Розділ третій

— Наш лейтенант закликає до служби. Тож ходімо. Нам по дорозі, «праворуч веде він, туди, де мури нависли могутнього Діта». Ох, Верґілій, Верґілій! Панове, він неперевершений. Звичайно, я вірю в поступ. Але Верґілій має такі епітети, як жоден сучасний наш автор...— І поки вони йшли назад, Сеттембріні заходився цитувати латинські вірші з італійською вимовою, проте нараз урвав на півслові, коли якась дівчина, певно, з того містечка, й не така-то й гарна, з'явилася назустріч, він перейшов на залицяльницький сміх, цмокання язиком та наспівування. — Ай, ай, ай, тру-ля-ля! Ти, мила крихітко, хочеш бути моєю? Погляньте лише, «її очі спалахують гріховним вогнем», — зацитував він невідомо кого й послав услід збентеженій дівчині повітряний поцілунок.

Справжнісінький вітрогон, думав Ганс Касторп, при цій думці він лишився й тоді, коли Сеттембріні після нападу галантности й далі злословив. Особливо потоптався він по надвірному радникові Беренсу, глузував щодо розміру його ніг, а потім перейшов на його титул, який Беренс одержав від одного принца, що страждав на туберкульоз мозку. Про скандальний спосіб життя цього принца і досі гомонить уся округа, але Радамант заплющував на це очі, отакий-то надвірний радник. До речі, чи знають панове, що він винайшов поняття «літній сезон»? Так, він і ніхто інший. Це його заслуга, треба йому віддати належне. Раніше влітку тут, у долині, залишалися самі лише найвірніші з вірних. Тоді «наш гуморист» із непідкупним поглядом помітив, що такий непорядок є нічим іншим, як виплодом забобонів. Він розробив учення, нібито, принаймні, щодо його установи, літній курс не лише не менш гідний рекомендації, а якраз особливо ефективний, такий, без якого не обійтися. Він зміг поширити цю теорему серед людей, написав про це популярні статті й помістив їх у пресі. Відтоді ґешефт улітку йде так само добре, як і взимку. «Геній, — промовив Сеттембріні. — Ін-ту-ї-ція!»

Потім перемив кісточки решті власників місцевих закладів та в'їдливо похвалив їхній підприємницький стиль. Хоча б той-таки професор Кафка... Щороку, в час різкого танення снігу, коли багато пацієнтів вимагають їх виписати, професор Кафка виявляється змушеним несподівано на тиждень поїхати в справах, при цьому пообіцявши після повернення виписати пацієнтів. Врешті його справи тривають шість тижнів, а бідолахи чекають, — при цьому дозволимо собі ще принагідне зауваження — їхні рахунки зростають. Кафка їхав аж до Ф'юме, але повертався лише тоді, коли йому набігало додаткових п'ять тисяч швейцарських франків, а тим часом збігало два тижні. Наступного дня після повернення світила хворий помирає. Що ж до доктора Зальцмана, то він наговорює на Кафку, ніби той тримає свої шприци не в належній чистоті й уводить хворим дефектні ін'єкції. Він їздить в екіпажі на гумових шинах, щоб його мертві не чули його, на що Кафка, своєю чергою, твердить, нібито у Зальцмана хворих у таких кількостях примушують споживати «дар лози, що здатний веселити», — власне, так само заради зростання рахунку, — що люди мруть як мухи, й не через сухоти, а від цирозу печінки...

І далі в такому дусі. Ганс Касторп щиро й по-доброму сміявся над цим потоком красномовного пліткарства. Балакучість італійця справляла своєрідне приємне враження своєю безперечною, вільною від жодного діалекту чистотою та правильністю. З його рухливих губів слова зринали тугі, симпатичні й ніби наново створені, він з насолодою вдавався до інтелектуальних, гострих зворотів та форм, ба навіть граматичне відмінювання іменників і дієслів вимовлялося з очевидним, відвертим та щирим задоволенням, що можливе лише для ясного та пильного розуму, який не припускається жодного збою.

— Ви так дотепно говорите, пане Сеттембріні, — сказав Ганс Касторп, — так жваво, не знаю як точніше й сказати.

— Пластично, еге ж? — відповів італієць, обмахуючись носовичком, хоча було не спекотно, а, скорше, прохолодно. — Це те слово, яке ви шукаєте. У мене пластична манера розмовляти, ви так хочете сказати? Але зачекайте! — вигукнув він. — Що я бачу? Он там походжають наші пекельні судді! Який вид!

Повертаючись неквапним кроком, вони проминули те місце, де доріжка вигиналася. Чи то завдяки промовам Сеттембріні, чи то від похилости дороги, а може вони, справді, не так уже далеко відійшли від санаторію, як собі гадав Ганс Касторп — адже дорога, якою йдеш уперше, є значно довшою, ніж така сама, що її вже знаєш — але так чи так, дорогу назад вони подолали напрочуд швидко. Сеттембріні мав рацію, там, унизу, були обидва лікарі, вони крокували вздовж задньої стіни санаторію, — попереду надвірний радник у білому халаті, вони зразу впізнали його за характерною потилицею та руками, якими він розмахував, наче веслами; слідом за ним ішов доктор Кроковскі у чорній сорочці, він позирав настільки самовпевнено, наскільки це потребує лікарняний звичай, коли під час медичних обходів ідеш за шефом.

— Ой, Кроковскі! — вигукнув Сеттембріні. — Он іде, він знає всі секрети наших дам. Прошу звернути увагу на витончену символіку його одягу. Він носить чорне, вказуючи цим на те, що його власна сфера досліджень — це ніч. У цієї людини в голові лише одна думка, і вона непристойна. Інженере, як так виходить, що про нього ми з вами ще зовсім не поговорили? Ви вже познайомились?

Ганс Касторп кивнув.

— Ну то як? Я починаю підозрювати, що й вам він сподобався.

— Правду кажучи, не знаю, пане Сеттембріні. Я зіткнувся з ним лише мимохідь. Окрім того, не надто швидко роблю про людей висновки. Я просто дивлюся на людину й кажу собі: «Ось ти який? Ну гаразд!»

— Це нерозумно! — відповів італієць. — Робіть висновки! Саме для цього дала вам природа очі та розум. Вам здається, що я говорю надто різко, але якщо я так говорив, то це було не без педагогічних мотивів. У нас, у гуманістів, у всіх є педагогічна жилка. Панове, історичний зв'язок гуманізму й педагогіки доводить їхній зв'язок психологічний. У гуманістів не можна забирати функцію виховання — не можна забирати, бо лише вони зберігають і передають далі поняття про гідність та красу людини. Спершу гуманіст замінив священика, аби в неспокійний та ворожий до людини час служити провідником молоді. Відтоді, мої панове, не виникло жодного нового типу вихователя. Гуманітарна гімназія — можете називати мене відсталим, інженере, але в принципі, in abstracts, прошу мене таки зрозуміти, я прихильник саме такої форми...

Ще в ліфті він далі вголос розмірковував над цим і замовк лише тоді, коли брати вийшли на третьому поверсі. Він сам їхав аж до четвертого, де, за словами Йоахима, займав маленьку кімнату з вікнами у двір.

— У нього що — нема грошей? — запитав Ганс Касторп, який зайшов до Йоахима. У Йоахимовій кімнаті все було так само, як і в Гансовій.

— Так, — сказав Йоахим, — саме цього в нього немає. Чи, скорше, лише стільки, щоб оплачувати тут своє перебування. Знаєш, уже його батько був літератором і, здається мені, дід також.

— Ось воно що, — сказав Ганс Касторп. — А він серйозно хворий?

— Небезпеки життю немає, наскільки я знаю, але хвороба хронічна й щораз повертається знову. В нього це вже роками, на якийсь час він був поїхав звідси, та незабаром мусив повернутися.

— Бідолаха! І при цьому, здається, так захоплюється роботою. Такий красномовний, запросто переходить з однієї теми на іншу. А з дівчиною він дещо зухвало повівся, наразі мені було незручно. Та після його слова про людську гідність звучали грандіозно, цілком як під час якогось урочистого акту. Ти часто з ним спілкуєшся?

Гострота думки

Та Йоахим, задумавшись про своє, спромігся лише на нечітку відповідь. З червоного шкіряного футляра, що лежав у нього на столі, він дістав маленький термометр і встромив кінчиком з ртуттю до рота. Він тримав його з лівого боку під язиком таким чином, що той скляний інструмент стирчав догори. Потім Йоахим зайнявся домашнім туалетом, перезувся в кімнатне взуття, накинув тужурку, тоді взяв зі столу надруковану на аркуші таблицю та олівець, а ще книжку, російську граматику — адже він вивчав російську, оскільки, як сам казав, він сподівався мати від цього переваги в просуванні по службі, — озброївшись таким чином, він зайняв своє місце в шезлонгу на балконі, кинувши на ноги верблюжу ковдру.