Геть звідсіля! Ви всього тільки катеринщик і тут ви заважаєте!» Сам Сеттембріні не дав себе прогнати, і Ганс Касторп стояв, розмірковуючи, як має вчинити, коли несподівано його навідала чудова думка, що, власне, вже настав час: а саме час на ніщо інше, як на «німу сестру», пробірку зі ртуттю без цифр для тих, хто шахрує — від чого він прокинувся з наміром, повідомити про своє відкриття брата Йоахима.

За такими пригодами та відкриттями проминула ніч, свою химерну роль там грали також і Терміна Клеефельд, пан Альбін та капітан Міклошич, останній мав у своїй пащі пані Штер, за що прокурор Паравант проштрикнув його рапірою. Один сон приснився Гансу Касторпу навіть двічі, і обидва рази в тому самому вигляді. Він сидів у залі з сімома столами, коли нараз із тріском заклацнулися скляні двері й увійшла мадам Шоша в білій кофті, одна її рука була в кишені, а друга пригладжувала потилицю. Та замість того, щоб іти до «хорошого» російського столу, невихована пані беззвучно повернула до Ганса Касторпа й мовчки простягла йому руку для поцілунку — але не долонею вниз, а долонею вгору, і Ганс Касторп поцілував її долоню, її неошляхетнену, трохи зашироку долоню з короткуватими пальцями та шерхкою шкірою побіч нігтів. Тут з голови до ніг його пройняло почуття неясної насолоди, що наростала в ньому, як тоді, коли він заради проби відчув себе вільним від тягаря чести й насолоджувався бездонними перевагами сорому — він знову відчув це вві сні, лише неймовірно інтенсивніше.